Экскурс в историю... (*) [Архив] - Страница 4

hohloff

16.07.2011, 10:07

http://img15.nnm.ru/b/2/4/1/b/a314be63656e10c573c4fbac08b_prev.png
23 марта 1940 года с аэродрома лондонского пригорода Хестон взлетел двухмоторный гражданский самолет "Локхид-12А" с регистрационным номером G-AGAR. Его вёл английский пилот Хейг Маклейн. Самолет взял курс на Мальту, затем через Каир долетел до английской военной базы в Багдаде. Оттуда, приняв на борт двух специалистов по аэрофотосъёмке, самолет направился в сторону границы СССР. Незамеченным перелетев границу на высоте семи тысяч метров, самолет в течение часа летал над Баку, производя разведывательную съёмку.

Что они нам готовили

Отснятые фотоматериалы были переданы соответствующим службам Англии и Франции. На их основании были подготовлены планы внезапного нападения на СССР — английский "Ма-6" и французский "R.I.P." (Россия. Индустрия. Горючее.). Нападение должно было начаться с бомбардировки городов Баку, Грозный, Батуми, Майкоп и Поти. Для бомбового удара по Баку предполагалось использовать английские бомбардировщики "Блен-хейм" и американские "Глен Мартин" в количестве 90-100 машин. Бомбардировка должна была идти днем и ночью, ориентируясь по пламени пожаров. Все нефтепромыслы, нефтеперерабатывающие заводы и нефтяные порты должны были погибнуть в огне.

НЕИЗВЕСТНЫЙ ПЛАН УНИЧТОЖЕНИЯ СССР

К началу 1940 года в СССР было завершено переоборудование нефтеперерабатывающих заводов. Но от прошлых времён оставались ещё огромные нефтесборники — котлованы, заполненные нефтью, и большое количество деревянных нефтяных вышек. По оценке американских специалистов, "почва тех мест настолько пропитана нефтью, что пожар непременно будет распространяться с большой скоростью и перейдёт на другие месторождения... Тушение этих пожаров займет несколько месяцев, а восстановление добычи — годы".

Современные знания позволяют оценить последствия бомбардировки как экологической катастрофы. Это возникновение "конвективных колонн" над пожарами, когда горячий воздух выносит продукты сгорания в верхние слои атмосферы — а это значит, что будут выпадать кислотные дожди, нарушится теплообмен в атмосфере, всё вокруг будет заражено канцерогенными и мутагенными веществами. Это пожары глубинных скважин с выбросами "мертвой воды", содержащей соединения меди и азота. Это стекание продуктов горения в море и уничтожение морской флоры и фауны. Это лишение всех жителей воды — Баку не имеет собственных водных ресурсов, немногие колодцы были бы отравлены продуктами горения.
http://img15.nnm.ru/7/3/8/9/8/620957de492f0c80763289d991f_prev.jpg
Вот так ещё до варварских бомбардировок Дрездена, Хиросимы и Нагасаки "цивилизованный" Запад хладнокровно готовил убийство сотен тысяч мирных жителей. Именно мирных — ни в Баку, ни в Дрездене, ни в Хиросиме, ни в Нагасаки не было сколько-нибудь значимых военных сил и объектов.

Все готовились всерьез

Генеральный секретарь французского МИДа Леже — американскому послу Буллиту, 11 января 1940 г.: "Франция не станет разрывать дипломатических отношений с Советским Союзом или объявлять ему войну, она уничтожит Советский Союз, если это возможно — при необходимости — с помощью пушек".

Премьер-министр Франции Даладье предложил направить в Чёрное море эскадру для блокады советских коммуникаций и обстрела с моря Батуми. 19 января 1940 г. он направляет документ о нападении на СССР главнокомандующему сухопутными союзными войсками во Франции и заместителю председателя Высшего военного совета генералу Гамелену, а также главнокомандующему французским флотом адмиралу Дарлану. Две копии этого документа были направлены соответственно генералу Кельцу, командующему сухопутными войсками Франции, и генералу Вюйемэну, главнокомандующему её воздушным флотом.

24 января 1940 г. начальник имперского генерального штаба Англии генерал Айронсайд представил военному кабинету меморандум "Главная стратегия войны", где писал: "На мой взгляд, мы сможем оказывать эффективную помощь Финляндии лишь в том случае, если атакуем Россию по возможности с большего количества направлений и, что особенно важно, нанесём удар по Баку — району добычи нефти, чтобы вызвать серьезный государственный кризис в России".

31 января 1940 г. на заседании начальников штабов Англии и Франции в Париже французский генерал Гамелен предлагает англичанам бомбардировать цели в глубине России, заместитель начальника штаба ВВС Англии маршал Пирс поддерживает это предложение.

Как говорится, куда конь с копытом, туда и рак с клешнёй. Военный министр Ирана Нахджаван обратился к англичанам с просьбой о поставке 80 самолетов и координации планов относительно войны с Россией.

3 февраля 1940 г. французский генштаб поручает генералу Жоно, командующему французскими ВВС в Сирии, изучить возможность воздушного нападения на Баку. Через три дня этот вопрос обсуждается на заседании английского военного кабинета и получает одобрение, комитету начальников штабов дается поручение готовить документ в свете поставленной задачи.

28 февраля 1940 г. штаб ВВС Франции выпускает документ с конкретными расчетами сил и средств для нападения на Баку. Англичане подходят к делу основательнее и предлагают нападение на нашу страну с трех направлений. В конце концов все детали и подробности были согласованы, в марте проведены переговоры с руководством турецкого генерального штаба — подразумевалось, что Турция также будет участвовать в нападении на СССР. Еще более интенсивная работа по согласованию и увязке планов агрессоров шла в апреле. Сменивший Даладье на посту премьер-министра Рейно был даже большим "ястребом", чем его предшественник, и требовал от англичан более активных действий.

Адская машина подготовки нападения на СССР начала отсчитывать последние дни и часы перед бомбардировкой нефтеносных районов нашей страны, которая была намечена на 15 мая 1940 года. На аэродромах английских и французских ВВС на Ближнем Востоке накапливались запасы авиационного горючего, фугасных и зажигательных бомб, штурманы прокладывали на картах направления ударов, летчики отрабатывали ночное бомбометание. 10 мая 1940 г. Рейно звонил Черчиллю, сообщая, что к нападению 15 мая Франция готова.

Что их остановило

Но — парадоксы судьбы! — именно 10 мая, за пять дней до начала войны Англии и Франции против СССР, Гитлер отдал приказ прекратить "странную войну" с Францией, когда не велось никаких боевых действий, и перейти в решительное наступление. Немцы в считанные дни разгромили французов, своих недавних победителей, и новоявленным наполеончикам стало как-то не до нового похода на Россию. Немцы не стали добивать английский экспедиционный корпус во Франции, позволив ему убраться подобру-поздорову через Дюнкерк.

Всего пять дней — и история пошла бы совершенно иначе! И война была бы совершенно иной — мы бы отбили нападение англо-французских агрессоров совсем иной ценой, чем нападение немцев. Советское руководство знало о планах нападения на Баку и готовило ответные меры. Были разработаны и приняты на вооружение высотные истребители МиГ-3 — они были способны перехватывать английские, американские и французские бомбардировщики на больших высотах. Для бронированного штурмовика Ил-2 английские истребители, вооруженные только пулеметами, опасности не представляли, а о французских и говорить не приходилось. Так что воздушный налет "союзников" не принес бы тех бедствий, жертв и разрушений, на которые они рассчитывали. Но весь мир увидел бы, кто на самом деле является агрессором. Совершенно изменились бы отношения с Германией и, вполне возможно, что не было бы в нашей истории даты 22 июня 1941 г. Была бы дата 15 мая 1940 г., но это совсем не те жертвы и потери.

А что касается Гитлера, так Сталин не зря сказал когда-то, что гитлеры приходят и уходят, а Германия, народ немецкий остается. Рано или поздно политический строй в Германии эволюционировал бы, эксцессы ушли бы и остались в прошлом, как остались в прошлом костры инквизиции и крестовые походы, преследования иноверцев и сожжение ведьм. Меня — уж такой я эгоист — больше всего волнует его нападение на мою страну. А как там решала Германия свои отношения с Англией или Францией — меня волнует мало. Тем более что в Англии был свой сэр Освальд Мосли, лидер британских фашистов, член английского парламента и правительства, лично знавший как английского и бельгийского королей, так и Гитлера и Геббельса — нашли бы общий язык. А двести тысяч французских добровольцев сражались против России в войсках Гитлера, и последними защитниками его бункера были именно французские эсэсовцы.

Пять дней, всего пять дней — и история пошла бы по другому пути. Совсем по другому...

Александр ТРУБИЦЫН, «Прогноз развития», N24, 2011 г.
источник (http://svoim.info/201128/?28_6_1)

Kertis

18.08.2011, 16:04

В этот день, 70 лет назад в 1941г. отступающими советскими войсками была взорвана плотина ДнепроГЭС. Что повлекло за собой гибель более 100 000 советских граждан.

http://zptown.at.ua/_pu/9/s93658781.jpg

18 августа 1941 года, отступая на правобережную часть Днепра, подразделения Красной Армии взорвали ДнепроГЭС, а генераторы и трансформаторы станции испортили, включив их в режим самосожжения. Как это было, и оправданы ли были жертвы? «В тот день ДнепроГЭС работала с полной нагрузкой, хотя снаряды летели через плотину и машинный зал электростанции. В случае отступления наших войск решено было оборудование станции вывести из строя, не дать противнику возможности пользоваться электростанцией», - вспоминал Ф.Г. Логвинов, бывший начальник строительства ДнепроГЭС. «План действий по порче оборудования ДнепроГЭС был таким. Сначала повышающие трансформаторы включались в режим короткого замыкания, лопасти турбин устанавливались под таким углом, чтобы вращение агрегатов было небольшим. Возбуждение генераторов было максимальным. В таком режиме турбоагрегат давал при относительно небольшом напряжении приличную мощность. Этот режим был необходим, чтобы гарантированно первыми вывести из строя трансформаторы. После того как трансформаторы будут сожжены, планировалось установить генераторы турбин в режим короткого замыкания и при максимальном возбуждении увеличивать скорость вращения гидроагрегатов до того момента, когда они будут выведены из строя. Затем планировалось перекрыть кран подачи смазки в подшипники турбин, что окончательно выведет их из строя, так как в результате перегрева подшипников скольжения выплавится весь баббит и бронза, применявшиеся в качестве трущихся поверхностей. После этого планировалось взорвать плотину так, чтобы было разрушено несколько пролетов сливной части и дорога, идущая через нее», - вспоминал Б.А. Эпов, сапер, один из участников событий тех критических дней. Строительство ДнепроГЭС именно в Запорожье преследовало цель не только снабдить дешевой электроэнергией комбинат «Запорожсталь», но и сделать судоходной часть Днепра, севернее плотины, затопив легендарные Днепровские пороги. Копия одной из американских плотин (первенец советского плана электрификации был построен по чертежам американской компании Freyn Engineering Company of Chicago), ДнепроГЭС стала самой большой и мощной в Европе плотиной (по состоянию на момент пуска – 1 мая 1932 г.). До войны электроэнергия ДнепроГЭСа обеспечивала 50% производства всей промышленности европейской части СССР. После вторжения фашистов на территорию СССР, из европейской части страны началась эвакуация промышленности на восток страны. В таком количестве электроэнергии, которое вырабатывал ДнепрГЭС, родина уже не нуждалась. Да и удерживать станцию не было возможности. Поэтому в ставке Верховного Главнокомандования решено было взорвать ГЭС. Причем, планировалось, что взрыв унесет с собой не только часть станции, но также технику и живую силу противника. Взорвать ДнепроГЭС было поручено классному саперу, уже отличившемуся при взрыве Храма Христу Спасителю в Москве, подполковнику Б.А. Эпову. Подготовка к взрыву проводилась под грифом «Совершенно секретно». О миссии Эпова знал лишь ограниченный круг лиц 157-го полка НКВД, а также дирекция станции. Те работники станции, в чьи обязанности вменялось вывести из строя электрооборудование ГЭС, не знали о том, что должен был сделать сапер. Они должны были лишь доложить администрации станции об успешном завершении своей работы, после чего Эпову должна была быть дана «отмашка» на проведение работ по подрыву ДнепроГЭСа. Воспоминание Б.С. Мельникова, начальника политуправления Южного фронта по комсомольским организациям: «В ночь с 17 на 18 августа обстановка на Запорожском направлении резко изменилась. Противник прорвал оборону Красной Армии и Запорожье осталось неприкрытым. Уже утром 18 августа противник силами пехотной дивизии и танками предпринял наступление на город. Оборонявшая Запорожский плацдарм, плохо вооруженная 274-я стрелковая дивизия, укомплектованная в основном неопытными солдатами, под натиском врага начала отход. Перед нашей группой членом Военного Совета А.И. Запорожец, а также руководителями Политуправления Брежневым (будущим генсеком, - ред.) и Мамоновым была поставлена задача: во что бы то ни стало сдержать беспорядочно отступающие части через Хортицу, создать линию обороны по правому берегу старого русла Днепра, прикрывая тем самым мост через остров и плотину ДнепроГЭСа. Это дало бы возможность закончить эвакуацию «Запорожстали» и других предприятий города, а также подготовиться к взрыву плотины. Однако, уже через несколько минут после получения задания, когда мы спешились с автомобиля, так как продвигаться по мосту было невозможно (мост был забит людьми, повозками, скотом и машинами), раздался взрыв страшной силы, а вслед за ним еще один. Была взорвана перемычка плотины… Телеграмма начальника политуправления Южного фронта Мамонова на имя начальника ГПУ РККА тов. Мехлиса: «В результате многократных атак танков и моточастей противника на левом участке армии, оставлен Запорожский плацдарм. Подполковник Петровский – начальник отдела инженерного управления штаба фронта и подполковник Эпин, представитель Генштаба, не поставив в известность Военный Совет фронта, взорвали плотину и мост. Взрыв ДнепроГЭСа поставил в нелегкое положение около трех тысяч человек, находившихся в это время на Хортице. Виновники этого взрыва были арестованы и преданы суду Военного трибунала». Заместитель Наркома обороны СССР генерал-полковник А.В. Хрулев подтвердил в своих воспоминаниях, что «в период со 2 по 4 августа 1941 года штабу тыла РККА поручили доставку авиацией в Запорожье взрывчатки и саперов». Воспоминания бывшего Заместителя председателя Совнаркома Первухина: «Уже к началу августа 1941 года районы Днепра оказались в зоне боевых действий. Встал вопрос об эвакуации Депровской гидроэлектростанции им. В.И. Ленина. Верховным Главнокомандованием было дано задание войскам Юго-Западного фронта укрепиться на правом берегу реки Днепр и удержать противника. И, если потребуется, взорвать плотину ДнепроГЭСа, чтобы не дать врагу с ходу переправиться на левый берег и захватить Запорожье, гидроэлектростанцию и промышленные объекты города, еще не до конца эвакуировшиеся на восток страны. Мне было поручено проследить за тем, чтобы на ГЭС было все подготовлено для взрыва, а сам взрыв был сделан тогда, когда все отступающие войска переправятся на левый берег Днепра. Вместе с руководством станции и Днепроэнерго я обсудил, как лучше выполнить это важное задание ставки. Взрыв должен был организован таким образом, чтобы не только помешать врагу переправиться на другой берег, но и уничтожить как можно больше живой силы и техники фашистов. В то же время, необходимо было учесть то, что после освобождения Запорожья должна быть возможность как можно быстрее восстановить ДнепроГЭС. Было решено заложить взрывчатку в верхнюю потерну. Место закладки взрывчатки следовало обложить мешками с песком, чтобы направить взрывную волну в нужном нам направлении и разрушить только несколько пролетов сливной части плотины и автодорогу на ней. Другие части при этом не должны были пострадать, так как при восстановлении пришлось бы обследовать всю потерну на предмет разрушений (потерна - тоннель в теле плотины, соединяющий левый и правый берега; в этом тоннеле свободно проезжала полуторка – легендарный грузовик ЗИС-5). Накануне ночью Запорожье сильно бомбила вражеская авиация. Зенитный батальон, оборонявший плотину, не давал немцам прицельно сбрасывать бомбы на ДнепроГЭС. Уже к вечеру плотину начали обстреливать из минометов. Это стало неожиданностью, так как по нашим данным фронт находился в нескольких десятках километров от плотины. Как позже выяснилось, во время авианалетов враг высадил воздушный десант на севере Хортицы (там, где сейчас находится музей) всего в трех километрах от плотины. Очевидно, задачей парашютистов был захват ДнепроГЭСа неповрежденным. Во второй половине дня, 18 августа, когда была почти закончена укладка взрывчатки, прибыл представитель штаба фронта и вручил телеграмму представителям военного командования на ДнепроГЭСе, в которой уточнялось время взрыва. Телеграмму подписал Главнокомандующий войсками Юго-Западного направления маршал С.М. Буденный. В ней было указано, что в случае занятия плотины немцами, она должна быть выведена из строя. К вечеру этого дня боевые части через потерну перешли на левый берег Днепра, так как сверху находиться было невозможно – плотина находилась под обстрелом вражеского десанта. Кажется, на какой-то момент прекратился обстрел. В этот момент раздался неимоверный по своей силе взрыв. Было разрушено несколько пролетов плотины. Во время взрыва погибли гитлеровцы, занявшие на тот момент дорогу над плотиной. Лава воды устремилась через образовавшийся проем. Быстрый подъем реки ниже плотины, в днепровских плавнях правого берега было затоплено немало техники и войск немцев, готовившихся к переправе на левый берег Днепра. Через некоторое время после взрыва секретарь Обкома по телефону сообщил мне, что на правом берегу у плотины появились немецкие танки, но перебраться на противоположный берег они уже не могут. Поздно ночью я позвонил в ЦК и доложил И.В. Сталину, что плотина ДнепроГЭСа взорвана. Он поблагодарил за это и сказал, что вовремя все сделали, так как остановили продвижение врага вглубь страны на этом участке фронта». Из воспоминаний Б.А. Эпова: «14 августа (1941г., - ред.) меня вызвал начальник инженерных войск Котляр Л.З. и попросил дать свои соображения по выводу из строя плотины ДнепроГЭСа, машзала и моста через аванкамеру (автомобильный мост, соединяющий плотину с Правым берегом в районе ДнепроГЭС-1, - ред.) путем их разрушения. В ходе нашей беседы я получил приказ вылететь специальным самолетом в Запорожье для проведения операции. Мне были приданы два младших лейтенанта. Кроме того, начальнику инженерных войск Южного фронта А.Ш. Шифрину были даны соответствующие указания. Прибыв в Запорожье и убедившись, что другим самолетом доставлены необходимые материалы, я явился к начальнику инженерных войск фронта Шифрину и находившемуся в Запорожье члену Военного Совета фронта Коломийцу, а затем приступил с двумя своими помощниками и выделенным батальоном к подготовке данного мне задания. Начальник ДнепрГЭСа занимался подготовкой к эвакуации генераторов станции. Охрану работ вел полк НКВД. Прибывший вместе с начинжем Шифриным начальник штаба фронта генерал Харитонов дал указание выполнить разрушение после того, как немцы выйдут на правый берег Днепра. Сигналом к выполнению задания будет отход охранного полка НКВД и полковника А.Ф. Петровского, специально выделенного для связи. К концу дня 18 августа немцы вышли на правый берег Днепра и начали обстрел левобережной части Запорожья. Полк НКВД отошел на левый берег и командир полка, отходя вместе со связным полковником, дали мне команду на приведение в исполнение разрушения, что и было выполнено. В результате взрыва из тела плотины было вырвано около 100 метров по ее длине. Докладывать о проделанной работе пришлось генералу Запорожцу, начальнику политотдела фронта. Его реакция была неожиданной – он потребовал от меня и моих лейтенантов сдать оружие. Вероятно, его одолели панические настроения, так как его штаб и немцев разделяло лишь русло Днепра. Да и о моей миссии его никто не предупредил. Адъютант Запорожца отобрал у меня револьвер и, не зная, что со мной делать, ввиду поступившего уже распоряжения о передислокации штаба вглубь обороны, передал меня фронтовому СМЕРШу. СМЕРШ также не знал о моей миссии и обвинил меня в измене Родине и 10 дней проводил допросы. Когда СМЕРШевцы узнали о моем задании, не знали, как выйти из создавшегося положения. Начальник фронтового СМЕРШа принес мне извинения и меня освободили. Но прежде они привели меня в порядок (нанесение грима после пыток, - ред.). 2 сентября я вылетел самолетом в Москву». Для взрыва плотины в верхнюю потерну грузовиками было доставлено 20 тонн тола. Место закладки взрывчатки следовало обложить с обеих сторон мешками с песком, чтобы взрыв получился направленным. Но с восточной стороны (со стороны левого берега реки, - ред.) положить мешки с песком не успели, так как немцы вышли к плотине и в любой момент могли пройти внутрь в потерну и предотвратить взрыв. Немецкие солдат и офицер на берегу Днепра у разрушенной плотины.

Плотина ДнепроГЭСа как оружие массового поражения.

После взрывов в плотине образовалась брешь общей длиной около 165 метров, в которую хлынула вода. Водяной вал смыл не только немцев, о чем упоминалось выше, но и села, скот, людей, технику… Секретное задание было выполнено точно и в срок, при этом даже свои войска не были выведены из возможных зон затопления. Водяной поток на острове Хортица унес пехотный полк, под водой оказались запасы вооружения и продовольствия (по свидетельствам очевидцев в низинной части Запорожья находились десятки тысяч тонн продовольствия и приличные запасы оружия). На дно пошли десятки судов Запорожской флотилии вместе с их командами. Войска Южного фронта, с боями отходившие на левый берег от Никополя до Херсона были погребены под приливной волной, образовавшейся в результате взрыва плотины ДнепроГЭСа. По имеющимся свидетельствам, в днепровских плавнях погибло не менее 20000 солдат. Беженцев и мирных жителей никто не считал… Под Никополем была наведена понтонная переправа для отступающих частей 2-го кавалерийского корпуса, 9-й и 18-й армий. Часть воинов погибла в результате резкого подъема воды, часть оказалась в плену, так как не смогла переправиться. Тогда много военного снаряжения, артиллерия, которые не оказались под водой, были захвачены врагом. Вероятно, весть об этом, вынудила начальника политотдела Южного фронта А.И. Запорожца, не знавшего о приказе ставки, арестовать Эпова. Лишь благодаря тому, что на прием к тов. Сталину попал начальник Главного военно-инженерного управления РККА Котляр и рассказал о том, как было выполнено задание. Конечно, о том, что случилось ниже по течению Днепра с советскими войсками, он скромно умолчал (или не знал). Сталин дал команду немедленно освободить Эпова. Эвальд фон Клейст у разрушенной плотины ДнепроГЭСа Из письма командующего 3 танковым корпусом Мантойфеля: «В результате взрыва плотины в Запорожье, по моим данным погибло около полутора тысяч человек (немцев, - ред..). Русские сумели сорвать наши планы по захвату электростанции…». Примерно на такие же цифры указывал и генерал немецкой армии Эвальд фон Клейст. Прошло почти 70 лет с тех пор… Судить о поступках Эпова, Сталина и НКВДистов сейчас вряд ли уместно. Трудно сказать, как развивались бы события, если бы Эпов не взорвал плотину ДнепроГЭСа. Вывести войска из зоны затопления при паническом отступлении войск РККА в условиях разрушенных коммуникаций в августе 1941 г. было практически невозможно. Но, по самым скромным подсчетам, в результате той акции погибло не менее ста тысяч советских людей. Вопрос, оправдана ли такая секретность, в результате которой погибли около 100 тыс. жизней наших соотечественников и солдат РККА остается открытым…

SwOFD

26.08.2011, 11:41

История строительства ДнепроГЭС

Хочу рассказать вам о самых масштабных стройках времен Советского Союза, которых было очень-очень много. Одним из них является детище первой пятилетки – ДнепроГЭС, один из символов отечественной энергетики

ДнепроГЭС, Днепровская гидроэлектростанция— пятая, старейшая, ступень каскада гидроэлектростанций на реке Днепр. Электростанция находится в городе Запорожье ниже днепровских порогов. Входит в состав «Укргидроэнерго».

