Вчора я бачив найстрашніше видовище за весь час подорожі по Криму - щирих людей, які чергують біля української військової частини в Феодосії, і слідкують, щоб не сталося провокацій. Вони вільно пропускають заблокованих солдатів з казарм, але не дають підходити до прохідної нікому, хто хоч здалеку схожий на агресора, навіть журналістів змушують зняти шоломи. Вони готові стати живим щитом між вояками двох країн, аби не допустити випадкового кровопролиття.
Ці люди самі організували пост, намети, харчоблок, обігрів, вони з недовірою зустрічають кожного незнайомця, але якщо з ними розговоритися - поять чаєм, запрошують скуштувати каші, багато говорять про політику. Все як на Майдані, з тією різницею, що це - наші вороги.
Вони чекають нападу не від Росії - серед них ходять чутки про скорий десант української армії. А російська армія для них - своя, їх гарант порядку, який прийшов у скрутний час, прикрив від можливої агресії ззовні, своєю присутністю втихомирив міжнаціональну ворожнечу, зберіг лад і закон.
Нам в Києві, на Майдані, все було зрозуміло: є диктатор, який підняв руку на свій народ, і є міліція, вгодована диктатором. Є народ - мирний, не мирний, політично вмотивований, не вмотивований, ідеологічно підкований або просто небайдужий. Протистояння між владою і народом називається революцією; якщо здолати міліцію та скинути диктатора, мотив протистояння зникає.
А як може зникнути мотив протистояння, коли по різні боки - народ і народ?..
Тут, у Феодосії, у вогні бочок для обігріву, я побачив спалахи скорої громадянської війни, і це видовище налякало мене більше шеренг "Беркуту". Вони ненавидять нас не за зарплату чи суспільні привілеї - вони ненавидять нас від душі. У них свої міфи, своє інформаційне поле, яке наглухо ізольоване від нашого. Вони щиро вірять у "наркотики на Майдані", "розгромлений Київ", "фашистів у владі", "беззбройних міліціонерів" - для них це об'єктивна реальність, яку навіть нема сенсу піддавати сумніву, все розібрано і доведено.
Між ними і нами не може бути контакту, ми і вони - носії різних міфів, а міфи помирають лише з людьми, які в них вірять. Всі акції примирення на кшталт "дня російської мови у Львові" ними сприймаються або як хитрість, або як знущання, або вимушена міра з політичним розрахунком. Після перемоги нашої революції вони відчувають себе в облозі, тому солідаризуються і організуються. Політично пасивний Крим розбурхався, і вже ніколи не буде таким, яким був.
Коли російська армія піде (а вона неодмінно піде, Путін не здатен протистояти всьому світові), тут залишиться близько півтора мільйони людей, здатних перетворити півострів у партизанський край - з найдійним тилом і ресурсною базою у Росії. Україна отримає назад не звичну курортну зону, а міну, готову здетонувати від будь-якого необережного руху. А такі рухи, зважаючи на нестабільність нового уряду, неодмінно будуть.
Социальные закладки