Про Буковинський Курінь, який брав участь у визвольних змаганнях 1918-20 років, а потім відродився на початку Другої світової війни, пройшов пів-України, Білорусію та завершив свій бойовий шлях у Франції, буковинцям
нагадує пам’ятник у сквері на розі вулиць Руської та Садовського у Чернівцях. Хоча більшість з нас так нічого й не знає про долю цього військового формування та його людей. Вона ж надзвичайно складна і трагічна.
З одним із ветеранів Буковинського Куреня та очевидцем війни, колишнім вижничанином, а тепер громадянином Франції і ветераном Другої світової війни Орестом Білаком під час його приїзду на Батьківщину спілкувався кореспондент “МБ”.
...
- Яким було ставлення німців до вас?
- Німцям ми були зовсім не потрібні, і вже тоді вони почали думати, що з нами робити. До гестапо хтось доніс, що серед нас дуже сильний український національний дух. Тому в лютому 1942 року нас поділили на підрозділи і прислали поповнення з полонених червоноармійців, що на бориспільських полях потрапили у полон. Там було полонено десь зо шість тисяч людей, а відбирав їх до куреня сотник Захвалинський, вояк армії УНР з 1918 року, який прибув з Франції. Він наївно думав та розказував, що ми маємо бути військом майбутньої Української держави.
Німці того не хотіли і фактично ліквідували наш Буковинський Курінь і назвали одну групу 115-м батальйоном, а другу – 118-м. Ці військові формування складалися з буковинців, галичан та військовополонених червоноармійців. Останні спочатку були дуже щирі, говорили про українську ідею, але серед них було багато політруків, які боролися проти українського духу ще за радянського часу.
...
- Тому не було потреби тримати вас у Києві?
- Так. Після реорганізації 115-й батальйон, де була більшість буковинців, відправили до Білорусії. Був у нас й особливий випадок, коли до батальйону прибули полонені червоноармійці-євреї. Вони не хотіли до полонених росіян, а тому причепилися до українців, бо середовище наше було значно культурнішим. У Білорусії у нашому батальйоні було 5 євреїв. Ми їх запитували: “Ми, українці, боремося за свою державу, а ви, євреї, за що?” Один з них відповів: “У даному випадку за казанок супу”. Посміялися ми з того. Після їх загибелі на могилах ми ставили хрести і синьо-жовті українські стрічки.
- А по селах за дівчатами бігали? Війна ж все таки, а чоловіки молоді…
- Коли ми в села приходили, то були такі хлопці, які за дівчатами бігали. Нікуди від цього не подінешся, багато хто бігав. Але щоби насильно, ніколи такого не було. За це дуже жорстоко карали. Офіцери ж нам часто пояснювали, що ми не маємо чіпати мирне населення, не дай, Боже, щоби дівчину образити. На нас же потім казали і тепер дехто каже, що ми людей стріляли, хати палили і дівчат гвалтували.
- Треба ж було й чимось харчуватися. Невже не “просили” місцеве населення?
- Партизани у селах забирали їжу, вози, коней, молодих хлопців. Були випадки, коли сільські хлопці утікали в міста або добровільно їхали до Німеччини на примусові роботи, щоби не йти до них. Серед партизанів були такі, що до війни нічого не робили, пиячили, хуліганили, а з початком бойових дій брали до рук автомата і йшли в ліси. Ми ж мали свою їжу – військову, а забирати у сільського дядька не можна було. На Великдень чи на Різдво ми замовляли і купували в них трохи чорного хліба, сала чи горілки. На всі свята ми купували чвертку горілки. Таких випадків було три-чотири на рік. Німці ж сала навіть не мали. Вони якщо брали сало, то топили його і мали право відправити додому три пляшки смальцю на місяць. Вони теж не на все мали право.
http://www.molbuk.cv.ua/archive/2002/101/nez_1.html
Социальные закладки