Сегодня Днепрогэс как объект энергетики не воспринимается всерьез. Чего стоит его мощность 650 МВт по сравнению, например, с мощностью 18200 МВт китайской ГЭС под названием «Три ущелья», которая, правда, еще только строится. Да что там современный Китай, даже построенная в США в 1936 году ГЭС под названием «Дамба Гувера» имеет мощность 2074 МВт, причем поглазеть на это индустриальное чудо высотой 221 метр каждый год приезжают около миллиона человек. А вот поехать полюбоваться на памятник первым советским пятилеткам Днепрогэс почти никого не тянет. Видимо, время его прошло безвозвратно.

Однако история строительства Днепрогэса очень интересна. С проектом строительства Днепрогэса связано множество мифов и легенд. Утверждается, например, что первый проект Днепрогэса, подготовленный инженером Генрихом Графтио, в 1905 году оказался на столе императора Николая ІІ, но царь недооценил перспективы гидроэнергетики. Казалось бы, что тут особенного? На то он и царь, чтобы тормозить научно-технический прогресс. Это еще что, вот в 1913 году епископ Самарский и Ставропольский Симеон докладывал графу Орлову-Давыдову: «На ваших потомственных исконных владениях прожектеры Самарского технического общества совместно с богоотступником инженером Кржижановским проектируют постройку плотины и большой электрической станции. Явите милость своим прибытием сохранить Божий мир в жигулевских владениях и разрушить крамолу в зачатии».
Почему епископ считал строительство самарской дамбы крамолой? Потому что при этом были бы затоплены церкви и кладбища, что на протяжении всей истории человечества считалось кощунством. Царь отказался от строительства Днепрогэса по той же причине, хотя проект инженера Генриха Графтио предусматривал сооружение трех последовательных плотин и затопление сравнительно небольшой территории.
Но пришли другие времена — в 1920 году тот самый Глеб Кржижановский, которого епископ Симеон назвал богоотступником, возглавил комиссию по разработке государственного плана электрификации России (ГОЭЛРО). Этот план, рассчитанный на 10 — 15 лет, предусматривал строительство тридцати районных электростанций общей мощностью 1,75 млн. КВт, в том числе десяти ГЭС. Насколько можно судить, строительство такого грандиозного сооружения, как Днепрогэс, план не предусматривал. Когда же родилась идея строить плотину высотой 62 метра, под которую понадобилось затопить не только церкви и кладбища, но даже поселки и поля? Сейчас авторы панегириков, посвященных Днепрогэсу, захлебываясь от восторга, рассказывают о том, что вопрос о строительстве Днепрогэса решался на специально созванном зимой 1927 года заседании политбюро ВКП(б). Судя по их рассказам, спорили на этом заседании об одном — самим строить Днепрогэс или привлечь к этому делу иностранные фирмы. Дискуссия длилась несколько часов, пока, наконец, Сталин проникновенно не обратился к строителям: «Какое ваше мнение, товарищи?» После недолгих размышлений начальник строительства Шатурской ГРЭС Александр Винтер ответил: «Нужно строить своими силами». Вождь внимательно посмотрел в глаза Винтеру и подвел итог обсуждения: «Хорошо, будем строить сами».

Легенда, конечно, красивая, но не совсем понятно, о чем так долго спорили. Может быть, речь шла о заключении договора с турецкими строителями? Или об использовании импортных турбин и привлечении консультантов из-за рубежа? А в итоге решили, стало быть, обойтись своими силами? Но почему же тогда на плотине Днепрогэса были установлены американские турбины, а шеф-консультант Днепростроя полковник Хью Купер был даже награжден орденом Трудового Красного Знамени? На фото Хью Купер на фоне Днепрогэс:

И кстати, почему ссылки даются на мнение какого-то Винтера, не имеющего ни малейшего представления о гидротехнических характеристиках реки Днепр, а не на автора проекта Генриха Графтио? Кстати, замечательный инженер Графтио известен также тем, что именно он разработал проект электрификации крымской железной дороги.
На самом деле речь на заседании политбюро шла о другом: строить три плотины или одну, затапливая огромную территорию, на которой живут около 50 тысяч человек. Генрих Графтио отстаивал свой проект, но Сталин отдал предпочтение другому, предусматривающему возведение грандиозного Днепрогэса. Автором этого проекта был ученик Графтио — Иван Александров. Он был назначен главным инженером Днепростроя. Возглавил строительство Александр Винтер.
Почему же Сталину пришелся по душе именно Днепрогэс? Может быть, одна огромная плотина выдавала больше электроэнергии, чем три маленьких? Как раз наоборот: проект Графтио обещал электроэнергии на треть больше. Кроме того, его осуществление было на треть дешевле и проще. И кстати, судоходство по Днепру три плотины обеспечивали бы ничуть не хуже, чем одна. Видимо, вождь руководствовался вовсе не экономическими соображениями. Не намеревался ли он построить символ могущества и нерушимости Страны Советов? В пользу этого предположения свидетельствует то, что Сталин очень внимательно относился к тому, как будет выглядеть Днепрогэс снаружи. Сейчас в буклетах, посвященных истории Днепрогэса, можно прочитать о том, что это сооружение представляет собой замечательный шедевр архитектуры и что его архитектором был основоположник советского конструктивизма Виктор Веснин. Однако по художественным критериям конструктивизма длинный симметричный фасад Днепрогэса, облицованный к тому же рустованным камнем, никак не может считаться шедевром. Любопытно, что в ходе обсуждения проектов Хью Купер заявил о том, что он «лучше ляжет живым в гроб, чем увидит эту станцию выстроенной по проекту группы Веснина». Не исключено, что это заявление и побудило конкурсную комиссию под председательством Авеля Енукидзе выбрать проект Веснина, в который по ходу дела были внесены коррективы в виде того же рустованного камня. К этому камню, как известно, очень благоволил Сталин, приказав облицевать им чуть ли не пол-Москвы.

8 марта 1927 года первые строители прибыли в Запорожье, а через неделю на правобережной скале Любви (сейчас там расположен машинный зал ГЭС) затрепетало красное полотнище с надписью «Днепрострой начат!».

И здесь надо отдать должное Александру Винтеру — первым делом он занялся бытовыми вопросами. На правом берегу была построена общественная столовая, рассчитанная на восемь тысяч обедов в день. Оборудование для столовой закупили в Германии. К 1928 году построили пять поселков для строителей на правом берегу Днепра и один на левом. Всего было построено 658 домов, общежитий и бараков, амбулатория, фильтрационная и пожарная станции, зимний и летний театры, школа, детсад и многое другое. У Винтера был прямолинейный и резкий характер. Ходил он в высоких сапогах, всюду заглядывал, щупал все руками, давал указания относительно малейших пустяков. Устраивал скандалы, когда видел какое-то безобразие. Требовал от местного исполкома запретить продажу водки. Когда же за ней ехали в окрестные села, Винтер отправил телеграмму правительству УССР: ”Прошу запретить продажу водки во всем районе”. У него не было семьи, а на Днепрогэсе он поседел.

01.11.2011, 21:46

Ну а теперь от зари и до ночи, и в праздник и в будни,
Целые дни и народ, и сенаторы — все без различья —
Топчутся вместе толпой на форуме и не уходят.
Все ремеслу одному и заботе одной отдаются:
Как бы друг друга надуть, в борьбе коварно сразиться,
Ловко польстить, представить себя человеком достойным,
В сети завлечь, — словно все и каждый стали врагами.

Гай Луцилий (II до н.э)

Цитируется по изданию "РИМСКАЯ САТИРА"
Москва 1957 год, стр.290

11.11.2011, 02:17

Прошло всего 70 лет...

«Нет, мы правильно поступаем, что так сурово караем националистов всех мастей и расцветок. Они лучшие помощники наших врагов и злейшие враги собственных народов. Ведь заветная мечта националистов – раздробить Советский Союз на отдельные “национальные” государства, и тогда он станет легкой добычей врагов. Народы же, населяющие Советский Союз, в своем большинстве будут физически истреблены, оставшаяся же, часть превратится в бессловесных и жалких рабов завоевателей.

Не случайно презренные предатели украинского народа – лидеры украинских националистов, все эти мельники, коновальцы, бандеры уже получили задание от немецкой разведки разжигать среди украинцев, которые те же русские, ненависть к русским и добиваться отделения Украины от Советского Союза. Все та же старая песня древних времен еще с периода существования Римской империи: разделяй и властвуй.

Особенно преуспели в деле разжигания национальной розни и натравливании одних народов на другие англичане. Благодаря такой тактике, подкупая жалких и продажных вождей разных народов, капиталистическая островная Англия – первая фабрика мира, ничтожно маленькая по своим размерам, сумела захватить огромные территории, поработить и ограбить многие народы мира, создать “Великую” Британскую империю, в которой, как хвастливо заявляют англичане, никогда не заходит солнце.

С нами этот номер, пока мы живы, не пройдет. Так что напрасно гитлеровские дурачки именуют Советский Союз “карточным домиком”, который якобы развалится при первом серьезном испытании, рассчитывают на непрочность дружбы народов, населяющих сегодня нашу страну, надеются поссорить их друг с другом. В случае нападения Германии на Советский Союз люди разных национальностей, населяющие нашу страну, будут защищать ее, не жалея жизни, как свою горячо любимую Родину.

Однако недооценивать националистов не следует. Если разрешить им безнаказанно действовать, они принесут немало бед. Вот почему их надо держать в железной узде, не давать им подкапываться под единство Советского Союза».

И. В. Сталин – Полное собрание сочинений. Том 15, »Беседа с А.С. Яковлевым 26 марта 1941 года», С. 17

Kertis

13.11.2011, 08:26

Семипалатинский полигон. Последствия советской ядерной науки.

Не так давно Казахстан отметил 20-летие закрытия Семипалатинского ядерного полигона. Два десятилетия. Вроде бы совсем небольшой срок, однако за это время выросло целое поколение, которое знает о варварском оружии и его испытаниях лишь по рассказам своих родителей. И тем более, этому молодому поколению трудно понять, почему огромная часть территория их родной страны фактически потеряна навсегда. Между тем, вот уже 20 лет полигон живет своей собственной жизнью. И как выясняется, прекращение испытаний ядерных и водородных взрывных устройств, вовсе не означает, что деструктивные процессы в окружающей среде прекратились. Феномен казахстанской атомной науки в специальном фоторепортаже Григория Беденко (http://anti.fishki.net/comment.php?id=101790)

Alexsur

14.11.2011, 11:14

Моряка с Армении выбросило на берег в районе Гурзуфа. Торпедоносец подбитый упал в горах над Гурзуфом. Где мыс Сарыч и где Гурзуф. Тоже мне историки.

Клоун

14.11.2011, 18:23

Россия - часть бывшей монголо-татарской Золотой Орды, а не преемница исторической Руси, - российский журналист.Россия не может являться преемницей исторической Руси.

Такое мнение в ходе круглого стола на тему «Что такое «Русский мир» и кто такие «русские»?» выразил российский журналист Александр Шведов.Он отметил, что нынешняя Российская Федерация не может называть себя и являться правопреемницей Руси, а по сути на самом деле является частью бывшей монголо-татарской Золотой Орды.

Шведов пояснил, что после распада Орды ее часть, которая теперь является российской территорией, получила независимость. Однако, подчеркнул журналист, процесс своеобразной «люстрации» тогда так и не был проведен, и к власти в новом государстве пришли правители с прежней восточной деспотичной ментальностью.«Если народ изгоняет иностранных оккупантов, то обязательно должен произойти процесс очищения от коллаборационистов, представлявших прежнюю власть или сотрудничавших с ней. В России этого не произошло», – сказал Шведов.

Журналист подчеркнул, что все попытки навязать концепцию «Русского мира», с которыми так часто в Украину приезжает патриарх РПЦ Кирилл, неправомерны. По его словам, «этот мир на самом деле является не Русским, а Российским, а точнее - Ордынским».настоящие герои русского народа – это те, кто боролся против Орды во всех ее исторических проявлениях. В частности, сказал журналист, таковыми являются украинский гетьман Иван Мазепа, который боролся с российским царем Петром I, и главнокомандующий Украинской повстанческой армии Роман Шухевич, который боролся с российским тираном Сталиным.

Организатор круглого стола адвокат и правозащитник из Москвы Евгений Архипов обнародовал декларацию «Русского мира», которую поддержали российские и украинские журналисты, историки, правозащитники, принявшие участие в заседании.

В декларации констатируется, что «Русский мир» есть духовная реальность, наследующая Киевскую, Галицко-Волынскую, Литовскую Русь, Великий Новгород, Псков, вольное Казачество». В то же время, «воинствующее ордынское евразийство/азиопство на протяжении веков являлись и являются смертельными врагами Русского мира». «Русскому народу следует быть готовым к обретению независимости в форме добровольного содружества «в семье вольной, новой», – считают авторы декларации.http://censor.net.ua/news/187939/rossiya.....si_rossiyiskiyi

Nickolay

14.11.2011, 23:01

Оперативный приказ НКВД СССР № 00447
«ОБ ОПЕРАЦИИ ПО РЕПРЕССИРОВАНИЮ БЫВШИХ КУЛАКОВ, УГОЛОВНИКОВ И ДРУГИХ АНТИСОВЕТСКИХ ЭЛЕМЕНТОВ».
30 июля 1937 года Совершенно секретно
экз. 1
гор. Москва

Материалами следствия по делам антисоветских формирований устанавливается, что в деревне осело значительное количество бывших кулаков, ранее репрессированных, скрывшихся от репрессий, бежавших из лагерей, ссылки и трудпоселков. Осело много в прошлом репрессированных церковников и сектантов, бывших активных участников антисоветских вооруженных выступлений. Остались почти нетронутыми в деревне значительные кадры антисоветских политических партий (эсеров, грузмеков, дашнаков, муссаватистов, иттихадистов и др.), а также кадры бывших активных участников бандитских восстаний, белых, карателей, репатриантов и т.п.

...Перед органами государственной безопасности стоит задача – самым беспощадным образом разгромить всю эту банду антисоветских элементов, защитить трудящийся советский народ от их контрреволюционных происков, и, наконец, раз и навсегда покончить с их подлой подрывной работой против основ советского государства.

В соответствии с этим приказываю – с 5 августа 1937 года во всех республиках, краях и областях начать операцию по репрессированию бывших кулаков, активных антисоветских элементов и уголовников.
В Узбекской, Туркменской, Таджикской и Киргизской ССР операцию начать с 10 августа с.г., а в Дальневосточном и Красноярском краях и Восточно-Сибирской области – с 15-го августа с.г.

При организации и проведении операций руководствоваться следующим:
1. Контингенты, подлежащие репрессии
1.1. Бывшие кулаки, вернувшиеся после отбытия наказания и продолжающие вести активную подрывную антисоветскую деятельность.
1.2. Бывшие кулаки, бежавшие из лагерей или трудпоселков, а также кулаки, скрывшиеся от раскулачивания, которые ведут антисоветскую деятельность.
1.3. Бывшие кулаки и социально опасные элементы, состоявшие в повстанческих, фашистских, террористических и бандитских формированиях, отбывшие наказание, скрывшиеся от репрессий или бежавшие из мест заключения и возобновившие свою антисоветскую преступную деятельность.
1.4. Члены антисоветских партий (эсеры, грузмеки, муссаватисты, иттихадисты и дашнаки), бывшие белые, жандармы, чиновники, каратели, бандиты, бандпособники, переправщики, реэмигранты, скрывшиеся от репрессий, бежавшие из мест заключения и продолжающие вести активную антисоветскую деятельность.
1.5. Изобличенные следственными и проверенными агентурными материалами наиболее враждебные и активные участники ликвидируемых сейчас казачье-белогвардейских повстанческих организаций, фашистских, террористических и шпионско-диверсионных контрреволюционных формирований. Репрессированию подлежат также элементы этой категории, содержащиеся в данное время под стражей, следствие по делам которых закончено, но дела еще судебными органами не рассмотрены.
1.6. Наиболее активные антисоветские элементы из бывших кулаков, карателей, бандитов, белых, сектантских активистов, церковников и прочих, которые содержатся сейчас в тюрьмах, лагерях, трудовых поселках и колониях и продолжают вести там активную антисоветскую подрывную работу.

2. О мерах наказания репрессируемых и количестве подлежащих репрессии
2.1. Все репрессируемые кулаки, уголовники и др. антисоветские элементы разбиваются на две категории:
а) к первой категории относятся все наиболее враждебные из перечисленных выше элементов. Они подлежат немедленному аресту и, по рассмотрении их дел на тройках, - РАССТРЕЛУ.
б) ко второй категории относятся все остальные менее активные, но все же враждебные элементы. Они подлежат аресту и заключению в лагеря на срок от 8 до 10 лет, а наиболее злостные и социально опасные из них, заключению на те же сроки в тюрьмы по определению тройки.

2.2.Согласно представленным учетным данным Наркомами республиканских НКВД и начальниками краевых и областных управлений НКВД утверждается следующее количество подлежащих репрессии:
Первая
категория
Вторая
категория
ВСЕГО

1. Азербайджанская ССР
1500
3750
5250

2. Армянская ССР
500
1000
1500

3. Белорусская ССР
2000
10000
12000

4. Грузинская ССР
2000
3000
5000

5. Киргизская ССР
250
500
750

6. Таджикская ССР
500
1300
1800

7. Туркменская ССР
500
1500
2000

8. Узбекская ССР
750
4000
4750

9. Башкирская АССР
500
1500
2000

10. Бурято-Монгольская АССР
350
1500
1850

11. Дагестанская АССР
500
2500
3000

12. Карельская АССР
300
700
1000

13. Кабардино-Балкарская АССР
300
700
1000

14. Крымская АССР
300
1200
1500

15. Коми АССР
100
300
400

16. Калмыцкая АССР
100
300
400

17. Марийская АССР
300
1500
1800

18. Мордовская АССР
300
1500
1800

19. Немцев Поволжья АССР
200
700
900

20. Северо-Осетинская АССР
200
500
700

21. Татарская АССР
500
1500
2000

22. Удмуртская АССР
200
500
700

23. Чечено-Ингушская АССР
500
1500
2000

24. Чувашская АССР
300
1500
1800

25. Азово-Черноморский край
5000
8000
13000

26. Дальне-Восточный край
2000
4000
6000

27. Западно-Сибирский край
5000
12000
17000

28. Красноярский край
750
2500
3250

29. Орджоникидзевский край
1000
4000
5000

30. Восточно-Сибирский край
1000
4000
5000

31. Воронежская область
1000
3500
4500

32. Горьковская область
1000
3500
4500

33. Западная область
1000
5000
6000

34. Ивановская область
750
2000
2750

35. Калининская область
1000
3000
4000

36. Курская область
1000
3000
4000

37. Куйбышевская область
1000
4000
5000

38. Кировская область
500
1500
2000

39. Ленинградская область
4000
10000
14000

40. Московская область
5000
30000
35000

41. Омская область
1000
2500
3500

42. Оренбургская область
1500
3000
4500

43. Саратовская область
1000
2000
3000

44. Сталинградская область
1000
3000
4000

45. Свердловская область
4000
6000
10000

46. Северная область
750
2000
2750

47. Челябинская область
1500
4500
6000

48. Ярославская область
750
1250
2000

УКРАИНСКАЯ ССР

1. Харьковская область
1500
4000
5500

2. Киевская область
2000
3500
5500

3. Винницкая область
1000
3000
4000

4. Донецкая область
1000
3000
4000

5. Одесская область
1000
3500
4500

6. Днепропетровская область
1000
2000
3000

7. Черниговская область
300
1300
1600

8. Молдавская АССР
200
500
700

КАЗАХСКАЯ ССР

1. Северо-Казахст. область
650
300
950

2. Южно-Казахст.область
350
600
950

3. Западно-Казахст. область
100
200
300

4. Кустанайская область
150
450
600

5. Восточно-Казахст. область
300
1050
1350

6. Актюбинская область
350
1000
1350

7. Карагандинская область
400
600
1000

8. Алма-Атинская область
200
800
1000

Лагеря НКВД
10000
—
10000

2.3. Утвержденные цифры являются ориентировочными. Однако наркомы республиканских НКВД и начальники краевых и областных управлений НКВД не имеют права самостоятельно их превышать. Какие бы то ни было самочинные увеличения цифр не допускаются. В случаях, когда обстановка будет требовать увеличения утвержденных цифр, наркомы республиканских НКВД и начальники краевых и областных управлений НКВД обязаны представить мне соответствующие мотивированные ходатайства. Уменьшение цифр, а равно и перевод лиц, намеченных к репрессированию по первой категории, - во вторую категорию и наоборот – разрешается.

2.4. Семьи приговоренных по первой и второй категории, как правило, не репрессируются.
Исключения составляют:
а) Семьи, члены которых способны к активным антисоветским действиям. Члены такой семьи с особого решения тройки, подлежат водворению в лагеря или трудпоселки.
б) Семьи лиц, репрессированных по первой категории, проживающие в пограничной полосе, подлежат переселению за пределы пограничной полосы внутри республик, краев, областей.
в) Семьи репрессированных по первой категории, проживающие в Москве, Ленинграде, Киеве, Тбилиси, Баку, Ростове-на-Дону, Таганроге и в районах Сочи, Гагры и Сухуми, подлежат выселению из этих пунктов в другие области по их выбору, за исключением пограничных районов.
г) Все семьи лиц, репрессированных по первой и второй категориям взять на учет и установить за ними систематическое наблюдение...

3. Организация работы троек
1. Утверждаю персональный состав республиканских, краевых и областных троек...
2. На заседаниях троек может присутствовать (там, где он не входит в состав тройки) республиканский, краевой или областной прокурор.
3. Тройки ведут свою работу, находясь в пункте расположения соответствующих НКВД, УНКВД или областных отделений НКВД, или выезжая к месту расположения оперативных секторов.
4. Тройки рассматривают представленные им материалы на каждого арестованного или группу арестованных, а также на каждую подлежащую выселению семью в отдельности. Тройки в зависимости от характера материалов и степени социальной опасности арестованного, могут относить лиц, намеченных к репрессированию по второй категории - к первой категории и лиц, намеченных к репрессированию по первой категории, – ко второй.
5. Тройки ведут протоколы своих заседаний, в которые записывают вынесенные ими приговоры в отношении каждого осужденного. Протокол заседания тройки направляется начальнику оперативной группы для приведения приговоров в исполнение. К следственным делам приобщаются выписки из протоколов в отношении каждого осужденного.

4. Порядок приведения приговоров в исполнение
1. Приговора приводятся в исполнение лицами по указаниям председателей троек, т.е. наркомов республиканских НКВД, начальников управлений или областных отделов НКВД. Основанием для приведения приговоров в исполнение являются – заверенная выписка из протокола заседания тройки с изложением приговора в отношении каждого осужденного и специальное предписание за подписью председателя тройки, вручаемые лицу, приводящему приговор в исполнение.
2. Приговора по первой категории приводятся в исполнение в местах и порядком по указанию наркомов внутренних дел, начальников управления и областных отделов НКВД с обязательным полным сохранением в тайне времени и места приведения приговора в исполнение. Документы об исполнении приговора приобщаются в отдельном конверте к следственному делу каждого осужденного.
3. Направление в лагеря лиц, осужденных по 2 категории, производится на основании нарядов, сообщаемых ГУЛАГом НКВД СССР.

Народный Комиссар Внутренних Дел Союза ССР
Генеральный Комиссар Государственной Безопасности Н.ЕЖОВ

Фельд

15.11.2011, 11:14

Че не в этом дело! Просто весьма сомнительным кажется то что данное слово могло быть употреблено Ежовым в оригинале документа. Можно поверить в чистку, уничтожение контрреволюционного элемента и тд. Но приказ по репрессиям как то фальшиво и топорно.

Хех...Традиционно..

Краткое содержание мифа
11 ноября 1938 г. НКВД и Гестапо заключили между собой секретное соглашение о сотрудничестве и взаимопомощи. Миф применяется для обоснования тождественности политических систем в СССР и гитлеровской Германии.

Примеры использования

Сталин приказал разведке найти выходы на гитлеровское командование и от его, Сталина, имени внести предложение о перемирии и даже больше (далеко идущие планы) – о коренном повороте в войне. Для осуществления этих тайных переговоров были реальные возможности: еще в 1938 году заключено соглашение о сотрудничестве между НКВД и гестапо. Существует подлинный документ, подтверждающий это.1) (http://wiki.redrat.ru/%D0%BC%D0%B8%D1%84:%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80% D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B5_%D1%81%D0%BE%D 0%B3%D0%BB%D0%B0%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5#fn_ _1)

Действительность

Так называемое «Генеральное соглашение» является примитивно сработанной фальсификацией. Изготовлено оно в 1990-х годах, авторы достоверно неизвестны. По наиболее распространенной версии автором является некий Герман Назаров, чья книга «Мифы советской эпохи» наполнена такого рода подлогами. Впервые она была опубликована в выходящей в Москве антисемитской газете «Память» в 1999 году. Этот «документ», повествующий о совместной борьбе НКВД и гестапо против «еврейской угрозы», получил широкое распространение и позже был частично процитирован в книге писателя Владимира Карпова «Генералиссимус».
Фальшивка демонстрирует тотальную некомпетентность авторов в истории Германии. Уже в преамбуле они начинают путаться в названии немецкого ведомства. В заглавии «соглашения» имеется «Главное управление безопасности Национал-Социалистической рабочей партии Германии (ГЕСТАПО)». А теперь смотрим преамбулу:
Главное управление безопасности Национал-Социалистической рабочей партии Германии, в лице начальника четвертого управления (ГЕСТАПО) Генриха МЮЛЛЕРА, на основании доверенности № 1 448/12-1, от 3 ноября 1938 г., выданной шефом Главного управления безопасности Рейхсфюрером СС Рейнхардом Гейдрихом, далее по тексту ГЕСТАПО.
Авторы именуют аббревиатурой ГЕСТАПО то всё «Главное управление», то лишь его четвертое управление. Но это мелочи. Гестапо никогда не было «Главным управлением безопасности Национал-социалистической рабочей партии Германии». Гестапо - это «Гехайме Штаатс Полицай», Тайная государственная полиция. Т.е. государственная структура, а не партийная.
Структуры под названием «Главное управление безопасности НСДАП» вообще не существовало. Было Главное управление имперской безопасности - РСХА (нем. Reichssicherheitshauptamt, RSHA). Ладно, допустим имеет место ошибка переводчика. Но РСХА было организовано лишь 27 сентября 1939 г., десять месяцев спустя после даты «соглашения». Только тогда гестапо вошло в РСХА в качестве IV управления и лишь с этого момента его возглавил Генрих Мюллер. Соответственно, только в 1939 г. Рейнхард Гейдрих стал начальником РСХА (и должность его называлась «Шеф полиции безопасности и СД», а никак не шеф Главного управления), ну а рейхсфюрером СС он не был вообще никогда (им с 1929 по 1945 гг. бессменно был Гиммлер).
В продолжение темы званий отметим, что Мюллер стал бригаденфюрером СС только в 1940 г., а в 1938 году он имел чин штандартенфюрера. Кроме того 11 ноября 1938 года Мюллер находился не в Москве, как явствует из «Соглашения», а в Берлине, подводя итоги знаменитой «Хрустальной ночи».
Ну и наконец обратим внимание на визу «Верно: руководитель секретариата НКВД СССР Мамулов С.С.». Мамулов Степан Соломонович (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BC%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%B2,_%D0%A1 %D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%BE%D0%BB% D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87) попал в Секретариат НКВД 3 января 1939 на должность первого заместителя начальника. Стал его начальником (а не «руководителем») 16 августа 1939 г., а в момент «подписания документа» он заведовал сельскохозяйственным отделом ЦК КП(б) Грузии.

А что там с архивными легендами творится- вообще песТня..

Фельд

15.11.2011, 12:09

наверное это единственное расхождения с той версией которую ты показал ,трудно было читать и сравнивать, но первыи лист вроде все сходится

И такое бывает...Но вводная часть- она и есть вводная.А прецеденты- имели место быть..

24 сентября 1992 г года, в архиве президента РФ были обнаружены документы так называемого «закрытого пакета № 1». В числе прочих документов, в состав данного пакета входила и записка Берии. (о расстреле пленных поляков)
Долгое время этот докумет принимался историками без критики и служил прямым свидетельством о принятии решения о расстреле. Ситуация изменилась в середине 2000-х годов, когда было замечено, что разные листы записки напечатаны на разных пишущих машинках.
Тогда стали между историками возникла резкая дискуссия и стали серьезно анализировать как текст записки, так и ее содержание. Установлено:
1. Историк Юрий Николаевич Жуков в начале 1990-х годов обратился в Архив Президента РФ с просьбой предоставить ему материалы о так называемой «преступной» деятельности КПСС, которые готовились для Конституционного суда РФ. В архиве ему вручили папку где была ксерокопия «записки Берии Сталину» на одном листе с предложением НКВД о расстреле 2-3 тысячи пленных польских офицеров, виновных в военных и других преступлениях.
2. Ю.Жуков отметил, что резолюция в левом верхнем углу ксерокопии записки отсутствовала, так во время копирования она была прикрыта. Юрий Николаевич полагает, что «резолюция отвергала предложение, иначе ее бы не закрыли. Ведь нужно было что - обвинить всех и вся в нашем прошлом. Все мои попытки получить оригинал, чтобы прочитать резолюцию, были отвергнуты - государственная тайна»
3. Свидетельство Ю.Жукова потверждается Галкиным Виктором Ефимовичем, сотрудником Общего отдела ЦК КПСС, работавшим с «закрытым пакетом №1» по Катыни. «В.Галкин рассказал, что в 1981 году по поручению заведующего отделом В.У.Черненко он возил записку Берии из «закрытого пакета №1» тогдашнему председателю КГБ Ю.В.Андропову и министру иностранных дел А.А.Громыко. Однако, когда ему были показана цветная цифровая копия 4-х страничной записки Берии, якобы «случайно» обнаруженная 24 сентября 1992 г. в «закрытом пакете №1» в Архиве Президента РФ, он заявил, что подобного документа не видел и не помнит.
Галкин настаивал на том, что записка Берии, которую он возил Андропову и Громыко, была напечатана на одном листе. Он видел её при конвертировании записки в кабинете Черненко.»
4. Исследование практики работы с документами секретариатов Берия и Сталина в 1939 г. и 1940 г. позволяет с большой степенью уверенности утверждать, что записка, зарегистрированная февралем 1940 г., не могла быть оправлена на Политбюро с датировкой «март» 1940 г. и без конкретной даты.
Если допустить такую возможность, то записка без даты неизбежно должна была вызвать вопросы у секретаря Сталина Поскрёбышева, который без сомнения, постарался бы установить дату её регистрации.
5. Не удалось выявить ни одной важной причины, в силу которой возникла необходимость неоднократного полистового перепечатывания записки. Проще и быстрее было перепечатать записку целиком.
6. С большой степенью вероятности можно утверждать, что листы записки перепечатывались не столько в связи с внесением уточненных количественных данных, сколько в связи с изменением содержания текста на 2 и 3 страницах. Соответственно, особую важность приобретает определение датировки перепечатывания этих страниц записки и возможных авторов этой процедуры.
7. Нарушения в оформлении и ошибки в содержании записки №794/Б от «_» марта 1940 г. не поддаются логическому объяснению.

Клоун

15.11.2011, 21:26

ДОНЕСЕНИЕ О ХОДЕ ВЫПОЛНЕНИЯ ПРИКАЗА СТАВКИ ЗА № 0428 НА 25.11.41 г.

25 ноября 1941 г.
Секретно
№0324
№
пп Названия пунктов Какими средствами [уничтожен] и степень уничтожения
1 2 3
1. ГОРОБОВО Разрушено артиллерией
2. ЗАОВРАЖЬЕ --"--
3. ШАРАПОВКА Сожжена полностью войсками
4. ВЕЛЬКИНО --"--
5. ЛОКОТНЯ --"--
6. ИГНАТЬЕВО --"--
7. Пос. им. КАГАНОВИЧА --"--
8. СЕРГИЕВО --"--
9. СПАССКОЕ --"--
10. АНАШКИНО --"--
11. ИВАНЬЕВО --"--
12. ДЬЯКОНОВО --"--
13. КАПАНЬ --"--
14. ХОМЯКИ --"--
15. ЛЯХОХО --"--
16. БРЫКИНО Осталось 5-6 домов
17. ЯКШИНО Сожжено полностью войсками
18. БОЛДИНО Остались только каменные постройки
19. ЕРЕМИНО Осталось 7-8 домов
20. КРЫМСКОЕ и свх. ДУБКИ Сожжены полностью войсками
21. НАРО-ОСАНОВО --"--
22. КРИВОШЕИНО Сожжено частично
23. АНАЛЬШИНО --"--
24. КОЛЮБЯКИНО --"--
25. ТОМШИНО --"--
26. КАРТИНО --"--
27. МАСЕЕВО --"--
28. КОЖИНО --"--
29. МАКСИХА Сожжена частично и разрушена
30. ДУБРОВКА Сожжена частично
31. СУХАРЕВО --"--
32. МОЛОДЕКОВО --"--
33. МАУРИНО --"--
34. Совхоз ГОЛОВКОВО --"--
35. СКУГРОВО --"--
36. ВЫГЛЯДОВКА --"--
37. ТУЧКОВО --"--
38. МУХИНО --"--
39. МЫШКИНО --"--
40. ПЕТРОВО --"--
41. ТРУТЕЕВО --"--
42. МИХАЙЛОВСКОЕ --"--
43. БОЛ[ЬШИЕ] СЕМЕНЫЧИ Сожжено полностью войсками
44. ВАСИЛЬЕВСКОЕ --"--
45. ГРИГОРОВО Сожжено частично
46. ХОТЯЖИ --"--
47. АПАРИНА ГОРА --"--
48. БЕРЕЖКИ --"--
49. УЛИТИНО --"--
50. ПОКРОВСКОЕ --"--
51. КАРИНСКОЕ --"--
52. УСТЬЕ Сожжена частично
53. КОЛЮБАКОВО --"--

А потом и "немцы разрушили",

Кроме этого есть такой вариант ..

Цитата: “Все населенные пункты на расстоянии 40-60 км вглубь от линии фронта и на 20-30 км по левую и правую сторону от дорог, в которых находятся вражеские войска, должны быть сожжены и разрушены. Для уничтожения населенных пунктов в означенном радиусе приказываю использовать авиацию, артиллерию, а также команды разведчиков, лыжников и партизанские группы, которые должны быть оснащены бутылками с поджигательной смесью.

При вынужденном отходе наших частей на том или другом участке уводить с собой советское население и обязательно уничтожать все без исключения населенные пункты, чтобы противник не мог их использовать.

…Большинство задействованных на этом важном государственном задании ДОЛЖНЫ БЫТЬ ПЕРЕОДЕТЫ В ТРОФЕЙНУЮ ФОРМУ ГЕРМАНСКОГО ВЕРМАХТА И ВОЙСК СС (выделено мной – А.Ш.).

Следует обратить внимание, чтобы после «карательной экспедиции» оставались свидетели, которые затем смогут поведать о злодеяниях фашистов. Это возбудит ненависть к фашистским оккупантам, облегчит вербовку партизан в тылу врага.

…Формирования, занятые в этом смелом предприятии, должны состоять из мужественных бойцов, которые должны быть представлены к правительственным наградам.

Ставка Верховного Главнокомандования Верховный Главнокомандующий И. СТАЛИН Начальник Генштаба Б. ШАПОШНИКОВ”».

(Источник: ЦАМО СССР. Ф. 353. Оп. 5864. Д.1 Л.2).

Отсюда ..
Цитата: Возникает вопрос: не является ли первый, наиболее распространенный вариант сталинского приказа, результатом позднейшего «редактирования»? Или есть другие разумные объяснения? Я лично их не нахожу. Разумеется, оба варианта приказа – изуверские. Однако второй вариант, приводимый В. Батшевым, прямо предписывает красной армии прибегать к особо жестоким и подлым методам терроризирования собственного населения. В. Батшев утверждает, что имеет «свидетельства людей из сожженных чекистами в немецкой форме деревень». По словам писателя, темой мифов о ВОВ он занимается с 1965 года, когда Владимир Буковский рассказал ему «о советских убийцах и поджигателях, переодетых в форму СС». Отметим, что эта тактика террора и провокаций широко применялась совком и в дальнейшем: например, после войны в Украине зверствовали энкавэдэшники, переодетые в форму бойцов УПА.

http://krotov.info/lib_sec/25_sh/ir/opaev.htm

25.11.2011, 03:54

Методичка для морской пехоты США "как захватывать мир через малые войны", от 1940 года.

Хорошее доказательство агрессивности США. Сталин был прав...Качайте, пока имеется (http://www.au.af.mil/au/awc/awcgate/swm/index.htm).

Kertis

02.12.2011, 19:26

Как Красная армия взяла Западную Украину

http://k.img.com.ua/img/forall/a/12890/56.jpg

В 1939 году в Западную Украину вошла Красная армия, неграмотные и безденежные воины которой повергли в шок местных жителей своим стремлением сметать с прилавков магазинов все.
Как правило, история повторяется. 22 июня 1941 года в четыре часа утра фашистская Германия без объявления войны напала на СССР, и первыми под вражеский огонь попали земли, еще недавно принадлежавшие Польше.
Полутора годами ранее, 17 сентября 1939 года в пять часов утра, без объявления войны на эти же территории вошла Красная армия. Два ее фронта - Украинский и Белорусский общей численностью 600 тыс. человек - начали наступление на восточные земли Польши, к тому времени уже 17 дней сражавшейся с армией Германии. Красной армаде противостояли 12 тыс. пограничников и 370 тыс. военных, базировавшихся на западноукраинских и западнобелорусских землях.
Польша оказалась меж двух огней - Германией и СССР, и ее армейские чины выбрали из двух зол меньшее: решили не оказывать сопротивления Москве. Красная армия совершила стремительный двухдневный бросок на запад, дойдя до Львова. Остановили ее лишь союзники-немцы, к тому времени занявшие западную часть Польши и дошедшие с этой стороны до столицы Галичины.
Здесь произошел первый в истории Второй мировой войны советско-германский бой - союзники, не узнав друг друга, развязали небольшое танковое сражение. Об инциденте доложили советскому руководителю Иосифу Сталину, который связался с Берлином, и его немецкий "коллега" Адольф Гитлер приказал своим войскам отойти от Львова и освободить территорию Галичины.
Красная армия вошла во Львов только к полудню 22 сентября после длительных переговоров о капитуляции польского гарнизона. На этом "освободительный поход" советских войск на запад фактически закончился - 28 сентября между Германией и СССР был подписан договор о новой границе. Причем победители удивляли местных жителей своей бедностью, необразованностью и неистребимым желанием скупить весь ассортимент львовских магазинов.

Хотя украинское и особенно еврейское население Галичины радовалось освобождению, ведь большевики расправились с польскими панами и заодно помогли избежать власти немцев, жестоко расправлявшихся с иудеями.
"Темпераментная еврейская молодежь кидалась даже целовать броню советских танков", - писал о том времени в своей книге Шоа во Львове Евгений Наконечный, украинский филолог и житель Львова, бывший в то время школьником.
Радость длилась недолго: вслед за военными пришли спецслужбы, принявшиеся ускоренными темпами приводить приобретенные земли к жестоким советским стандартам.
Во имя братьев
Присоединение новых территорий к Советскому Союзу стало возможным благодаря тайному протоколу договора о ненападении между СССР и Германией, подписанному 23 августа 1939 года.
Гитлеру, еще 11 апреля того года утвердившему операцию в Польше, план Вайс, для успеха вторжения нужен был нейтралитет СССР. Ведь Варшава выступала союзницей Англии и Франции, а войны на два фронта германская армия не выдержала бы.
Нейтралитет Берлин купил, когда предложил Москве поучаствовать в грядущей кампании, заняв этнические украинские и белорусские земли Восточной Польши.
Как только договор был подписан, из советской прессы исчезла антигитлеровская риторика и стали печататься материалы о дружбе с Германией. А после того как 1 сентября 1939 года немцы напали на Польшу, газеты СССР начали антипольскую пропаганду.
При этом Кремль не спешил начинать эту большую игру - Сталин зондировал настроения Англии и Франции, которые 3 сентября как союзники Польши объявили Германии войну, но действий пока не предпринимали.
Берлин, чтобы подстегнуть Москву, пригрозил, что на востоке Польши могут возникнуть независимые государства. Этого Кремль допустить не мог, и 14 сентября нарком обороны Клим Ворошилов подписал директиву о наступлении на запад.
А 17 сентября, в день, когда советские войска перешли границу, Вячеслав Молотов, глава советского правительства, зачитал по радио обращение: польское государство прекратило существование и бросило свой народ, поэтому СССР больше не может оставаться нейтральным и подает руку помощи братским украинскому и белорусскому народам.
Молодежь в Советской Украине восприняла известие о наступлении на Польшу позитивно - многие даже подали заявления на вступление в Красную армию. Но были и инакомыслящие: украинский историк Владислав Гриневич отыскал в архивах множество зафиксированных НКВД фактов, когда даже военные не разделяли официальную точку зрения.

Kertis

02.12.2011, 19:26

К примеру, некий майор Волконский, преподаватель Киевского особого военного округа, в частных беседах говорил: "Смотрите, что делается: существовало польское государство, однако на протяжении нескольких дней две акулы, СССР и Германия, прижали его с двух сторон и сожрали!".
А неназванный политрук одной механизированной бригады Красной армии осмелился сказать следующее: "Нам командир и комиссар батальона огласили, что мы будем воевать, но не сказали с кем. Нам никто войну не объявлял, мы провозглашали политику мира, но вдруг провозглашаем и сами втягиваемся в войну".
В среде украинской интеллигенции войну с Польшей тоже воспринимали по-разному. Одни поддерживали политику партии, радуясь, что Советская Украина соберет в своем составе все этнические земли, другие надеялись на создание независимого украинского государства. А некоторые осуждали агрессивную политику Кремля, в частности это были писатели Максим Рыльский и Аркадий Любченко.
Не могли советские люди, которых с 1933 года воспитывали в духе того, что гитлеровская Германия - главный враг СССР, принять немцев как союзников. Показателен такой эпизод: когда в первой половине сентября в Киев привезли немецких летчиков, приземлившихся на советской территории, собравшаяся толпа кричала: "Фашисты! Бей фашистов!".
Как бы освобождение
Наступление Красной армии привело в замешательство и поляков, имевших с СССР договор о ненападении. До того большое скопление советских войск возле своих границ они объясняли возможной подготовкой к отпору немцам.
Узнав о настоящих планах СССР и так и не дождавшись помощи от союзников, руководители Польши решили прекратить сопротивление.
Несмотря на все это, наступление Красной армии столкнулось с некоторыми проблемами. Основу Украинского и Белорусского фронтов составляли слабо подготовленные воины запаса. Они были склонны к панике и даже случалось, что открывали огонь по своим.

Кроме того, сама организация боевых действий была плохо подготовлена. В результате, по подсчетам Гриневича, среди 795 убитых, 59 пропавших без вести и 2.019 раненых - общего числа утрат, понесенных Красной армией во время похода, - 20% составили небоевые потери.
Население Западной Украины в целом положительно восприняло солдат с востока. Причина тому - дискриминационная политика поляков по отношению к украинскому меньшинству. Буквально за месяц до начала войны с СССР по Польше прокатилась волна массовых арестов украинцев из-за якобы готовящегося антипольского восстания.
"[В Западной Украине] дружески воспринимали Красную армию, - рассказывает Корреспонденту священник Николай Тышкун, живший в 1939 году вместе с родителями на Ривненщине. - Много было положительных эмоций, что советские пришли и будет Советская Украина".
Приветствовало приход Красной армии и еврейское население, боясь антисемитской политики Гитлера.
А первыми оценить прелести советского строя на новоприсоединенных землях смогли поляки. Ведь Москва призывала украинцев мстить их извечным врагам - польским панам. Кроме того, плененных офицеров, сдававшихся без боя, и полицейских расстреливали прямо на глазах у местного населения. Хотя военные прокуроры и докладывали руководству о подобных самосудах, должной реакции не было, и расстрелы продолжались.

Показателен факт: Никита Хрущев, тогда - первый секретарь ЦК КП(б)У и член военного совета Украинского фронта, после взятия Львова выразил недовольство, что нет ни одного наказанного классового врага. В тот же день под городом расстреляли группу польских полицейских.
Неудивительно, что Львов, более половины населения которого (130 тыс. человек) составляли поляки, помогавшие оборонять город от немцев, не принял с раскрытыми объятиями и Красную армию. Впрочем, и многие украинцы настороженно встретили гостей с востока, зная о Голодоморе.
Откровенно радовалось приходу "советов" еврейское население города, составлявшее треть его жителей. "Простые галицкие евреи встретили Красную армию цветами и неподдельным энтузиазмом. Их радость была такой бурной и искренней, что даже шокировала", - писал в книге Шоа во Львове Наконечный.
Племя незнакомое
Львовяне и другие галичане в своих воспоминаниях отмечают: их поразил внешний вид победителей-красноармейцев. "Люди были очень удивлены: они никогда не видели такой ободранной и голодной армии", - вспоминает священник Богдан (http://files.korrespondent.net/organizations/bogdan) Савчук рассказы своих родителей, очевидцев тех событий.
Изможденные, плохо одетые солдаты с востока разительно отличались от польской и немецкой армий, хотя, как отмечает Наконечный, техника у красноармейцев была лучше польской.
Поражали и манеры новоприбывших. Львовянка Наталья Яхненко в книге воспоминаний о событиях 1939-1941 годов писала: "Даже нашим сторожам домов было до предела противно, когда замечалось, как красные лейтенанты высмаркивали носы пальцами… Критика стала такой открытой, что советское командование издало приказ всем офицерам иметь по дюжине носовых платков".

На уровне анекдотов распространялись истории о том, как советские женщины или "советки", как их называли львовяне, ходили в театр в ночных рубашках, принимая их за вечерние наряды, как наливали напитки в детские фарфоровые ночные горшки, думая, что это посуда.
В первые два-три дня жители Львова массово выходили на улицы и пытались узнать у красноармейцев о жизни в СССР. Но это было непросто - без присутствия политруков военным запрещалось беседовать с местными. А если ответственный работник оказывался рядом, бойцы ограничивались односложным: "У нас все есть".
Когда удавалось поговорить без свидетелей, солдаты сообщали горькую правду. Яхненко вспоминает, как военный сказал ее знакомой: "Хлеба, может быть, будете иметь достаточно, а вот масла к нему - вряд ли".
Реакция красноармейцев и представителей советских госорганов на изобилие товаров во львовских магазинах подтверждало эту информацию.

Новая власть объявила, что торговля в течение трех месяцев будет вестись и за польские злотые, и за рубли. При этом был установлен искусственный курс обеих валют - 1 : 1, хотя реально злотые были в восемь раз дороже аналогичных советских купюр.
Привыкшие к пустым прилавкам и ошалевшие от низких цен граждане Страны Советов осаждали торговые точки. "Советские военные старшины и присланные чиновники, - писал Наконечный, - в первые недели носились, будто борзые, по львовским магазинам, выкупая все: ювелирные изделия, ткани, кожу, одежду, обувь, часы, фотоаппараты, мебель".
Молва о львовских магазинах быстро разнеслась по крупным городам Союза, и сюда ринулись скупаться представители партийной, военной и творческой элиты с семьями. Как вспоминает Наконечный, во Львов приезжал за костюмами даже известный советский писатель Алексей Толстой.
Скоро ажиотаж спал - полки магазинов опустели, и даже продукты питания стали во Львове дефицитом.
Однако в будущем город, как и всю Западную Украину ожидали куда более существенные неприятности, чем продуктовые очереди. На "освобожденных" землях начались массовые аресты, расстрелы и депортация, которые охватили 10% из 13-миллионного (на начало войны 1941 года) местного населения.

ALKA

10.12.2011, 06:39

BWolF

29.12.2011, 19:32

Интересный взгляд на соседей...

...
Народ, некогда расселившийся на землях славян, всегда именовался волохами (трансильванцами, молдаванами), и не представлял собой едино целого, ни в обычаях, ни в культуре, ни в истории. Роднило эти племена разве что обилие латинских слов, занесенных некогда римскими поселенцами, после блистательных побед императора Траяна над даками.

Вся история древности и средневековья свидетельствует о том, что волохи не имели своей государственности и входили, то в состав Венгрии, то в состав Турции. Находились они до конца 13 столетия и в составе Руси. Именно на них, на „Болоховскую” (волоховскую, волошскую) землю учинил свой карательный поход Данило Галицкий — за измену и переход на сторону татар.

Людские потери, понесенные русским населением в час нашествия монголов, привели к тому, что помогавшее врагам рода людского население, оказавшееся неистреблённым за свою подлую измену, получило численное преимущество над поредевшим населением Руси, и подобно враз оживившемуся ляшью, начало свой «драг нах остен» — румынская колонизация поглотила не только славянские земли (г.Крайова, Решица), но и исконно русские города, как Быстрица, Брашов, Малый Галич (Галац). Грозила достичь берегов Буга - слишком мало было сил у русских князей, слишком ничтожны были они после татарского погрома, чтобы воспрепятствовать этому злу.

Но в отличие от поляков, имевших государственность и политическую культуру (хоть и не такую высокую, как наша общерусская), волохи не смогли создать на захваченных землях устойчивого государственного объединения — уделом их политической жизни стало лишь местное возвышение разного рода трансильванских князей да молдавских господарей тиранивших славянское население на западе, и русское население на востоке.

В таком состоянии Валахия пребывала до середины 19 века, и в таком состоянии пребывала бы она и доныне — без языка, без общей культуры и без собственной истории и самое главное — без народа, могущего быть носителем всего перечисленного, коли бы не смутное время в Австрийском цесарстве. Опасаясь национального движения угров (мадьяр, венгров) венский двор решил в противовес ему противопоставить национальное движение волохов, чтобы, уподобившись искусственному пожарному, огнём загасить огонь.

Но этому, остроумному, надо сказать, замыслу было одно важное препятствие - отсутствие народа, языка и культуры. Казалось бы. дело безнадёжное, но австрийцы взялись за него с немецкой последовательностью и аккуратностью - именно с тех дней вместо зазорного „Валахия” появляется придуманное название „Румыния”, именно с тех дней начинается вытеснение кириллической азбуки и переход на латынь, именно с тех дней начинается так называемый „румынский” язык, и именно опыт тех дней был перенесен на украинские земли находящиеся под австрийским владычеством.

Меня можно упрекнуть в том, что всё написанное — всего лишь плод неверного представления о минувшем этого уголка Европы. Чтобы убедится в том, что сказанное мною - правда, предлагаю ознакомится с мнением современников; в частности, с мнением Проспэр Мэримэ. Вот, что он пишет об этой „Румынии”:

«Румыния» (это слово сам П.Мериме взял в кавычки - моё прим.) была изобретена в те годы, когда немецкие учёные додумались до разделения народов по племенному признаку, не принимая во внимание политических разграничений и войн... Говорят, австрийский министр, озабоченный пробуждением у мадьяр национального чувства, придумал в противовес им румынскую национальность исходя из принципа divide ut imperes».

Относительно того языка на котором разговаривало население "Румынии" он пишет: «обычно на нём пишут славянской кириллицей, но говорят, что образованные люди уже заменяют её латинским алфавитом».

Как ни удивительно, но в полном согласии с веяниями наших дней, француз упоминает и о руке Москвы: "русские относятся к этому с некоторым неудовольствием. Они снабдили молдаво-валахов (обратите внимание - не "румын, а "молдаво-валахов") своим алфавитом, они простерли свою любезность даже до того, что хотели снабдить их и губернаторами и казаками, но опоздали, и молдаво-валахи предпочитают уже латинские буквы и собственную администрацию".
...

LiSiTsin

30.12.2011, 07:13

…Большинство задействованных на этом важном государственном задании ДОЛЖНЫ БЫТЬ ПЕРЕОДЕТЫ В ТРОФЕЙНУЮ ФОРМУ ГЕРМАНСКОГО ВЕРМАХТА И ВОЙСК СС (выделено мной – А.Ш.).

Следует обратить внимание, чтобы после «карательной экспедиции» оставались свидетели, которые затем смогут поведать о злодеяниях фашистов. Это возбудит ненависть к фашистским оккупантам, облегчит вербовку партизан в тылу врага.

Ставка Верховного Главнокомандования Верховный Главнокомандующий И. СТАЛИН Начальник Генштаба Б. ШАПОШНИКОВ”».

(Источник: ЦАМО СССР. Ф. 353. Оп. 5864. Д.1 Л.2).

Отсюда ..
Цитата: Возникает вопрос: не является ли первый, наиболее распространенный вариант сталинского приказа, результатом позднейшего «редактирования»? Или есть другие разумные объяснения? Я лично их не нахожу. Разумеется, оба варианта приказа – изуверские. Однако второй вариант, приводимый В. Батшевым, прямо предписывает красной армии прибегать к особо жестоким и подлым методам терроризирования собственного населения. В. Батшев утверждает, что имеет «свидетельства людей из сожженных чекистами в немецкой форме деревень». По словам писателя, темой мифов о ВОВ он занимается с 1965 года, когда Владимир Буковский рассказал ему «о советских убийцах и поджигателях, переодетых в форму СС». Отметим, что эта тактика террора и провокаций широко применялась совком и в дальнейшем: например, после войны в Украине зверствовали энкавэдэшники, переодетые в форму бойцов УПА.

http://krotov.info/lib_sec/25_sh/ir/opaev.htm
Липа.Двойная.Про "форму УПА" не буду говорить. Относительно поджигателей.

Писатель-эмигрант Владимир Батшев, живущий с 1995 года в ФРГ, ссылается в данном случае на Центральный архив Министерства обороны (ЦАМО), фонд 353, опись 5864, дело 1, лист 2. Эта якобы цитата из приказа, которую приводит Батшев, хорошо знакома немецким историкам - еще в 2000 году историки Кристиан Хартманн и Юрген Заруски опубликовали статью с ее анализом, в которой пришли к выводу, что это - фальшивка2) (http://wiki.redrat.ru/%D0%BC%D0%B8%D1%84:%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8% D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D 0%B6%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B8#fn_ _2). Скачать данный номер «Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte» можно здесь (http://www.ifz-muenchen.de/heftarchiv/2000_4.pdf).
Впервые, как указывают немецкие историки, эта цитата появляется в вышедшей в 1995 году в Киле книге Фрица Беккера «Кровавый след Сталина по Европе»3) (http://wiki.redrat.ru/%D0%BC%D0%B8%D1%84:%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8% D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D 0%B6%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B8#fn_ _3). Беккер, в свою очередь, ссылается на немецкий перевод известной книги Дмитрия Волкогонова «Триумф и трагедия: Политический портрет Сталина», вышедшей еще в 1989 г. В ней впервые и был опубликован этот документ со ссылкой на ЦАМО, фонд 66, опись 178499, лист 61. Однако, в книге Волкогонова этой цитаты нет.
http://wiki.redrat.ru/_media/%D0%BC%D0%B8%D1%84:prikaz_4028.gif?w=250 (http://wiki.redrat.ru/_media/%D0%BC%D0%B8%D1%84:prikaz_4028.gif)
Беккер, сам в советских архивах не бывавший, утверждает, что Волкогонов «не полностью» приводит приказ. Однако, в последующих изданиях книги Волкогонова (например, в издании 1992 года) приводится не только текст приказа, но и полная фотокопия соответствующего архивного документа. Вот фотография разворота из четвертого издания книги 1997 года4) (http://wiki.redrat.ru/%D0%BC%D0%B8%D1%84:%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8% D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D 0%B6%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B8#fn_ _4), представляющего собой факсимильную копию издания 1992 года:
Таким образом, данная «цитата» является фальшивкой. К такому же выводу на основании проверки цитаты другими методами приходят и немецкие историки. Они доказывают, что дополнительно приводимая Беккером ссылка на американские National Archives ложна - в соответствующей архивной единице находится совершенно другой документ.

Kertis

06.01.2012, 21:12

Малая Франция. Как Одесса чуть не превратилась в заморскую провинцию Франции

Почти сто лет назад французы едва не сделали Одессу своей заморской провинцией. Помешали восставшие крестьяне и большевики, которые лишили европейских "гостей" не только иллюзий, но и власти над городом.
Самый французский город в Украине – так можно назвать Одессу. И дело не только в ее знаменитых градоначальниках и губернаторах, французах де Ришелье и де Ланжероне. Более 100 дней – с декабря 1918 года по апрель 1919-го – город был "филиалом" официального Парижа: здесь находилось французское командование и зависимое от него местное марионеточное правительство, французские военные силы, коммерсанты и даже афрофранцузы – выходцы из африканских колоний Франции.
Однако удержать Одессу, которую интервенты планировали использовать то как плацдарм для наступления на большевистскую Москву им не удалось.

Помешали не только различные военные группировки, действовавшие тогда на юге Украины – начиная от большевиков и заканчивая крестьянскими отрядами атамана Херсонщины Никифора Григорьева. Проблема была в самих интервентах – они не сумели организовать достойного управления городом и наладить его оборону.
"[Франция послала в Одессу] людей государственно некомпетентных, и результаты получились фатально катастрофическими", - писал Петр Рутенберг, участник тех событий, член созданного французами Совета обороны Одессы, эсер, а впоследствии один из идеологов создания государства Израиль. Он считал, что французское командование "подпадало под случайное влияние случайных людей".
В итоге в начале апреля 1919 года буквально за пару суток все французские силы и руководители экстренно эвакуировались из неуправляемого города.
Оптимистическое начало
Появления французских военных в Одессе было предопределено еще за год до их высадки в местном порту. 23 декабря 1917 года Франция и Великобритания, союзники России в Первой мировой войне, подписали в Париже договор О зонах действия в России. Охваченную революцией территорию они поделили надвое: Париж нес ответственность за земли к западу от линии Керчь – Ростов - Курск, а Лондон – к востоку от нее. В конце следующего года российские политики – кадеты, октябристы и эсеры – позвали французов на юг Украины, чтобы поддержать порядок и не допустить сюда большевиков.
27 октября 1918 года премьер-министр Франции Жорж Клемансо приказал высадить войска в Украине, чтобы "изолировать и затем уничтожить русский большевизм".
На тот момент вся Украина восстала против гетмана Павла Скоропадского. Германия и Австро-Венгрия, союзники гетмана, к этому времени потерпевшие поражение в войне, спешно выводили свои войска из Украины. Представитель Антанты сообщил гетману, что союзники готовы предоставить ему военную помощь для защиты от возможной агрессии "красной" Москвы и "подавления беспорядков".

На рейде Одесского и Севастопольского портов появились французские, греческие, английские и итальянские суда. Эта демонстрация мощи победителей должна была остудить пыл как кремлевских политиков, готовившихся к наступлению на Украину, так и отрядов Директории Украинской народной республики (УНР). Флот союзников был сигналом и для немцев, чтобы они не вздумали вести здесь свою геополитическую игру.
Операцию по борьбе с большевиками и "бандами" французское командование надеялось осуществить чужими руками – с помощью греческих, румынских, польских, сербских частей и местных антибольшевистских сил.
Французы, понесшие огромные потери в войне, не хотели втягиваться в долгий кровопролитный конфликт. Недаром генерал Луи д'Эсперэ, командующий экспедиционными силами на юге России, заявил Клемансо, в ответ на приказ о высадке в Украине: "Мои войска не годятся для наступления в обширной, морозной стране. Самое большое, что я смогу сделать – это занять Одессу и близлежащие черноморские порты".
Сам французский премьер думал о том же. "План союзников не носит наступательного характера. Он лишь призван не дать доступа большевикам к Украине <…>. Если потребуются наступательные действия для сокрушения большевизма, они будут проведены впоследствии силами самих русских", - телеграфировал он генералу Морису Жанену, главкому союзных войск в России.
Город взят
10 декабря французская дивизия высадилась в одесском порту.

Французы, стремясь оказать помощь Скоропадскому, опоздали: режим гетмана пал, а белогвардейцы занялись собственными проблемами на севере Кавказа. Через три дня город оказался в руках Директории УНР, и только несколько приморских кварталов остались под контролем Антанты.
"Французы предполагали 5-18 декабря вступить в город с музыкой, но вследствие выяснившегося враждебного настроения петлюровцев, занимавших город, было решено первоначально очистить его от них", - писал генерал Алексей Лукомский, один из соратников Антона Деникина, лидера белогвардейских сил юга России.
"Зачистку" интервенты поручили полутора тысячам белых офицеров, находившихся в одесском порту – так называемому отряду генерала Алексея Гришина-Алмазова. За это их командиру пообещали диктаторские полномочия в городе.
Начались уличные бои, в которых на стороне Гришина-Алмазова воевало несколько десятков иностранных офицеров–инструкторов, корректировавших обстрел позиций войск УНР орудиями иностранной эскадры. 18 декабря французское командование потребовало у Директории вывести войска из города, и ее лидер Симон Петлюра, опасаясь войны с Антантой, пошел на уступки.
С этого момента Одесса, как говорилось в документах той поры, попала "под покровительство французского командования".
Условно свободный город
Французы сделали Гришина-Алмазова военным губернатором Одессы, но реальная власть сосредоточилась в руках генерала Филиппа д’Ансельма, командующего союзными войсками на юге России.
В то же время лидера белогвардейского движения генерала Деникина раздражало, что Гришин-Алмазов формирует параллельные его силам структуры. А кадеты потребовали от французов организации более разумной власти, чем "Гришинский кавардак". О Гришине-Алмазове они отзывались как об авантюристе, "отличавшимся необузданными страстями", который, по их словам, "пьянствовал, кутил, увлекался картежной игрой и дамами полусвета, связался с артисткой Липовской, вступал в какие-то подозрительные компании по организации игорных домов".
"Как случилось, что он оказался губернатором, кажется, он и сам не понимал", - писала об одесском губернаторе Тэффи.
Однако такой правитель и нужен был французам. Он был послушен и служил противовесом Деникину, которого Париж считал английской креатурой.
Между тем, жизнь в Одессе била ключом. Здесь нашли приют самые богатые люди развалившейся империи: нефтяные магнаты Левон Манташев и Степан Лианозов, крупный промышленник Алексей Путилов, тысячи деятелей культуры и искусства.
Город казался островком видимого благополучия в котле гражданской войны. Здесь открывались дорогие магазины и рестораны, игорные дома, снимались фильмы, работали десятки театров и кабаре.
За всем этим сиянием хозяева города забыли о том, что вокруг идет война, и его нужно оборонять и умело руководить муниципальной жизнью. "Одесса – один из самых плохо управляемых и наименее защищенных городов мира", - писал в своих донесениях английский разведчик Сидней Рейли. Но французы не хотели думать о проблемах, а готовили наступление на большевиков.
Украинский вектор
В начале 1919-го в Одессу прибыли 15 тыс. греческих и французских солдат, а также 20 танков. Французское командование рассчитывало начать наступление против большевиков силами смешанных франко-русских частей, независимых от генерала Деникина. Одессе отвели роль базы для этого наступления. Интервенты потребовали от Директории УНР освободить широкий плацдарм, передав им железные дороги Одесса - Тирасполь и Одесса - Херсон.
Началось сближение французов с УНР. Петлюра попросил военную помощь у Антанты, и д’Ансельм готов был предоставить ее, если Украина перейдет под протекторат Франции.
Париж обещал сконцентрировать в районе Одессы армию в 100 тыс. штыков для похода против большевиков, помочь украинским силам финансами, оружием и боеприпасами. Появился план раздела Украины на ту часть, где будет руководить Директория УНР, и оккупированный французами Южнорусский край со столицей в Одессе. Вопрос о признании независимости Украины планировали решить позже.
Однако франко-украинским планам помешали повстанцы атамана Григорьева, который со своими крестьянскими отрядами перешел из рядов УНР на сторону Красной Армии, и начал наступать на Одессу.
Его 12-тысячной бригаде противостояло 40 тыс. хорошо вооруженных солдат. Но из этого числа французское командование направило воевать лишь 8 тыс. бойцов. Причем и эти силы стали отступать, а некоторые части отказывались сражаться, требуя вернуть их на родину.
Во многом это объясняется тем, что московские большевики не сидели без дела. Для политического разложения оккупационных войск они создали специальную подпольную группу - Иностранную коллегию. По заданию Москвы в Одессу прибыла для агитации французская коммунистка Жанна Лябурб. Звезда немого кино Вера Холодная, находившаяся в городе, была задействована большевистским подпольем для оказания влияния на французских ухажеров из числа высшего командования.
Большевики нашли слабое звено в стане интервентов в лице начальника штаба французских войск полковника Анри Фрейденберга, который хотя и был гражданином Франции, но родился в Одессе. Фрейденберг корректировал донесения французского командования в направлении, выгодном Москве. После падения Одессы дело о возможном подкупе этого человека большевиками рассматривал Верховный суд французской армии.
Конец эпохи
17 марта, объявив, что город находится на осадном положении, интервенты взяли всю власть в свои руки. Гришин-Алмазов покинул Одессу, а генерал д’Эспере решил создать здесь правительство Юго-Западного края под протекторатом Франции. В планах д’Эспре было перебросить в город французский корпус из Румынии, а также - союз с армией УНР. Но шанс был уже утерян: большевистские любители переиграли западных профессионалов.
Правительство Владимира Ленина, начав тайные переговоры, пообещало лидерам Антанты выплатить все царские долги, накопившиеся за годы войны, прекратить пропаганду идей мировой революции, объявить амнистию противникам большевизма и даже предоставить право на самоопределение Польше и Украине. Взамен Кремль просил прекратить интервенцию и перестать помогать антибольшевистским силам восстановить торговые отношения.
США и Англия объявили о своем намерении вывести войска из России. А вскоре и французский маршал Фердинанд Фош, верховный главнокомандующий союзных войск, выступая в парламенте своей страны, объявил, что "ни один французский солдат больше не будет отправлен в Россию, а те, кто сейчас служат там, будут возвращаться".
Затем и кабинет Клемансо ушел в отставку, а пришедшие ему на смену "левые радикалы" сразу же решили вернуть свои "украинские" части на родину. И хотя группировка была отлично вооружена и в четыре раза превосходила силы действовавшего против нее Григорьева, утром 3 апреля генерал д’Ансельм объявил об эвакуации сил Антанты из Одессы в течение 48 часов. 6 апреля в город вошли григорьевцы.
Большевики получили то, что хотели, но своих обещаний перед Антантой не выполнили.
Одесский "конфуз" привел Париж к мысли, что русские долги для их казны окончательно потеряны, и подстегнул к реализации идеи создать Великую Польшу как противовес большевистской России.

07.01.2012, 18:44

Николай Второй дурковать изволит. В Германии в 1898 году :

http://i068.radikal.ru/1201/10/6ae9207b143c.jpg

Источник (http://ur-2222.livejournal.com/651439.html).

09.01.2012, 00:30

Они же :

http://pics.livejournal.com/broztito/pic/0002yyyr/s640x480

10.01.2012, 01:47

"Еврейское казачество"

Кавалерийский отряд еврейской поселенческой полиции на рейде по защите поселения Нахалал от арабских погромщиков. Декабрь 1938 года.

http://pics.livejournal.com/texnews/pic/000ckw7d/s640x480

Впереди - человек, удивительно похожий на одесского политика Л.Самхарадзе :)

Markizaa

11.01.2012, 00:10

"Еврейское казачество"
Слово сочетание убило наповал.

Zaratustra

12.01.2012, 18:22

Как вам такой светский доблесный воин?

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/thumb/6/68/%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_% D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0 %BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%93%D0%B8%D0%BB%D1%8C.jpg/591px-%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_% D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0 %BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%93%D0%B8%D0%BB%D1%8C.jpg

Влади́мир Влади́мирович Гиль (псевдоним Родио́нов) (18 июля 1906 — 14 мая 1944, п. Ушачи, Витебская область, Белорусская ССР, СССР) — руководитель коллаборационистских военных формирований в годы Великой Отечественной войны, позднее перешедший на сторону советских партизан.
В 1941 году — подполковник Красной Армии, начальник штаба 229-й стрелковой дивизии. В бессознательном состоянии взят в плен. В концлагере завоевал доверие нацистов, стал комендантом лагеря, позднее окончил разведшколу СД в Берлине. Создал в концлагере Заксенхаузен «Боевой союз русских националистов» (БСРН), который после освобождения членов союза из лагеря превратился в антипартизанское воинское формирование. В БСРН активно вербовались заключённые других концлагерей. К участию в БСРН были привлечены белоэмигранты. Есть сведения, что по вопросам создания Боевого союза Гиль лично встречался с Гитлером.
Отряды Гиля с 1942 года действовали сначала на территории Польши, затем переведены в Белоруссию. В 1943 году они насчитывали около 2000 человек. Члены БСРН носили чешскую униформу (из захваченных немцами запасов) с самодельными знаками различия, напоминавшими дореволюционные. Гиль поддерживал в формировании жёсткую дисциплину, отличался особой жестокостью по отношению к участникам белорусского национального движения и активистам, считая их предателями «общерусского дела» и евреям.
На протяжении 1943 года 1-й русская национальная бригада СС «Дружина», под командованием оберштурмбанфюрера СС Владимира Гиль-Родионова действовала в районе Глубокого и Лепеля, где летом 1943 сожгла несколько белорусских деревень, а население, якобы помогавшее белорусским партизанам, около 3000 человек было согнано в район с. Иконки. Гиль-Родионов обратился к крестьянам с предложением просить его о помиловании на «литературном русском языке», которого белорусские крестьяне не знали вовсе. Поэтому Гиль-Родионов приказал расстрелять всех из пулемётов. Юрий Дувалич, русский националист, после войны писал, что это было не единственное антибелорусское проявление в ходе этой зачистки. Ещё когда солдаты жгли дома и выгоняли жителей на улицу в деревне Зембин, Гиль-Родионов приказал расстрелять троих юношей и двух девушек якобы за принадлежность к неустановленной белорусской молодежной организации.
В августе 1943 года в результате неудачного наступления против партизан понесли большие потери. В это время Гиль установил контакты с партизанами и, получив личные гарантии, вместе с большей частью БСРН перешёл на их сторону, казнив при этом ряд лиц, указанных партизанами, и арестовав бывшего генерал-майора Богданова. Вместе с орденом Красной Звезды, получил звание полковника Красной Армии, действовал против немцев в Лепельском районе Белоруссии.

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B8%D0%BB%D1%8C,_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4 %D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4% D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Vitaly89

16.01.2012, 16:47

Я конечно понимаю, что каждый человек имеет право на эмоциональную разрядку. Но не человек со статусом "Император".

BWolF

16.01.2012, 16:54

Я конечно понимаю, что каждый человек имеет право на эмоциональную разрядку. Но не человек со статусом "Император".
А чем Император не человек?

При моём отрицательном отношении к нему, как к Императору, я не вижу ничего предосудительного в выложенных фото. Более того, я бы лично их не выкладывал. Для меня личная жизнь любого человека не место для анализа и смакования, в том числе и публичного человека.

17.01.2012, 01:44

А чем Император не человек?

При моём отрицательном отношении к нему, как к Императору, я не вижу ничего предосудительного в выложенных фото. Более того, я бы лично их не выкладывал. Для меня личная жизнь любого человека не место для анализа и смакования, в том числе и публичного человека.

Это не личная жизнь, а дипломатическая деятельность за рубежом.

(По месту и соотдыхающим...)

А также свидетельство того, как русско-германский союз был дружен на уровне глав держав. Пока не сцепились в жуткой войне из-за мелкой и ненужной причины.

Промакашка

17.01.2012, 03:46

УПА против поляков.
http://s1.ipicture.ru/uploads/20120117/0RRjE23g.jpg

Промакашка

17.01.2012, 03:58

Жители освобожденной Одессы приветствуют советских воинов
10 апреля 1944 г.
Место съемки: Одесса
Автор съемки: Редькин Марк Степанович

http://s2.ipicture.ru/uploads/20120117/jS62B1uG.jpg

Промакашка

17.01.2012, 04:02

Вид горящего Рейхстага
1945 г.
Место съемки: Берлин
Автор съемки: Гребнев В.

http://s2.ipicture.ru/uploads/20120117/G5mR4Lhy.jpg

Промакашка

17.01.2012, 04:09

Участники обороны города Одессы строят баррикады
1941 г.
Место съемки: Одесса
Автор съемки: Халип Яков Николаевич

http://s2.ipicture.ru/uploads/20120117/tJ13JTt2.jpg

BWolF

17.01.2012, 08:07

Это не личная жизнь, а дипломатическая деятельность за рубежом.
(По месту и соотдыхающим...)
Хорошо. Непубличная "дипломатическая деятельность за рубежом". :)

А также свидетельство того, как русско-германский союз был дружен на уровне глав держав. Пока не сцепились в жуткой войне из-за мелкой и ненужной причины.
Иногда друг в друга стреляют не только друзья, но и родственники.
По причине, которая другим кажется пустяковой. Особенно почти через сотню лет.

Если вожак не может подтвердить своё лидерство, то его загрызают. Или соседи или свои же. Поэтому выбора особо и нет.

18.01.2012, 03:14

Эскорты :

https://lh4.googleusercontent.com/-8AEXEckGKBM/Tw7xeFAxTGI/AAAAAAAAB1Q/TsU_pXbAiDc/s800/%2525D0%2525B2%2525D0%2525B5%2525D1%252581%2525D0% 2525BD%2525D0%2525B0%2525201939.jpg

https://lh5.googleusercontent.com/-DuNUUNjI0Ng/TxLhd0XTj1I/AAAAAAAAA0I/iSdxjy9tiew/s800/img825.jpg

Методы :

https://lh3.googleusercontent.com/-eeD0vDBD7OE/TepT5dr3FVI/AAAAAAAABA8/fjBf079__D4/s800/%2525D1%252580%2525D0%2525B0%2525D1%252581%2525D1% 252581%2525D1%252582%2525D1%252580%2525D0%2525B5%2 525D0%2525BB.jpg

Че Бурашка

18.01.2012, 05:13

BWolF

18.01.2012, 06:28

а зачем ти фото вообще делали?
:confusion:
Ну, не скажу, что у каждого, но у большинства, в компьютере, можно найти фото/видео, которые они не хотели бы выкладывать на всеобщее обозрение.
Но тем не менее делали их.

Интересную табличку увидел:

http://s54.radikal.ru/i145/1201/9c/6c656b841322.jpg

Kertis

19.01.2012, 05:29

Советский камикадзе-террорист.

Зять-пилот разозлился на своих тещу и тестя так, что протаранил на своем самолете их дом, врезавшись в панельную пятиэтажку.
Камикадзе унес вместе со своей четыре жизни, еще семеро жильцов «хрущевки» остались калеками. А его тесть и теща даже не пострадали — их не было дома.
Несчастный летчик думал, что именно они развалили его брак и карьеру. По их вине 24‑летний пилот перестал видеться со своим двухлетним сыном; жена, которая была родным человеком, перестала даже разговаривать с мужем. Летчик хотел объясниться, но тесть не подпускал его к своей дочке.
В отчаянии пилот отправился на аэродром, взлетел в небо и направил АН-2 прямо на окно кухни, где обычно завтракала его бывшая семья.
Случай безумной атаки разъяренного авиатора был засекречен с 1976 года. Лишь недавно Следственный комитет Западносибирской транспортной прокуратуры передал дело, которое когда-то расследовал КГБ, в архив.
Взрыв
Никто не мог предположить, что семейный скандал в авиагородке новосибирского аэропорта Северный перерастет в авиакатастрофу. 24‑летний летчик Владимир Серков (http://inforotor.ru/id/persons/Vladimir_Serkov) поскандалил с женой Татьяной.
Женщина хлопнула дверью и ушла вместе с двухлетним сыном Романом к своим родителям. Владимир постоянно звонил, приходил, просил простить, но тесть Самуил Васильевич выгонял его. Доходило до драк. Все соседи видели, как тот несколько раз спускал зятя с лестницы.
Вдобавок Таня сообщила, что подает на развод.
— Знаем, что Владимир просил повременить с разводом хотя бы на несколько недель, — рассказали соседи. — Он умолял не лишать его если не личной жизни, то хотя бы карьеры. Его вот-вот должны были пересадить с АН-2 на большой лайнер, шел на повышение, так сказать. А развод перечеркнул бы его карьеру. Тесть и зять пару раз беседовали во дворе, нельзя сказать беседовали — ругались. А Володя шаги отмерял вот от того дерева до подъезда. Мы тогда подумали, зачем он так делает?!
От больших жертв жителей первого подъезда дома 43/1 на улице Степной спасло дерево. Прямо напротив подъезда стояли два тополя. Летчик чуть-чуть изменил курс, облетая их. И именно поэтому самолет врезался в подъезд, а не в квартиру, как Серков планировал. Сейчас от одного из тополей остался старый пень.
… Утром 26 сентября «кукурузник» появился над районом.
— Серков попросил подготовить АН-2 к вылету, — вспоминают его бывшие сослуживцы из аэропорта Северный. — Самолет был готов за два часа до взлета. Володя отправился в кабину один и сказал: «Ищите меня на Степной!» Он взлетел не с взлетно-посадочной полосы, а с рулежной дорожки.
Пилот сделал два круга над площадью Станиславского и пошел на третий. Люди озабоченно оглядывались, чего это самолет летает так низко. В 8.20 утра АН-2 нырнул между строениями и направился прямо на жилой дом. Серков собирался врезаться в кухню — он знал, что утром вся семья как раз завтракает, но самолет угодил в подъездный пролет между вторым и третьим этажами.
АН-2 был заправлен под завязку. В квартирах моментально вспыхнул пожар. Мотор залетел в одно из окон прямо в спальню к жильцам. Хвост и фюзеляж огненной грудой остались лежать у того места, где была подъездная дверь.
От дыма и огня было не разобрать, что происходит. Перепуганные люди носились по двору. Пожарные расчеты приехали быстро. Сбежались люди из соседних домов. Жительница 5 этажа Ольга Викторовна Юрова помнит, как прыгала с балкона ее сестра. С перепугу чувствуя, как обжигает спину адское пламя, девушка не стала дожидаться, когда пожарные полностью растянут полотно, шагнула вниз и сильно покалечилась. Семья из 15‑й квартиры бросила с пятого этажа 8‑месячного ребенка. Его чудом поймали стоявшие внизу люди. Он уцелел.
— В трагедии погибли вообще случайные люди. В 12‑й квартире женщина привела к себе в гости двоих маленьких племянников помыться и переночевать. Все сгорели. У них был самый сильный пожар. У женщины аж бигуди впаялись в череп. Погибли 5 человек, 11 попали в больницы с сильнейшими ожогами.
Семья
Сгорели все этажи первого подъезда. Но ненавидимые Серковым теща и тесть, которые жили в 9‑й квартире на третьем этаже, остались целы. Соседи уверены, что Владимир предупреждал их, что устроит аварию. Причем назвал день и час, когда устроит атаку.
— Мы уверены, Самуил Васильевич знал, когда будет налет, — говорит Ольга Викторовна. — Именно поэтому их не было дома в то утро. Ни его, ни тещи, ни дочки с ребенком.
— Только непонятно, почему тогда он вдруг оказался в то утро на месте крушения. Да. Все видели, как Самуил Васильевич бегал среди пострадавших в одних трусах. Наверное, вещи свои спасал.
Врачи 34‑й больницы Новосибирска, куда доставляли всех пострадавших, позже рассказали, что Серков умер не от пожара или от столкновения — у него за несколько секунд до того, как он врезался, случился разрыв сердца. Он погиб от ужаса — сам не смог пережить своего преступления.
Дом 43‑й на Степной летом 1976 года был совсем новым. Его только начинали обживать. После пожара выжившим пришлось переезжать. Но предоставленное жилье не всех устроило. И некоторые пожелали вернуться обратно.

http://fishki.net/picsw/012012/13/post_anti/tesha/tn.jpg

http://ru.fishki.net/picsw/012012/13/post_anti/tesha/tesha-0002.jpg

http://ru.fishki.net/picsw/012012/13/post_anti/tesha/tesha-0003.jpg

23.01.2012, 13:47

Даже при оккупации реклама была на русском языке...

http://s010.radikal.ru/i312/1103/86/b5705e7e0f7f.jpg

РОДСТВЕННИК

23.01.2012, 15:01

[QUOTE=Kertis;25870527]Советский камикадзе-террорист.

Зять-пилот разозлился на своих тещу и тестя так, что протаранил на своем самолете их дом.

Всякое бывает в семьях.

02.02.2012, 15:54

Царь кормит слона...

http://pics.livejournal.com/broztito/pic/0003fdk5

Махновец

05.03.2012, 07:50

Царь кормит слона...
http://pics.livejournal.com/broztito/pic/0003fdk5
а кто из них царь?

08.03.2012, 01:10

а кто из них царь?

С усами+бородой.

-------

http://www.borodulincollection.com/strana_geroev/images/05.jpg

Operator

18.03.2012, 23:33

3976275

Царские лисапеды

Клоун

26.03.2012, 16:00

Золотую орду никто не разбивал она просто трансформировалась в московское царство

Процесс глобальной фальсификации истории Руси начался с Екатерины II, 4 декабря 1783 года, с подписания специального Указа: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России… по известному довольно своеобразному плану» - «Исторические портреты» стр.564.
При написании русской истории наемные историки начинают регулярно обнаруживать что-то сенсационно новое! Мусин-Пушкин находит некий Лаврентьевский летописный свод. В 1809 году Карамзин вдруг находит некий Ипатьевский летописный свод. Придворные историки начинают постоянно «находить» какие-то своды, согласно которым существовала некая мифическая Суздальская Русь, кстати местность, где русский язык кое-как прижился лишь к 16 веку! Причем член комиссии Храповицкий в своих мемуарах открыто пишет, что Екатерина сама лично правила новую версию истории Руси.
А вот как Золотая орда, без сказок Екатерины, превращалась в Россию …
Из трудов запрещенного в России Татищева, выплывает, что Москва даже не существовала в период похода Батухана 1237-1240 годы. По документам ордынских татар, годом основания Москвы значится 1257 год. Москва была построена, как пункт по сбору дани ордой, ибо выгодно разместилась между эрзянской Эрзей (Рязанью), вепсовской Костромой и Вологдой
Эту теорию подтверждает и Л.Н. Гумилев, в своей известной книге «От Руси к России» убедительно показав что становление России как раз и обусловлено русско-ордынским симбиозом. Кстати, почему «татары», а вернее войска Невского разрушили Десятинную церковь в Киеве, а в других местах наоборот церкви и монастыри брали под охрану?
Да потому что Александр Невский - достойный сын своего подлейшего отца. Каратель и поработитель собственного народа делал это по заказу православной церкви – полит отдела орды. Не зря главная святыня православия – икона казанской богородицы так и хранится в столице Татарии - Казани...и на крестах православных, на многих храмах, внизу полумесяц !?
А Куликовская битва — это чисто московско - ордынская разборка темника Мамая с ханом Тохтамышем. Кстати Дмитрий Донской в этой разборке был на стороне Тохтамыша.
Войны московских царей-ханов Иванов Третьего и Четвертого против Литвы — это чисто захватнические войны государей Московии против Руси.
Золотую орду никто не разбивал она просто трансформировалась в московское царство, а уже это дикое азиатское племя, после кровавого завоевания ею Руси под Полтавой в 1709 году, начало называть себя Россией. Русь же после этого 1709 года превращалась из страны мастеров, страны богато живущих городов в страну надрывающихся на холодных скудных нивах крестьян. После Полтавы московское царство насаждает цивилизованной Украине рабство – крепостное право и хитростью ликвидирует ее войско – Запорожскую Сечь. . В 1698 году Петр I писал: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их в обучение послать в Киев в школы». Во время расцвета гетманщины в каждом большом селе была школа с преподаванием на украинском языке. Не говоря уже о Киево-Могилянской академии, Острожской академии, Львовской братской школе….
Итак, Россия это новое название Орды, Русь отличается от России как небо и земля. Русь-Украина была частью Европы. Частью неотъемлемой и органичной. А Россия стала вечным врагом и оппонентом Европы. А в цивилизационном плане, страной с постоянными циклами «догоняющей» модернизации. Стала, духовной наследницей издохшей без славы Византийской империи. ..Киевская Русь и Московия — два абсолютно разных государства, населенных абсолютно разными этносами. Московское царство есть крещеное татарское царство, московский царь – оправославленный татарский хан. Не было никакого монгольского нашествия. Три короны у двуглаваго орла обозначали три татарских ханства –Астраханское, Сибирское и Казанское. А сам двуглавый российский орел впервые появился на монетах Золотой Орды Джанибек-Хана, правившего в середине XIV века (1339-1357).
Московия - ордынскотатарский Улус стал претендовать на соседние земли Руси –Белоруси и Украины. М.Ф. Достоевский : «Народ, который блуждает по Европе и ищет что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения». Московские цари не просто пытались интегрироваться в Русский мир, но и занять там трон. И все это на фоне абсолютно не русской природы самой Московии. А.Толстой: «Московия – Русь тайги, монгольская, дикая, звериная». Кстати, смешанный язык, который остался после Золотой Орды, сегодня называется русским. Становление же русских как нации происходило в постоянной борьбе против славян и их основного - украинского языка. Каждый год царь начинал с того, что издавал новый указ о запрете украинского языка. (Итальянцы один раз запретили латинский язык и латинский народ исчез.)

( спасибо за внимание)

Фельд

26.03.2012, 17:24

Становление же русских как нации происходило в постоянной борьбе против славян и их основного - украинского языка. Каждый год царь начинал с того, что издавал новый указ о запрете украинского языка. (Итальянцы один раз запретили латинский язык и латинский народ исчез.)
манускрипт 13 века на украинском языке и указ о запрете латыни в Италии- в студию.

Vertep

26.03.2012, 17:58

Из трофейных фотографий, изъятых во время подготовки процесса
1943 г.
Место съемки: не установлено
http://s019.radikal.ru/i623/1203/2b/03b119c5c759.jpg (http://www.radikal.ru)

Kertis

28.03.2012, 06:33

Фільм розповідає про український національно-визвольний рух ХХ століття.
Дуже багато міркувань з цього приводу було висловлено, але у «чорно-білому» варіанті: або всі ті, брав участь у національно-визвольному русі - звичайні бандити, або герої. Але основна маса народу не знає, що це був за рух, чого він прагнув. Всіх цих людей називають «бандерівцями», хоча це неправильно, оскільки у цього визвольного руху був величезний спектр: там були й націонал-комуністи, і націонал-демократи, і націоналісти, були навіть ті, хто дотримувався нацистських поглядів. Тому нам би хотілось показати цю подію в новому ракурсі. Ці проблеми треба розглядати у загальноєвропейському і загальносвітовому контексті, а потім уже в українському. Коли ми бачимо, яке підґрунтя мали ті чи інші факти й події, ми можемо трактувати ту хроніку обєктивніше...

http://rutube.ru/tracks/1921192.html

http://rutube.ru/tracks/1921537.html (http://rutube.ru/tracks/1921537.html)

02.04.2012, 00:46

Эта книга:http://ural-yeltsin.ru/images/koshko.jpgЭтого автора :http://kraeved.dyub.org/wp-content/uploads/2008/09/koshko_if.jpg

Полностью вышла здесь (http://files.mail.ru/X29K0O)

Кошко, будучи в Одессе, описал предреволюционные события в Одессе. Настоящий моральный, материальный и огнестрельный террор. Об Одессе никто так никогда не писал ранее, точнее - была книга описывающая теракты последовательно,http://books.google.com/books?id=gS4cAQAAIAAJ&printsec=frontcover&img=1&zoom=1 но вся их совокупность ранее никем не обобщалась...
Есть неплохие параллели с нынешними явлениями, спустя 100 лет.
(про Одессу не вся книга, нужное ищется по слову Одесса)

Клоун

06.04.2012, 15:14

Джигурда читает историю Украины ! http://www.youtube.com/watch?v=HeJ2gtBlXrM

Zaratustra

14.04.2012, 11:28

Тверское антиордынское восстаниие и Московское предательство!

В 1317 году Узбек хан выдал замуж за московского князя Юрия Даниловича свою сестру Кончаку разрешив ей принять христианство, что позволило князю заручиться поддержкой хана в борьбе за великое княжение с Михаилом Ярославичем Тверским. Узбек дал Юрию татарское войско во главе с Кавгадыем, но Михаил разбил войска Юрия. Неожиданная смерть Кончаки в тверском плену дала повод Юрию обвинить перед Узбеком Михаила в её отравлении. Михаил был вызван в Орду и здесь, вследствие ненависти к нему Кавгадыя, был убит по приказанию Узбека.
Сын Михаила Александр, княживший в Твери, возобновил борьбу с московским князем Иваном Калитой, приняв в 1327 году участие в народном восстании, в котором тверичи убили ордынского посла Чол-хана (Щелкана, Шевкала) и всю его свиту.

Осенью 1326 года тверской князь Александр Михайлович получил от монгольского хана Узбека ярлык на великое княжение Владимирское. Приблизительно через год в Тверь с большой свитой приехал Шевкал (Чолхан или Щелкан), двоюродный брат Узбека. Он поселился в княжеском дворце, выгнав оттуда Александра, после чего «сотворил великое гонение на христиан — насилие, грабёж, избиение и поругание». Пошёл даже слух (сам по себе фантастический, но характерный для умонастроения), будто Щелкан собирался перебить князей и сам сесть на тверском престоле, а русский народ обратить в ислам; якобы, это должно было случиться на праздник Успения. Согласно летописному рассказу, тверичи обращались к Александру, предлагая расправиться с татарами, но тот уговаривал их «терпеть».
Однако 15 августа спонтанно вспыхнуло восстание, начавшееся с попытки татар из свиты Чолхана отнять кобылу у некоего дьякона Дудко; возмущённый народ вступился за дьякона, после чего кинулся громить татар по всему городу. Чолхан со свитой пытался защищаться в своей резиденции, княжеском дворце — и был сожжён заживо вместе с дворцом; были перебиты все татары, находившиеся в Твери, включая «бесермен» — ордынских купцов.
http://cs11195.userapi.com/u5909977/-7/y_0766f5ed.jpg
Михаил Ярославич Тверской у Узбека

Московский князь Иван Калита — давний соперник Твери в борьбе за владимирский великокняжеский стол — поспешил воспользоваться событием в Твери, чтобы утвердить своё главенство на Руси. Он отправился в Орду и вызвался помочь монголам восстановить власть над Русью. Узбек обещал сделать Ивана великим князем, дал ему 50 000 воинов под началом пяти темников и велел идти на Александра Михайловича. К ордынско-московскому войску присоединились ещё силы Александра Васильевича Суздальского. На Руси этот поход стал известен как «Федорчукова рать», по имени татарского командующего Федорчука (христианина).
Началось бедствие. Москвичи и ордынцы пожгли города и сёла, людей повели в плен и, как сообщает летопись, «положили пусту всю землю Русскую». Тверской князь Александр бежал в Новгород, потом в Псков. Новгород откупился, дав ордынцам 2000 гривен серебра и множество даров. Иван и его союзники требовали выдачи Александра, митрополит Феогност отлучил Александра и псковичей от церкви. Отводя от Пскова угрозу вторжения, Александр в 1329 году уехал в Литву (на полтора года).

Фельд

14.04.2012, 13:00

На Руси этот поход стал известен как «Федорчукова рать», по имени татарского командующего Федорчука (христианина).

Типично такое татарское фамилие.ФЕДОРЧУК. Христианин. Сдается мне- из древнеукров.

BWolF

15.04.2012, 20:29

Вот такое интересное изображение увидел:

http://music.tonnel.ru/music/62349698_62349698forumtonnel.gif

Zaratustra

16.04.2012, 17:43

Резня в Дейр-Ясине — события 9 апреля 1948 года, в ходе которых арабская деревня Дейр-Ясин была захвачена еврейскими нерегулярными вооружёнными формированиями Иргун и Лехи, принадлежавшими к радикальным организациям сионистов-ревизионистов. Во время захвата в результате ожесточенных столкновений было убито, по разным оценкам, от 107 до 254 жителей деревни.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/83/Menachem_Begin_2.jpg/280px-Menachem_Begin_2.jpg

Мена́хем Бе́гин (ивр. מנחם בגין ‎; 16 августа 1913, Брест-Литовск — 9 марта 1992, Тель-Авив) — политический деятель Израиля, седьмой премьер-министр Израиля с июня 1977 по 1983, лауреат Нобелевской премии мира (1978). В 1940-х годах руководитель еврейской подпольной организации Иргун.

Zaratustra

16.04.2012, 18:26

"Ле́хи" — еврейская подпольная организация, действовавшая против британского мандата в Палестине с 1940 и до основания государства Израиль в 1948. Была организована выходцами из «Иргуна», которые не согласились с политикой прекращения борьбы против Великобритании на время Второй мировой войны.
Первым руководителем «ЛЕХИ» был Авраам Штерн, в связи с чем англичане называли «Лехи» «the Stern Gang» («Бандой Штерна»).
Наиболее громкие теракты «ЛЕХИ»: убийство в 1944 британского министра Уолтера Гиннесса, убийство в 1948 посредника ООН графа Фольке Бернадота (см.ниже) и соучастие в операции в Дейр-Ясине. На выборах в Кнесет 1-го созыва «ЛЕХИ» выставила собственный список — «Решимат ха-лохамим» («Список борцов»), по которому в Кнесет прошел Н. Ялин-Мор
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/a/ae/AvStern1.jpg

Именем Авраама Штерна были названы населённый пункт Кохав Яир (ивр. כוכב יאיר‎ — Звезда Яира), основанный в 1981 году, улицы в Тель-Авиве (на которой он был убит) и в других городах Израиля.
Давид Бен-Гурион так написал о Штерне и ЛЕХИ в своём письме Геуле Коэн после выхода её книги «Между ночью и днём»:

Только отдельными фрагментами вернула она меня к большому и глубокому спору, что был между нами… С большим волнением я читал её. Сердце было полно гордостью и завистью; в некоторых главах казалось, что я сам участвую в ваших акциях. Душевная буря тех, кто взошёл на жертвенник, захватила и меня, и я склоняю голову в благовении перед смертью героев, обоих Элиягу* (Хаким и Бен-Цури) в Каире, Моше Барзани, Меира Фанштейна и других…

… нет у меня никакого сомнения, что он (Яир) был одним из самых выдающихся личностей, которые выдвинулись во время британского мандата, и я от всего сердца отдаю дань уважения его творчеству, мощи его сильной души, самоотверженной верности свободе Израиля, несмотря на то, что отрицаю без всякого компромисса его политический путь.
<Глава правительства Д. Бен-Гурион, 20 января 1962>

Zaratustra

16.04.2012, 23:26

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/a/af/Veche_of_Novgorod.jpg
«Новгородское Вече»
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/8/8d/Pskov_Veche_Vasnetsov.jpg
«Псковское вече»
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/96/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4_%D0%BD%D0%B0_%D0%9A %D1%80._%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89._1654_%D0%B3%D0%B E%D0%B4%D0%B0.jpg/800px-%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4_%D0%BD%D0%B0_%D0%9A %D1%80._%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89._1654_%D0%B3%D0%B E%D0%B4%D0%B0.jpg
Рисунок з альбому Мейєрберга «Святкування Вербної неділі, в Московії, що відбулось 1654 році». На малюнку добре видно московських стрільців, які впали на «Красну площу» обличчям у багнюку і не сміють підняти голову в бік царя та патріарха

Фельд

17.04.2012, 07:50

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/96/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4_%D0%BD%D0%B0_%D0%9A %D1%80._%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89._1654_%D0%B3%D0%B E%D0%B4%D0%B0.jpg/800px-%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4_%D0%BD%D0%B0_%D0%9A %D1%80._%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89._1654_%D0%B3%D0%B E%D0%B4%D0%B0.jpg
Рисунок з альбому Мейєрберга «Святкування Вербної неділі, в Московії, що відбулось 1654 році». На малюнку добре видно московських стрільців, які впали на «Красну площу» обличчям у багнюку і не сміють підняти голову в бік царя та патріарха

http://s019.radikal.ru/i627/1204/25/aef78b12b7cf.jpg (http://www.radikal.ru)
Человекозмей.Тоже достоверное картинко.Безусловно..

Zaratustra

18.04.2012, 19:44

http://s08.radikal.ru/i181/0908/d5/edfe94dfcae1.jpg
Субхас Чандра Бос в Германии

Идеи фашизма и национал-социализма нашли в Индии достаточно широкое распространение. В 1941-1943 годах Субхас Чандра Бос руководил борьбой индийского народа за освобождение из Германии, организовал добровольческий Индийский легион в составе вермахта, а позже - в составе войск СС. На стальных касках германского образца, которые носили индийские добровольцы, был сбоку изображен шафранно-бело-зеленый национальный щиток. Индийские легионеры носили обмундирование вермахта. В период своей службы в вермахте индийцы носили эмблему германского орла со свастикой над правым нагрудным карманом, в период службы в СС – эсэсовский вариант орла со свастикой на левом плече. Черные петличные знаки индийских эсэсовцев были украшены стилизованными изображениями головы тигра, вышитой серебряной канителью.
http://i060.radikal.ru/0908/a6/4c4e9343828f.jpg

Субхас Чандра Бос, (англ. Subhash Chandra Bose) (23 января 1897 — 18 августа 1945), известен также как Нетаджи — бенгалец по происхождению, один из лидеров Индийского движения за независимость, почитаемый в настоящее время наравне с Дж. Неру и М. Ганди. Для борьбы с английскими колонизаторами пошёл на сотрудничество с немцами, а затем с японцами, возглавив так называемый Индийский легион в составе вермахта (затем — войск СС), воевавший против англичан как в Европе, так и в Бирме.

08.05.2012, 23:07

Кортеж Гагарина...

http://www.ljplus.ru/img4/c/o/coxy_fish/leninskij-prospekt021.jpg

Внимательные - могут заметить название магазина напротив фотографа. История магазина - выясняется.

Zaratustra

10.05.2012, 18:52

http://cs10833.userapi.com/v10833593/d76/-MGhXCVx4pQ.jpg

Михал Апанасович Витушка (1907 — 2006). Во времена Рейхскомиссариата Остланд создатель и руководитель Беларусской Центральной Рады. Глава беларусских лесных братьев (организация "Чорны Кот"). Генерал правительства Беларусской Народной Республики в изгнании. Лидер Координационного центра по борьбе с советским партизанским движением в Беларуси.

Фельд

11.05.2012, 05:20

Какие одинаковые они все..

Служба Кушеля немцам началась с работы по наведению порядка в минской вспомогательной полиции («ОД»). Эта структура была сформирована из людей, чей моральный облик, мягко говоря, не вязался с представлением горожан о полиции. По словам Кушеля, это были просто пьяницы, злодеи и разбойники.
Начальником следственного отдела был Михаил Витушка, сотрудник Абвера, также не имевший ни юридической, ни военной подготовки.
Осенью 1941 года (по другой информации в январе 1942 года вместе с Р. Островским) Космович и Витушка покинули Минск и выехали в Смоленск для организации в городе полиции

Lombroso

12.05.2012, 01:43

Человекозмей.Тоже достоверное картинко.Безусловно..
Ясное дело, тоже жидомассоны подкинули.

Zaratustra

14.05.2012, 22:53

Всегда правители Северо-Востока — Андрей Боголюбский, Всеволод Большое Гнездо, Александр Невский, Иван Калита, Симеон Гордый, Василий Темный — хотели подмять Новгород. Особо примечателен в этом ряду достаточно успешный антиновгородский поход Василия Темного (1456 г.), продиктованный прежде всего стремлением Москвы ликвидировать Новгород как альтернативный центр собирания русских земель.

Уничтожить же Новгородскую цивилизацию, эту жемчужину Северной Европы, довелось его сыну, трусоватому, по-азиатски жестокому и хитрому Ивану Васильевичу III. В 1471 году он совершил первый поход против независимого государства и предал Новгородскую землю геноциду, приказав "убивать без разбора старых и малых" (Костомаров). Как отмечает Н. Карамзин, "Москвитяне изъявляли остервенение неописанное...". По подлой традиции под одними хоругвями с москвичами шла татарская конница, уже видевшая в Иване нового хана (кстати, на время похода великий князь поручил Москву своим сыновьям Ивану и Андрею, а также татарскому царевичу Муртазе, бывшему у него на службе; позднее, в 1518 году, сын Ивана, Василий, при приближении к Москве войск крымского хана, уехал из столицы, оставив ее на своего зятя, татарского царевича Петра). Разбив новгородский отряд у Коростыня, москвичи резали пленным новгородцам носы и губы и, изувеченных, отпускали в Новгород — для устрашения (татарская школа!). Решающая битва состоялась на реке Шелони. Московские летописцы утверждают, что рати Новгорода сразу же в беспорядке побежали; новгородский же летописец, напротив, "говорит, что соотечественники его бились мужественно и принудили москвитян отступить, но что татарская конница, быв в засаде, нечаянным нападением расстроила первых и решила дело" (Карамзин). Был заключен выгодный для Москвы договор, но само это говорит о том, что Новгород даже теперь все еще оставался государством. В результате этой войны "Новгородская земля была так разорена и обезлюдела, как еще не бывало никогда во время прошлых войн с великими князьями" (Костомаров). Более того: Иван Васильевич превзошел в данном случае самого Батыя, который при жизни так и не добрался до Новгородчины. Но зато дотянулся теперь, из могилы, рукой великого князя московского. А ведь речь идет о земле-хранительнице русского генофонда и русской культуры. Как и его предок Иван Калита, Иван III легко изничтожал "своих".

Следующий, роковой для Новгородского государства поход Ивана III состоялся в 1477 году. Поводом для похода послужило челобитье, поданное Ивану некими новгородскими послами. В этом челобитье, явно не отражавшем мнение новгородцев, и, вполне возможно, сфабрикованном при подсказке Москвы, великий князь именовался не "господином", как обычно, а "государем", в чем можно было усмотреть стремление Новгорода "под руку Москвы". Провокаторов-послов новгородцы казнили, а коварный Иван получил повод для окончательной расправы с ненавистным ему русским государством. Вновь вместе с москвичами на северную твердыню русскости шли татары. В конце ноября 1477 года татаро-московские полчища взяли Новгород в непроницаемую осаду, при этом развернув террор на остальной территории республики. В январе 1478 года новгородцы, истомленные голодом и болезнями, приняли условия московского деспота, суть которых сводилась к одному: "Вечевому колоколу в Новгороде не быть!" Новгородцы были приведены к присяге Ивану, по которой каждый обязан был доносить на ближнего, если услышит от него что-либо о великом князе — зараза бесчестия, привитая татарским кнутом, поползла и на Север. Новгородская Русь, самостоятельная и самодостаточная, страна Садко и Буслая, драккаров и кельтских крестов, превратилась в заурядную провинцию Московской Неруси.

Новгородцы не смирились с этим, продолжая сопротивляться включению в Евразийский Проект. Русское национально-освободительное подполье Новгорода, вновь установив контакты с кровнородственной Литвой, готовилось к восстанию. Узнав об этом, Иван осенью 1478 года в который раз пришел с войском на Северо-запад. Московская артиллерия методично расстреливала осажденный Новгород. В конце концов обессилевший русский город сдался. По приказу Ивана схватили 50 руководителей подполья и подвергли их пыткам. В итоге схватили еще 100 человек, которых пытали и вместе с остальными казнили. Более тысячи семей купеческих и детей боярских, т.е. цвет народа, были высланы из Новгорода и распылены по городам Московии. Спустя несколько дней под конвоем из родного города погнали еще семь тысяч семей. Поскольку дело было уже зимой, множество ссыльных, умерло по дороге, так как людям не дали даже собраться. Уцелевших рассеяли по Московии, новгородским детям боярским давали поместья на чужбине, а вместо них вселялись московиты

Эта картина геноцида очень напоминает раскулачивание-расказачивание, когда в очищенные от "генетических контрреволюционеров" станицы заселяли крестьян из центральных регионов. Парадигмы Проекта "Россия" поразительно устойчивы.

Фельд

15.05.2012, 12:17

Какие одинаковые они все..
Хотя- нет....погорячился я слегка..

Попытка украинизировать 104-й батальон БКА была предпринята в г. Кобрине.
В 1943 году по просьбе украинского представительства, сотрудничавшего с немцами, в батальон были влиты 150 украинцев для украинизации подразделения. Белорусы-офицеры были смещены со своих должностей, их места заняли украинцы. Ими же была введена в обиход украинская «мова».
Начались стычки на национальной почве. Немцам стало известно о беспорядках в батальоне и проведено голосование среди личного состава. Его результаты убедили немцев в том, что подразделение является не украинским, а белорусским. Между тем члены местного отдела ОУН стали угрожать белорусским военнослужащим и требовать от них записываться у немцев украинцами. Со своей стороны украинцы обещали белорусам помощь по их устройству в украинские батальоны. В ответ начался террор. В мае 1943 года украинские военнослужащие батальона открыли стрельбу по офицерам-белорусам, когда вместе возвращались с задания.
После перестрелки украинцы сбежали в лес. Часть украинских солдат сбежала из батальона позднее.

Кругом укронацикам непруха была..Немцы нагибали...Советы нагибали...и бульбаши - нагнули..Схронный житель- это карма..:)

Махновец

15.05.2012, 13:11

В 1943 году по просьбе украинского представительства, сотрудничавшего с немцами, в батальон были влиты 150 украинцев для украинизации подразделения. Белорусы-офицеры были смещены со своих должностей, их места заняли украинцы.
..........
В мае 1943 года украинские военнослужащие батальона открыли стрельбу по офицерам-белорусам, когда вместе возвращались с задания.

грубо сочиняешь, Филя...

Фельд

15.05.2012, 13:56

грубо сочиняешь, Филя...
Деточка,выучи разницу между ЗВАНИЕМ и должностью- а потом чё-нибудь скажешь...может быть..:)

Zaratustra

15.05.2012, 14:05

Струя тюркских элементов в составе русского языка оказалась более широкой, чем варяжская. Она охватывала область управления, денежное хозяйство, финансовую сферу (тамга, таможня, деньги, ям, откуда позднейшее: ямщик, алтын, кабак, кабала и др.), названия одежды, утвари (башмак, каблук, колпак), снаряжения (колчан) и коннозаводческое дело (названия лошадиных мастей). (с)

Кабальное холопство — особый вид холопства, возникший и получивший юридическое определение в Московском праве.
Первые указания на этот вид холопства встречаются в памятниках с конца XV в. По своему происхождению, это — холопство из займа: должник личной службой во дворе кредитора погашал проценты на занятый капитал. Это определялось особым документом — служилой кабалой.
Такая зависимость юридически прекращалась уплатой долга, но, фактически, уплатить долг было почти невозможно, так как весь труд должника шёл на уплату только процентов. Новый же заем, для уплаты старого долга, вёл лишь к перемене кредитора, но не менял положения должника, отсюда ясно значение выражений — «попасть в кабалу», «выбиться из кабалы», указывающих на трудность положения закабаленного.

Махновец

15.05.2012, 14:12

Попытка украинизировать 104-й батальон БКА была предпринята в г. Кобрине.
В 1943 году по просьбе украинского представительства, сотрудничавшего с немцами, в батальон были влиты 150 украинцев для украинизации подразделения. Белорусы-офицеры были смещены со своих должностей, их места заняли украинцы. Ими же была введена в обиход украинская «мова».
Начались стычки на национальной почве. Немцам стало известно о беспорядках в батальоне и проведено голосование среди личного состава. Его результаты убедили немцев в том, что подразделение является не украинским, а белорусским. Между тем члены местного отдела ОУН стали угрожать белорусским военнослужащим и требовать от них записываться у немцев украинцами. Со своей стороны украинцы обещали белорусам помощь по их устройству в украинские батальоны. В ответ начался террор. В мае 1943 года украинские военнослужащие батальона открыли стрельбу по офицерам-белорусам, когда вместе возвращались с задания.
После перестрелки украинцы сбежали в лес. Часть украинских солдат сбежала из батальона позднее.

на самом деле это исторя о том как бойцы ОУН используя агентурные связи среди нацистов внедрились в Белорусский батальон колаборационистов, осуществили диверсию против командной верхушки, ликвидировали часть особо рьяных полицаев, после чего были вынуждены скрыться в лесу...
вот русские таких подвигов не совершали, они честно служили фашистам вместе с генералом Власовым...

а Филя увидел тут попытку языкового геноцида бедных белорусов... :)

Zaratustra

15.05.2012, 14:23

Как происходила генерация холопского менталитета в России:

Передавая право сбора дани, то одному, то другому князю(то московскому, то тверскому) монгольские ханы провоцировали их на междоусобицы, в которых поддерживали более преданного хану и беспринципного князя.
Постепенно князья превращались в «служебников» монгольских ханов. Создавалась генерация покорных князей, для которых закон — воля хана. Особенно в этом преуспели московские князья.
Само же монгольское общество было пронизано отношениями жесткого и жестокого подчинения. Власть Верховного правителя была абсолютной, никем и ничем не ограниченной. Становясь «служебниками» ханов, русские князья впитывали этот дух империи — беспрекословную покорность подданных и безграничную власть правителей. Это в свою очередь повлияло на характер отношений внутри господствующего класса русского общества. Князья-вассалы, обязанные в новых условиях беспрекословно выполнять волю хана, уже не могли примириться с независимостью старшей дружины, ее былыми правами.
Отношения вассалитета в северо-восточной Руси постепенно заменялись отношениями подданства. При Иване III уже существовала стандартная формула обращения феодалов к своему сюзерену: «Яз холоп твой», немыслимая в среде господствующего класса Западной Европы. Таким образом, монголо-татарское иго прервало естественный процесс развития вассалитета на Руси, процесс создания правовой системы, при которой господствующий класс получал гарантии своих прав и привилегий. А поскольку в обществе все взаимосвязано и раб не может управлять свободными или хотя бы полусвободными людьми, отношение господства и холопского подчинения последовательно распространялись на все этажи социального здания.

Добрый гоблин

15.05.2012, 17:40

Хотя- нет....погорячился я слегка..

Кругом укронацикам непруха была..Немцы нагибали...Советы нагибали...и бульбаши - нагнули..Схронный житель- это карма..:)

А как же быть с классическим определением, что "у предателей нет национальности"? ;)

Фельд

15.05.2012, 17:41

на самом деле это исторя о том как бойцы ОУН используя агентурные связи среди нацистов внедрились в Белорусский батальон колаборационистов, осуществили диверсию против командной верхушки, ликвидировали часть особо рьяных полицаев, после чего были вынуждены скрыться в лесу...
вот русские таких подвигов не совершали, они честно служили фашистам вместе с генералом Власовым...

Пан Бебик? Понятно...

Фельд

15.05.2012, 17:44

А как же быть с классическим определением, что "у предателей нет национальности"? ;)

Очевидно,укронацики (не знакомые с этим определением) традиционно желали быть предательнее всех предателей..на чем и погорели..

Добрый гоблин

15.05.2012, 17:55

Очевидно,укронацики (не знакомые с этим определением) традиционно желали быть предательнее всех предателей..на чем и погорели..

Да ладно... Какие у западных украинцев были обязательства перед СССР?

Фельд

15.05.2012, 17:59

Да ладно... Какие у западных украинцев были обязательства перед СССР?

Тем более..значит,совсем по делу получили..нефиг западэнские порядки на белорусской поляне наводить...

Добрый гоблин

15.05.2012, 18:05

Тем более..значит,совсем по делу получили..нефиг западэнские порядки на белорусской поляне наводить...

Ну вот - советские порядки на ЗУ наводить можно, а западноукраинские в Белоруссии - низ-зя? Что за двойная мораль???

Фельд

15.05.2012, 18:08

Ну вот - советские порядки на ЗУ наводить можно, а западноукраинские в Белоруссии - низ-зя? Что за двойная мораль???

а вы не делаете разницы между дикими коммуноугромонголами и возвышенно-утонченно-просвещенными потомками древнеукров? Как непатриотично и оппортунистически..Лёшик и Бывалый вас не поймут и подвергнут острому кизьму..

Добрый гоблин

15.05.2012, 18:13

а вы не делаете разницы между дикими коммуноугромонголами и возвышенно-утонченно-просвещенными потомками древнеукров? Как непатриотично и оппортунистически..Лёшик и Бывалый вас не поймут и подвергнут острому кизьму..

Да я, тащемта, вообще неполиткорректен... Насчет разницы - не могу не вспомнить Бушкова (когда еще он сам писал, а не "бригады негров") - "Голубчик, мы под Инбер-Кольбтом целого герцога за борт скинули, так верите ли, пузыри пошли ровно такие же, как от простолюдина". (с) (за дословность не ручаюсь, но смысл именно такой).

Zaratustra

16.05.2012, 15:39

Как происходила оккупация Руси Московским Улусом:

1169г. – ограбление Андреем Боголюбским вместе с половцами Киева. Убийства жителей, уничтожение святынь.

1257-1259гг. - Александр Ярославич («Невский») проводит в северных улусах Золотой Орды(Владимиро-Суздальские земли) перепись населения. Так же и добирается с татарскими численниками до вольного Новгорода. С непокорными поступал так: «овому носа урезаша, а иному очи выимаша».

1272г. – за преданную службу Александра «Невского», хан Золотой Орды Менгу-Тимур основывает Московский Улус для его сына Даниила Александровича.

1317г. – Бортневская битва. Тверской князь Михаил Ярославич разбил объединённое войско московского князя Юрия Даниловича и татарского темника Кавгадыя, вторгшееся в пределы Тверского княжества.

1327г. – внуки Александра продолжают политику деда и верно служат Орде. Подавление Москвой(Иван I Калита) совместно с татарскими войсками тверского антиордынского восстания, геноцид Твери. Хан Узбек окончательно передает право сбора дани Москве и дарит Ивану филигранную тюбетейку – знак наместника хана, названную позже «Шапкой Мономаха».

1380г. – участие Москвы(Дмитрий Иванович «Донской») в войне Золотой Орды с сепаратистом темником Мамаем на стороне Золотой Орды(хана Тохтамыша).

1471-1480гг. – оккупация Москвой (Иван III) и ограбление Новгорода, убийства жителей, вывоз вечевого колокола, упразднение Новгородского Вече.

1569-1570гг. – геноцид Москвой(Иван IV «Грозный») руских городов Новгорода и Пскова, уничтожение и расселение жителей. Некогда развитые европейского уровня города –республики окончательно после этого приходят в упадок.

1575-1576гг. Самозваный царь Иван IV «Грозный» уступает московский трон со всеми титулами чингизиду(потомку Чингисхана по мужской линии)Саин-Булату, чем подтверждает свою субординацию по отношению к более старшему в иерархии чингизиду, крымскому хану Гирею. Это говорит о том, что Москва всё это время, де-юре, находится в «правовом поле» империи Чингизидов и признавала их закон «Ясы» Чингисхана.

Реалист.

16.06.2012, 17:55

Братья по оружию и духу. О дружбе казаков и татар

http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/775266751.jpg

Взаимоотношения украинцев и татар из глобального противостояния превращаются в ритуал противников-рыцарей — они «гостят» или «посещают» друг друга, а захватив в плен, ведут честный торг. И это, по словам Ивана Сирко, не должно быть «поводом для войны».

Образ татар в текущем историческом сознании — как зеркальное отражение идеализированного образа казака. На самом деле невозможно представить более естественных союзников и собратьев, чем запорожцы и крымчаки.

Они почти одновременно выходят на арену истории и так же одновременно сходят с нее, чтобы уже в стереотипных искажениях вынырнуть на страницах учебников.
Казачество как восточное рыцарство

Привычный для нас взгляд на казачество как главного защитника украинских земель от набегов плохо согласуется с самим фактом миллионных потерь населения от набегов. Правда, винить в этом казачество не приходится.

Ни одна страна, которая пострадала от набегов, не смогла организовать достойную военную оборону. Ни Молдова, ни Московское государство, ни Речь Посполитая. Другое дело, что защита от набегов был записана в добродетели запорожцев в значительной мере постфактум.

Гораздо более адекватным образом представляется высказывание польского автора XVI в. Бартоша Папроцкого о «пограничном спорте». И казаки, и татары охотятся за добычей, рискуя собственной жизнью, получают военную славу и военные трофеи.

Зато документально подтвержденных случаев казацких походов с целью освобождения турецких рабов почти нет! Хотя документально засвидетельствованы, так сказать, попутные освобождение пленников и похищение других пленников — татарских.

Об украинском казачестве как корпоративном войске, своеобразной «пиратской республике» воинов написано очень мало. Лишь недавно Наталья Яковенко отметила типичное в тогдашней Европе право сабли на грабеж мирного населения.
http://argumentua.com/i/ab86ab0-koz-tat.jpg
Рисунок Александра Михнушева

Вопреки идеализированному мифу, во времена того же Хмельницкого казаки грабили мирную русскую народность наравне с польской и еврейской (как это было, например, в волынском городе Киселин в 1648-м году). В становой Европе казаки как профессионалы на поле войны во многом чувствовали себя ближе к других воинам (тем же самым татарам), чем к православным мещанам или крестьянам.

Отмежевание воинства от простонародья, от мирного земледельческого труда — один из основных принципов казацкой идентификации. В литературном произведении XVIII ст. «Ответ запорожских казаков украинским слобожанам» это различие выражено максимально ярко:

Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!
Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..
Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками.
Ах, плем\’я гаспидське! Та ми ж вас батогами!...

Благодаря усилиям православной иерархии казачество становится олицетворением защиты православия. Эта идея, в свою очередь, стимулирует стремительное развитие мифа о казачестве как европейском рыцарстве.

Самая большая проблема таких схем — разнообразие контактов, связей, взаимовлияний казачества с Востоком. И речь не только о лексических заимствованиях (бунчук, площадь, колчан и т.п.), «оселедци» или шаровары. Казаки принимают боевую тактику янычар — пушечный и ружейный обстрел противника из-за телег.

Стоит отдельно отметить, что на протяжении XV-XVII вв. османская армия была современнейшей в Европе, именно янычары были первым в истории регулярным войском, обеспеченным огнестрельным оружием. Неудивительно, что древнерусское название ружья — янычарка.
В Средневековье Крым был украинским и не безлюдным

Тогда как казаки и татары упражнялись в «пограничном спорте», мирные жители искали способы выжить в охваченном постоянной опасностью регионе. Даже в восточной неволе жизнь не заканчивалась.

Академик Агафангел Крымский писал, что потери украинского населения вследствие работорговли породили родственные отношения между украинцами и татарами. Об антропологической славянскости большинства османских придворных и военачальников писали практически все путешественники.

Кроме того, во второй половине XVII в. этнические украинцы составляли большинство населения! Из материалов переписи 1666-1967 годов (которые привел в своих путевых заметках турецкий путешественник Эвлия Челеби) известно, что в Крымском ханстве жили 187 тыс. татар, 20 тыс. армян, греков, евреев, караимов и 920 тыс. невольников с Севера.

В 1675 году запорожцы отправились походом на Крым под руководством Ивана Сирко. Сирко — архетипический казак, собирательный образ искателя рыцарской славы. По преданию, он родился с зубами и сразу после родов схватил со стола пирог и начал грызть. Всю жизнь Сирко грыз врагов, а тогдашняя французская газета писала, что он «даже во сне режет мусульман».

На самом деле логика поведения Сирка была ситуативной. Незадолго до похода 1675 года в татарских степях произошел недород, и Сирко позволил татарам выпасать скот на запорожских землях. И это тогда, когда Гетманщина вместе с Россией воевала с Османской империей и Крымом за Чигирин, еще недавно — столицу!

На упреки гетмана Самойловича Сирко ответил: «Когда и черт, пан гетман, помогал людям в крайней их нужде, то пренебрегать то не годится... Так когда мы с татарами живем по-соседски и помогаем друг другу, то это для разумного и неудивительно».

Сирко уважал соседей-воинов, но не имел пощады к мирным жителям, даже соотечественникам. В 1675 году во время похода на Крым вывел оттуда 7 тыс. невольников. На вопрос кошевого, не желает ли кто-то из них, случайно, вернуться в Крым, около 3 тыс. человек ответили утвердительно.

Они аргументировали это тем, что в Крыму уже имеют семьи и дома, а в Украине у них не осталось ничего. Тогда, по преданию казацкого летописца Самуила Величко, Серко приказал этих людей отпустить и тут же всех их перебить. Козак, который превыше всего ценит свободу, не смог понять поселенцев.
Предавали ли татары Хмельницкого?

Самый яркий пример военного сотрудничества казаков и татар — первые годы восстания под предводительством Богдана Хмельницкого, которое впоследствии переросло в грандиозную войну.

Аксиомой массового сознания стали обвинения крымчаков в «измене» Хмельницкому и недооценка их военной помощи. Правда, остается непонятным, почему такая якобы несущественная для гетмана помощь оборачивалась для украинского войска поражениями, как только татары «предавали», и почему Хмельницкий не начинал ни одной битвы без прихода татарского войска?

Изыскания военного историка Ивана Стороженко доказали, что заключив союз с Крымом (ценой которого, кстати, было право татар собирать ясырь на украинских землях), Хмельницкий обеспечил сочетание казацкой пехоты с татарской конницей. Это ликвидировало оперативное преимущество польской армии, которая позволяла полякам побеждать казаков-пехотинцев во всех предыдущих восстаниях.
http://argumentua.com/i/2c01625-koz.jpg
Крымский всадник. Реконструкция из фильма Олеся Санина «Мамай». Герой-украинец в конце женится на татарке

Значение татарской конницы понимали все. В анонимном дневнике поляка — участника Пилявецкой битвы — записано: «Все наш спасение заключалось в том, чтобы быстро воевать против врага [казаков], не дожидаясь соединения с ним татар».

Что же произошло в 1651 году под Берестечком? «Предал» ли хан Хмельницкого? Случилось так, что проведение битвы совпало с мусульманским праздником Курбан-байрам, во время которого вести боевые действия запрещено. Хан предупредил об этом гетмана и просил отложить битву, однако, по просьбе Богдана, все-таки вывел свои войска.

Но в самом начале боя был убит хан Амурат, который упал головой в сторону, противоположную расположению войска врага. После этого события, которое татары восприняли как знак Аллаха о немилости за нарушение его предписаний и недопустимости дальнейшей битвы, крымчаки бросились бежать.
Казацко-татарская федерация

Чем руководствовался крымский хан, вступая в войну с Речью Посполитой на стороне казаков? Вероятно, он стремился сохранить непрочное равновесие сил между Речью Посполитой, Россией и Османской империей.

Знаем, что союз Хмельницкого с Москвой привел к ощутимому усилению российских позиций в регионе. Следствием этого стала поэтапная ликвидация Гетманщины (1764 год), Запорожской Сечи (1775 год), Крымского ханства (1783 год) и Речи Посполитой (разделы 1772, 1793 и 1795 годов).

Символично, что в противостоянии российскому наступлению крымские татары поддерживали Ивана Выговского в 1659-м в победной битве под Конотопом, а в Конституции Пилипа Орлика 1710 года говорится, что «законы близкого соседства неразрывно вяжут и тесно объединяют долю казацкого народа с Крымским государством».

Выступая в 1991 году на первом конгрессе Международной ассоциации украинистов в Киеве, ученый-тюрколог, профессор Гарвардского университета Омелян Прицак призывал изучать все процессы этнически неукраинских государственных структур наряду с этнически украинскими государствами и увидеть в татарах «не диких пришельцев, грабителей, а наравне с запорожцами — наших предков».

ЦИТАТА

Два берега одной степи

«В отличие от обезличенного турка („пса“, „скверного варвара“, „люнатика“ (намек на исламский полумесяц), восприятие татарина в эпоху казачества выглядит гораздо эластичнее...

...Описывая начало Хмельницкого, даже православный ортодокс Григорий Грабянка вынужден признать, что боевой побратим Хмельницкого, Перекопский мурза Тугай-Бей, был „воин славный и несказанно отважный“. Самойло Величко пойдет еще дальше, написав: „рабское лядское иго было отрезано и уничтожено казачьей и крымской саблями“.

...Взаимоотношения казаков и татар под пером Величка из глобального противостояния превращаются в ритуал противников-рыцарей — они „гостят“ или „посещают“ друг друга (т.е. оказывают взаимные видплатни наезды), а захватив плен, ведут честный торг, определяя размер и срок выкупа.

Характерно, что казацкий летописец несколько раз проигрывает одинаковый эпизод: казаки объявляют пленным татарам, что если в течение указанного срока те не доставят выкупа, их отошлют в „безвыходную“ московскую неволю; татары, услышав это, „содрогаются от страха“ и быстро находят деньги, после чего пленников „добро отпускают“.

...Итоговая фраза из письма, которое якобы написал кошевой атаман Иван Сирко к татарскому хану: „А что ваши и наши чамбулы из желающих молодцов, гуляя по раздольным и диким степям, сходиться будут и сражаться, того нам и вам ставить достаточной причиной к начинанию войны не надо“.

Эта фраза — удивительно точное отражение казацко-татарских взаимоотношений на протяжении несколькосотлетнего общежития над берегами одной и той же степи».

Наталья Яковенко, «Очерк истории средневековой и раннемодерной Украины». Источник: УТ

Сергей Брусный, «Iсторична правда»

Dimchu

20.06.2012, 01:13

Самый простой способ одурманивания - вписать в исторические факты пару фраз вранья! В данном случаи - "Украинское казачество" и "Этнические украинцы"! "Реалист", - будъте последовательней! Так и пишите - "Потомки Марсиан", сыны Гипербореев. Это ведь не менее популярная версия происхождения "этнических Украинцев"! Или приводите ссылки на первоисточники, а не на тех кто мусолит эту тему!

22.06.2012, 01:01

Полная сарказма юмореска (http://ur-2222.livejournal.com/922240.html) об Отечественной войне 1812 года в стиле нынешних хулителей Отечественной войны 1941-1945 года.

Критика Великой Отечественной накладывается на ситуацию 1812 года. Всем, интересующимся историей и контрпропагандой - рекомендую.

Реалист.

22.06.2012, 07:08

Махновец

22.06.2012, 08:48

как оказалось Гитлер начал войну против СССР вовсе не без объвления

http://iskatel.krasnogorsk.ru/note_about_war/

Фельд

22.06.2012, 09:21

как оказалось Гитлер начал войну против СССР вовсе не без объвления

http://iskatel.krasnogorsk.ru/note_about_war/
Есть и альтернативное мнение....

Еще одним "доказательством" существования "секретных протоколов" якобы является нота МИД Германии советскому правительству.

Нетрудно догадаться, что это очередная фальшивка. Я бы не стал ее цитировать, если бы эту галиматью совершенно неясного происхождения не стали перепечатывать "солидные" сайты и бульварная пресса вроде "Аргументов и фактов" и "Военно-исторического журнала", как совершенно достоверный документ.[...]
"Военно-исторический журнал" (N6, 1991г.) слизал эту статью из книги Круммахера и Ланге "От Брест-Литовска до Барбароссы" (Krummacber F., Lange G. Brest-Litowsk zum Unternehmen Barbarossa- Munchen und Esstinken [Это на самом деле München и Esslingen, но на умляутах и корректорах "Эксмо" экономит]) Bechte Verlag, 1970). А уж откуда ее откопали авторы книги - бог весть. Впрочем, это издание носит не научный, а публицистический характер, так что не удивлюсь, если ссылок не будет и в ней. Проверить не могу, так как на русском языке это сочинение не издавалось.
[...]Достаточно всего лишь посмотреть на заголовок ноты, чтобы понять - перед нами подложный документ. Войну Германия начала 22 июня без всякого объявления, что бы там не кукарекали резуны и семиряги всех мастей. А этот документ датирован 21 июня. Не стоит пытаться возражать в том духе, что дескать написана она была 21 июня, а вручена советскому правительству на следующий день. Нота датируется тем днем, когда вручена, а составлена может быть хоть месяцем раньше. Так же любой договор датирован исключительно днем подписания.

Происхождение этой фальшивой ноты явно англоязычное... она напичкана выражениями типа "германо-русский договор", "русское правительство", "правительство Рейха" и т.д. Особенно мне понравилось словосочетание "англо-русские агенты". Разумеется, слова "Советская Россия" или "русское правительство" никогда не использовались в официальной дипломатической переписке.

Махновец

22.06.2012, 13:58

http://img-fotki.yandex.ru/get/3113/kamen-jahr.10/0_6455_438c8644_XL

Фельд

22.06.2012, 14:22

http://s005.radikal.ru/i211/1206/50/13a00d436d08.jpg (http://www.radikal.ru)

Ранним утром 22 июня 1941 года после артиллерийской и авиационной подготовки немецкие войска перешли границу СССР. Уже после этого, в 5:30 утра посол Германии в СССР В. Шуленбург (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D 0%B3,_%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%80_%D1%84% D0%BE%D0%BD_%D0%B4%D0%B5%D1%80) явился к Народному комиссару иностранных дел СССР В. М. Молотову (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2,_%D0%92 %D1%8F%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9C% D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1 %87)

Махновец

22.06.2012, 14:55

так нота фальшивая или время неправильное?

Добрый гоблин

22.06.2012, 18:42

Фельд

25.06.2012, 10:53

Ну один в один как СССР Японии 8 августа 45-го...
Да ладно?

Советский Союз, денонсировавший в апреле 1945 г. советско-японский Пакт о нейтралитете, подтвердил на Берлинской конференции свою готовность вступить в войну против Японии в интересах быстрейшего окончания Второй мировой войны и ликвидации очага агрессии в Азии.

8 августа СССР присоединился к Потсдамской декларации и объявил о состоянии войны с Японией. Советское правительство разъясняло при этом, что такая его политика является единственным средством ускорить наступление мира, освободить народы от дальнейших жертв и страданий. Вступая в войну с Японией, СССР учитывал также, что она оказывала существенную помощь гитлеровской Германии и угрожала границам СССР на Дальнем Востоке.

9 августа СССР начал военные действия против сосредоточенной в Маньчжурии японской Квантунской армии, которая вместе с местными формированиями насчитывала свыше 1 млн человек.

Источник: Военная энциклопедия. Председатель Главной редакционной комиссии С.Б. Иванов. Воениздат. Москва. в 8 томах -2004 г.г. ISBN 5-203 01875-8

spadixx

25.06.2012, 18:52

Махновец

26.06.2012, 07:24

Ранним утром 22 июня 1941 года после артиллерийской и авиационной подготовки немецкие войска перешли границу СССР. Уже после этого, в 5:30 утра посол Германии в СССР В. Шуленбург явился к Народному комиссару иностранных дел СССР В. М. Молотову

Вот что услышал я от Вячеслава Михайловича: 22 июня 1941 года между двумя и тремя часами ночи на даче министра иностранных дел Молотова раздался телефонный звонок германского посла графа фон Шуленбурга. Он просил срочно принять его для вручения важнейшего государственного документа. Молотову нетрудно было догадаться, что речь идет о меморандуме Гитлера об объявлении войны. Он ответил послу, что будет ждать его в Наркомате иностранных дел, и тут же позвонил на дачу Сталину, разбудил его и сообщил о разговоре с Шуленбургом. Сталин ответил: "Езжай в Москву, но прими немецкого посла только после того, как военные нам доложат, что вторжение началось... Я тоже еду и собираю Политбюро. Будем ждать тебя..."

Читать полностью: http://readr.ru/ivan-stadnyuk-ispoved-stalinista.html?page=117#ixzz1ysEuTxSc

Добрый гоблин

26.06.2012, 08:10

Да ладно?

Странно... Нашел еще кучу подтверждений, но абсолютно точно помню, что читал, что ноту послу вручили в 23-00 по Москве, т.е. в 5-00 по токийскому, когда японские позиции уже час обрабатывали...

Shaun

26.06.2012, 10:19

Странно... Нашел еще кучу подтверждений, но абсолютно точно помню, что читал, что ноту послу вручили в 23-00 по Москве, т.е. в 5-00 по токийскому, когда японские позиции уже час обрабатывали...
Ну правильно. На ДВ уже наступило 9 августа, а в Москве еще было 8. Мелкая подтасовка.

Фельд

26.06.2012, 11:03

Ну правильно. На ДВ уже наступило 9 августа, а в Москве еще было 8. Мелкая подтасовка.
Угу.Тема денонсации договора в апреле не раскрыта.Или дело происходило на Сатурне? Вот ведь что большевики удумали..лишь бы смухлевать..

Добрый гоблин

26.06.2012, 11:19

Угу.Тема денонсации договора в апреле не раскрыта.Или дело происходило на Сатурне? Вот ведь что большевики удумали..лишь бы смухлевать..

Ну это не так... Расторжение (досрочное) договора еще не означает объявления начала боевых действий.

Shaun

26.06.2012, 11:20

Угу.Тема денонсации договора в апреле не раскрыта.Или дело происходило на Сатурне? Вот ведь что большевики удумали..лишь бы смухлевать..
Договор не денонсировали, а согласно условиям договора отказались автоматически продлевать его на следующие пять лет. До апреля 46 года он считался действующим.

Фельд

26.06.2012, 11:25

Ну это не так... Расторжение (досрочное) договора еще не означает объявления начала боевых действий.
Эк вас штормит-то...

Ну один в один как СССР Японии 8 августа 45-го...
Уже не один в один? Уже где-то один на ноль-семьдесят пять?:)

Фельд

26.06.2012, 11:27

Договор не денонсировали, а согласно условиям договора отказались автоматически продлевать его на следующие пять лет. До апреля 46 года он считался действующим.
Да ладно?

Согласно пункту 3, «Настоящий пакт вступает в силу со дня его ратификации обеими договаривающимися сторонами и сохраняет силу в течение пяти лет. Если ни одна из договаривающихся сторон не денонсирует пакт за год до истечения срока, он будет считаться автоматически продленным на следующие пять лет.» 5 апреля (http://ru.wikipedia.org/wiki/5_%D0%B0%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%8F) 1945 года (http://ru.wikipedia.org/wiki/1945_%D0%B3%D0%BE%D0%B4) В. М. Молотов принял посла Японии в СССР Наотакэ Сато (http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%B0%D1%82%D0%BE,_%D0%9D%D 0%B0%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BA%D1%8D&action=edit&redlink=1) (англ. (http://en.wikipedia.org/wiki/Naotake_Sat%C5%8D)) и сделал ему заявление о денонсации (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B0%D1%86%D 0%B8%D1%8F) пакта о нейтралитете. Согласно его заявлению, в условиях, когда Япония (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D1%8F) воюет с Англией и США (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%A8%D0%90), союзниками СССР (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%A1%D0%A1%D0%A0), пакт теряет смысл и продление его становится невозможным.

Shaun

26.06.2012, 11:32

Да ладно?

Ну сам же и написал.

и продление его становится невозможным

Реалист.

26.06.2012, 11:35

Да ладно?

Молотов голова...))) "Теряет смысл!!!" Это ж какое глобальное заявление, видимо в международных правовых нормах, есть такое понятие как "потерянный смысл"...всем военизированным попикам нравится...

Фельд

26.06.2012, 11:44

Ну сам же и написал.
Еще раз попробуйте осознать

В. М. Молотов принял посла Японии в СССР Наотакэ Сато (http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%B0%D1%82%D0%BE,_%D0%9D%D 0%B0%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BA%D1%8D&action=edit&redlink=1) (англ. (http://en.wikipedia.org/wiki/Naotake_Sat%C5%8D)) и сделал ему заявление о денонсации (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B0%D1%86%D 0%B8%D1%8F) пакта о нейтралитете

Фельд

26.06.2012, 11:44

Молотов голова...))) "Теряет смысл!!!" Это ж какое глобальное заявление, видимо в международных правовых нормах, есть такое понятие как "потерянный смысл"...всем военизированным попикам нравится...
вы какое дипломатическое ПТУ заканчивали? В где послом трудились?

Добрый гоблин

26.06.2012, 11:49

Да ладно?

Ладно, что гласит сам договор (http://bdsa.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=1797)?

Статья третья
Настоящий Пакт вступает в силу со дня его ратификации обеими Договаривающимися Сторонами и сохраняет силу в течение пяти лет. Если ни одна из Договаривающихся Сторон не денонсирует Пакт за год до истечения срока, он будет считаться автоматически продленным на следующие пять лет.

Денонсация, как четко было указано собственно в тексте Пакта, не означает его досрочного прекращения, а лишь отказ от его пролонгации. Кроме того, Пакт был заключен 13 апреля, о денонсации же было заявлено 5 апреля, т.е. более, чем за год, что есть нарушение условий денонсации, указанных в Пакте.

Таким образом, СССР не слишком заморачивался соблюдением указанных в пакте сроков денонсации, однако до 45-го года японский нейтралитет его вполне себе устраивал. Кстати, по ссылке можно ознакомиться с приложением к пакту.

ДЕКЛАРАЦИЯ

[13 апреля 1941 г.]

В соответствии с духом Пакта о нейтралитете, заключенного 13 апреля 1941 года между СССР и Японией, Правительство СССР и Правительство Японии, в интересах обеспечения мирных и дружественных отношений между \76\ обеими странами, торжественно заявляют, что СССР обязуется уважать территориальную целостность и неприкосновенность Маньчжоу-Го, а Япония обязуется уважать территориальную целостность и неприкосновенность Монгольской Народной Республики.
Москва, 13 апреля 1941 года

По уполномочию Правительства СССР за Правительство Японии
В. Молотов Иосуке Мацуока
Иосицугу Татекава

Если кто забыл, Манчжоу-Го: (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D1%87%D0%B6%D0%BE%D1%83-%D0%B3%D0%BE)

марионеточное государство (империя), образованное японской военной администрацией на оккупированной Японией территории Маньчжурии; существовало с 1 марта 1932 года по 19 августа 1945 года.
...было признано:

Японская империя — 16 сентября 1932
Сальвадор — 3 марта 1934
Ватикан — 18 апреля 1934 (де-факто)
Италия — 29 ноября 1937
Испания — 2 декабря 1937
Третий рейх — 12 мая 1938
Венгрия — 9 января 1939
Словакия — 1 июня 1940
Правительство Ван Цзинвэя — 30 ноября 1940
Румыния — 1 декабря 1940
СССР — 23 марта 1935 (де-факто); 13 апреля 1941 (де-юре)
Болгария — 10 мая 1941
Финляндия — 18 июля 1941
Хорватия — 2 августа 1941
Таиланд — 5 августа 1941
Дания — август 1941

В хорошей компании оказался СССР - в основном гитлеровские союзники или марионетки. Впрочем, СССР было не привыкать

Махновец

26.06.2012, 11:51

всем военизированным попикам нравится...

русские боевые попы существуют!

http://lifeonphoto.com/2012/03/svyashhenniki-v-vdv/

http://img-fotki.yandex.ru/get/6001/68701203.16d/0_8df48_589f2f55_orig.jpg

Добрый гоблин

26.06.2012, 12:02

русские боевые попы существуют!

http://lifeonphoto.com/2012/03/svyashhenniki-v-vdv/

http://img-fotki.yandex.ru/get/6001/68701203.16d/0_8df48_589f2f55_orig.jpg

http://patstalom.com/uploads/images/a/f/6/1/30/e96eacd1ed.jpg

Фельд

26.06.2012, 13:26

Пакт был заключен 13 апреля, о денонсации же было заявлено 5 апреля, т.е. более, чем за год, что есть нарушение условий денонсации, указанных в Пакте.
Угу. Следующий этап- химическая формула чернил и размер шрифта пишущей машинки не соответствуют мировым стандартам?:rtfm:

Таким образом, СССР не слишком заморачивался соблюдением указанных в пакте сроков денонсации, однако до 45-го года японский нейтралитет его вполне себе устраивал. так что там насчет "один к одному" с германским нападением? У немцев со сроками и качеством чернил всё нормально было?

В хорошей компании оказался СССР - в основном гитлеровские союзники или марионетки. Впрочем, СССР было не привыкать
Папа римский- тоже гитлеровский союзник был?

Ватикан — 18 апреля 1934
Продолжайте отжигать,ДГ...

Жду от вас в ответ очередной картинки в стиле Реалиста..Деградировать- так уж по полной...чего мелочиццо-то?:)

Shaun

26.06.2012, 13:38

Да, боевой православный поп - это сила. Особенно ежели его патриаршими часами вооружить. Сразу +50 духовность, +20 скрытность.

Фельд

26.06.2012, 13:59

Да, боевой православный поп - это сила. Особенно ежели его патриаршими часами вооружить. Сразу +50 духовность, +20 скрытность.
Для перевоспитания школоты- хватает розог...и знаний..:)

Добрый гоблин

26.06.2012, 14:30

Угу. Следующий этап- химическая формула чернил и размер шрифта пишущей машинки не соответствуют мировым стандартам?:rtfm:

так что там насчет "один к одному" с германским нападением? У немцев со сроками и качеством чернил всё нормально было?

Папа римский- тоже гитлеровский союзник был?

Продолжайте отжигать,ДГ...

Жду от вас в ответ очередной картинки в стиле Реалиста..Деградировать- так уж по полной...чего мелочиццо-то?:)

Хе-хе... Слабовато. Особенно если учесть, что я сам признал, что относительно начала боевых действий против Японии до объявления войны был неправ.

Касаемо прочего - из 16 перечисленных государств, признавших Манчжоу-Го 11 - гитлеровские союзники или вассалы. Ну и плюс СССР.

Ну а разговоры о составе чернил и шрифтах машинок - просто несерьезно. В пакте был четко прописан срок его денонсации - и этот срок СССР был не соблюден. Я конечно понимаю, что товарищ Сталин договорами привык подтираться, как это было в отношении Польши с Договором 1932 года (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80_%D0%BE_ %D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D 0%BD%D0%B8%D0%B8_%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83_%D 0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B5%D0%B9_%D0%B8_%D 0%A1%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%82%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0% BC_%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7%D0%BE%D0%BC), в отношении Финляндии (договор (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80_%D0%BE_ %D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D 0%BD%D0%B8%D0%B8_%D0%B8_%D0%BE_%D0%BC%D0%B8%D1%80% D0%BD%D0%BE%D0%BC_%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%83%D 0%BB%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0% B8_%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%8 2%D0%BE%D0%B2_%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83_%D0%A 4%D0%B8%D0%BD%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%B5% D0%B9_%D0%B8_%D0%A1%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%82%D1%81% D0%BA%D0%B8%D0%BC_%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7%D0%BE%D 0%BC) того же 1932 года)...

Но вот когда договор нарушил Гитлер, товарищ Сталин жутко обиделся такому вероломству...

Добрый гоблин

26.06.2012, 14:40

З.Ы. Ну поп-то зачетный :)

Shaun

26.06.2012, 15:21

Для перевоспитания школоты- хватает розог...и знаний..:)

С первым у правславных попов никогда недостачи не было. В отличие от второго.

Фельд

29.06.2012, 08:44

В пакте был четко прописан срок его денонсации - и этот срок СССР был не соблюден.
Но вот когда договор нарушил Гитлер, товарищ Сталин жутко обиделся такому вероломству...
Браво,ДГ! Вы только что учинили революцию во всей юридической науке, придумав новое,свежайшее видение как понятия срока,так и порядка его исчисления..До сего момента- наивные людишки от древних римлян до современных акадэмиков права включительно искренне полагали,что под сроком понимается крайний предел,ДО которого определенные действия должны быть совершены..да и считали сроки,исчисляемые месяцами- по последнему дню месяца,а годами- по последнему дню года..Ан нет! Облажались и облошились,оказываеццо..Пришел ДГ и всем Открыл Глаза..Лобачевский,Галилей и А.Ф. Кони от зависти крутяццо в гробах..:good:

С первым у правславных попов никогда недостачи не было. В отличие от второго.:)
Жопка истерзанная болит? А ты ее лампадным маслицем...или скипидаром..

Добрый гоблин

29.06.2012, 09:54

Браво,ДГ! Вы только что учинили революцию во всей юридической науке, придумав новое,свежайшее видение как понятия срока,так и порядка его исчисления..До сего момента- наивные людишки от древних римлян до современных акадэмиков права включительно искренне полагали,что под сроком понимается крайний предел,ДО которого определенные действия должны быть совершены..да и считали сроки,исчисляемые месяцами- по последнему дню месяца,а годами- по последнему дню года..Ан нет! Облажались и облошились,оказываеццо..Пришел ДГ и всем Открыл Глаза..Лобачевский,Галилей и А.Ф. Кони от зависти крутяццо в гробах..:good:
:)

О! Поздравляю, залезли в достаточно примитивную ловушку - стало быть, до апреля 1946 года договор продолжал действовать? ;)

Фельд

29.06.2012, 09:57

О! Поздравляю, залезли в достаточно примитивную ловушку - стало быть, до апреля 1946 года договор продолжал действовать? ;)
МОГ продолжать действовать.А мог- и не продолжать.В случае денонсации.Каковая и произошла.

Добрый гоблин

29.06.2012, 10:04

МОГ продолжать действовать.А мог- и не продолжать.В случае денонсации.Каковая и произошла.

Блин, Фельд, вы право слово, прете аки медведь на рожон - так почему же СССР не денонсировал этот пакт, признававший кстати, результаты японских завоеваний в Китае и Корее в декабре 41-го, например? Когда Япония именно что вероломно напала на союзника СССР - на США? ;)

Реалист.

29.06.2012, 10:18

Блин, Фельд, вы право слово, прете аки медведь на рожон - так почему же СССР не денонсировал этот пакт, признававший кстати, результаты японских завоеваний в Китае и Корее в декабре 41-го, например? Когда Япония именно что вероломно напала на союзника СССР - на США? ;)

Сильно рвет попо-пулеметчега после исконно-обедни...ща он тебе розгами угрожать начнет.

ПиСи. Он издали пишет, с учетом разницы во времени, обедню оне уже отслужили...))

Фельд

29.06.2012, 10:23

Блин, Фельд, вы право слово, прете аки медведь на рожон - так почему же СССР не денонсировал этот пакт, признававший кстати, результаты японских завоеваний в Китае и Корее в декабре 41-го, например? Когда Япония именно что вероломно напала на союзника СССР - на США? ;)
А вы сами попробуйте осмыслить..купно со спецами в политике,истории и международном праве типо реалистобывалых..Только прививки предварительно сделайте..на всякий случай..

Реалист.

29.06.2012, 10:23

Украинская жизнь в условиях немецкой оккупации (1939-1944 гг): запреты, работа, еда, досуг

http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/rasstrel_kiev.jpg

«Абсолютное послушание и жестокое наказание» — на двух китах основана оккупационная немецкая власть. Вне закона объявлено «хранить оружие и боеприпасы, поддерживать связь с советской стороной по телефону, телеграфу, оптическим или другим приборам, прятать или помогать солдатам и офицерам Красной армии, фотографировать, держать почтовых голубей, иметь радиоприемники, контактировать с пленными».

Что читаем? Монография историка-библиографа Константина Курилишина «Украинская жизнь в условиях немецкой оккупации (1939-1944 гг): по материалам украиноязычной легальной печати» (Львов, 2010).

На фото: Расстрел гражданских лиц в Бабьем яру (Киев)

Что интересного? Несколько лет назад автор издал полный двухтомный справочник т.н. «Оккупационной периодики», из которого узнаем, что во время Второй Мировой войны на украинских этнических землях, а также на территории Великой Германии издавалось не менее 365 названий газет, бюллетеней и журналов. На территории нацистской Генеральной Губернии (куда были включена, в частности, Галичина) выходило 113 изданий, в Рейхскомиссариате «Украина» и прифронтовой полосе — 232 журнала.

В оккупированной румынами Транснистрии (Одесская и часть Николаевской областей) выходили, в основном, русскоязычные газеты, а украиноязычных было три — в Одессе и городке Голта (ныне входит в состав г. Первомайск). На Закарпатье зафиксирован выход 17 печатных изданий.

Собственно, в результате обработки этих ранее недоступных ученым источников и родилась презентованная книга.

В первой части Курилишин убедительно иллюстрирует тезис о том, что жажда восстановления государственности была распространена во всех регионах Украины. Об этом свидетельствует как анализ текстов, так иногда и сами названия изданий — «Самостійна Україна», «Тризуб», «Воля» и другие. Но — «пропаганда идеи государственности или возможности такой обязательно сопровождалось благодарностями нацистской Германии за освобождение и декларированием поддержки».

Видное место в легальной периодике занимала антиеврейская проблематика. По состоянию на начало войны евреи в городах Западной Украины составляли второе по числу жителей меньшинство после поляков, а в части городов их было большинство. Всего — более 2 миллионов. Уже в 43-м большая часть Украины была по факту «зоной, свободной от евреев».

В райхскомиссариате издавались периодические «Политические сообщения отдела пропаганды Украины», которые рассылались по всем изданиям, и перепечатка их антиеврейских текстов была обязательной. Уклониться издание от этого не могло, выполнение контролировалось. «Легальная пресса выполняла роль непререкаемого пропагандиста, который обосновывал право нацистской Германии на уничтожение целой нации».

7 августа 1941 года в Галиции начал действовать нацистский закон о принадлежности к еврейской нации — такими определялись те, у кого двое или больше дедов были евреями и принадлежали к «еврейской вероисповедальной общине». Предприятие определялось как «еврейское», если владельцем был еврей. Коллективное предприятие, в руководстве которого был хотя бы один еврей, — так же.

В каждом городе были созданы еврейские советы или комитеты, которые должны были составить списки членов общины, по которым сначала их облагали дополнительными налогами и контрибуциями (за отказ платить — расстрел), а затем — и уничтожали.

6 сентября 1941 года вступило в силу распоряжение о ношении белой (иногда — желтой) повязки с «сионской звездой». Такое же отличие надо было прикрепить к двери домов и предприятий. За невыполнение — штраф, заключение или расстрел.

В Брест-Литовске, Умани и других городах нацистские комиссары приказали евреям нашить круги из желтой материи на грудь и спину — чтобы, предполагаю, было легче целиться ...Осенью 41-го от евреев перестали принимать почту. Им продлили на два-три часа комендантский час. Не позволяли лечить «не жидов».

Не регистрировали как безработных, что не давало возможности получить работу и, как следствие, хлебные и другие карточки. Запретили использовать электрический ток полностью (Львов) или частично (Станислав), пользоваться железной дорогой и ездить в трамваях (кое-где — в отдельных вагонах, но с уплатой дополнительной пени). Обвиняли в распространении инфекционных болезней — в Костополе заставили срезать бороды, побриться, что для верующих стало ужасным унижением. Евреи могли купить продукты в магазинах в течение только двух часов в день. В Коломые им вообще запретили «ступать на торговую площадь».

Подобных исключений и унижений было немало — все это «убеждало общественность, что евреи не такие, как все, а хуже». Это все подготавливало почву для общего отстраненного созерцания за убийством миллионов соотечественников Моисеевой веры.

«Абсолютное послушание и жестокое наказание» — на двух китах основана оккупационная немецкая власть. За малейшую провинность часто применяли смертную казнь. Скажем, в Коломые местная полиция могла наказать смертью за нарушение комендантского часа (только врачи и акушерки могли, имея разрешение, передвигаться между 20-ю и 6-ю утра).

За нарушение предписаний использовали метод расстрела гражданского населения по жребию. Хотя, «в целом немецкая власть не позволяла печатать в легальной прессе сообщения о казни местных жителей».

Исследователь цитирует автора заметки в криворожской газете «Колокол» В. Никитина, который в 1942 г. так определил принципы советской прессы — «читатель должен знать ровно столько, сколько сообщает газета; все написанное является истиной, которую нельзя подвергать сомнению; повторение определенного утверждения много раз делает его бесспорным».

Это в полной мере относится и к нацистской пропаганде. И к легальной украинской периодике военного времени.

В Горловке гражданскому населению запрещалось выходить из помещений, ходить по городу и останавливаться на улицах в течение двенадцати часов в сутки — с шести вечера до шести утра. Также вне закона объявили «хранить оружие и боеприпасы, поддерживать связь с советской стороной по телефону, телеграфу, оптическим или другим приборам, прятать или помогать солдатам и офицерам Красной армии, фотографировать, держать почтовых голубей, иметь радиоприемники, контактировать с пленными».

Примечательно, что объявление об этом было опубликовано в тамошней газете «Украинский Донбасс».

Категорически запрещалось владеть и собирать военное снаряжение и боеприпасы. По его сдаче часто обещали вознаграждение. В Киеве за автомат давали 15 рублей или 2 пачки махорки, за мотоцикл — в четыре раза больше.

В декабре 41-го была введена обязательная трудовая повинность. Это касалось населения в возрасте от 13-15 лет и до 60-65-ти. Исключением были больные и матери, которые имели более трех детей до десяти лет, в некоторых регионах не работали священники, инвалиды, сотрудники государственных учреждений. За невыход на работу карали — штрафом, принудительными работами, заключением.

Рабочая неделя — шестидневная, продолжительность рабочего времени была не меньше 54 часов (в Бресте — 56, в Кировограде — 60!). Сверхурочное время в принципе должны были оплачивать, но в действительности заставляли работать даром — и в выходные, и ночью.Зарплаты евреев были ниже, чем у украинцев, на 20 процентов, евреек — на треть. Немцы же, наоборот, получали наполовину больше.

Неквалифицированные рабочие имели плату от 60 копеек в час, мастера — 1,5-2,5 рубля. Писцы, чертежники — от 130 руб., бухгалтеры, журналисты — от 220, инженеры, руководители предприятий — от 280-ти и до 800 (в зависимости от размера предприятия и его нужности рейху).

Цены на товары регулировались. Так, в Проскурове местный комиссар распорядился, чтобы кило пшеничной муки стоило не более 1,8 руб., гречка — 2,2-3,8, макароны — 4-7, молоко — 1,5, масло — 24-26, говядина — 5-8, сало — 15-20 рублей.

«После сбора урожая 1942 года райхскомиссаром установлены следующие цены на овощи и фрукты за 1 кг: ранний картофель — 0,90 руб., капуста — 0,8 руб., ... редиска — 1,75 руб. ... баклажаны — 1,10-1,30 руб., ... клубника и малина — 3,20-4 руб.».

Работа рынков и обмен продуктами жестко контролировались. Вообще запрещалась торговля зерном и мукой, кукурузой, гречкой, картофелем, мясом, свиньями (кроме поросят весом до 15 кг), маслом, молоком... Это означало, что право на первоочередное получение продуктов питания имеет «победоносная немецкая армия», а не «освобожденный от большевиков народ».

В полный запрет попал и алкоголь, особенно — самогон, ведь на его производство шли дефицитные зерно и сахар. Продажа водки солдатам вермахта оценивалось как тяжелое преступление, наказывалась штрафом до 500 руб. или «более тяжелыми наказаниями по законам военного времени».

В 1943 г., когда дела на фронте у немцев пошли хуже, начали вообще запрещать базарную торговлю до момента выполнения плана сдачи государству — значит, свободная продажа молока, масла, мяса, яиц не разрешалась. Окружной комиссар Лохвицкого района запретил рынки, мотивируя это тем, что в воскресенье «все обязаны работать на уборке урожая».

Во Львове продукты отпускались по карточкам в магазинах по месту проживания. Дети в месяц теоретически могли рассчитывать на такую долю — хлеба 2,8 кг, взрослые — 4,2 кг (в начале войны — 5,6 кг). Также можно было выкупить мясных изделий — 300 граммов (или 6 яиц), мука — 400 г, мармелад или искусственный мед — 240 г, сахар — 100 г, цикорий — по 100 граммов детям и взрослым, дрожжи — 30 г, сигареты — 60 штук, спички — 1 коробка.

Работали клубы, театры и кино. Но местное население не имело право ходить в кинотеатры в субботу и воскресенье. Вместе с немцами, то есть.

Книги, изданные в советское время, подлежали проверке на наличие «пропагандистского и идеологического большевистского печатного материала». Из произведений классиков нужно было вырвать страницы с предисловиями и комментариями.

Оккупационные власти призвали сдать учебники по физике, химии, математике, черчению. Как ни странно, такая же судьба постигла и учебные пособия по немецкому языку.

Фраза. «Никоим образом не оправдывая тех, кто должен отвечать за военные преступления или преступления против собственного народа, считаем, что этот термин можно использовать для характеристики сотрудничества (политического, военного, административного, экономического, культурного, бытового или любого другого) представителей украинского народа с оккупационными властями только в случае исключения из классического определения коллаборационизма понятия „государственная измена“.

Объясняется это тем, что к началу Второй мировой войны Украина не была независимым государством».
—
Вахтанг Кипиани, опубликовано на сайте портал tsn.ua

Добрый гоблин

29.06.2012, 10:26

А вы сами попробуйте осмыслить..купно со спецами в политике,истории и международном праве типо реалистобывалых..Только прививки предварительно сделайте..на всякий случай..

Да где уж нам... сирым и убогим. Просветите, Христа ради...

Фельд

29.06.2012, 10:28

Да где уж нам... сирым и убогим. Просветите, Христа ради...
Да ладно...это ж вы юрист-криминалист-международник...а я так...погулять вышел..Опять же- с такими консультантами не пропадете..Желаю успехов в изысканиях..

Совесть нации

29.06.2012, 20:17

Глава 5. Почему Сталин не подписал Бреттон-Вудское соглашение (http://www.x-libri.ru/elib/strkv000/index.htm)

Сила золота на стороне банкиров. Сила оружия тоже: у США есть атомная бомба, у СССР она появится лишь в 1949 году. Кто сможет устоять против этого двойного могущества? Кто сумеет не подчиниться такому диктату? Казалось, что никто. Но руководитель СССР смог. А ведь англосаксы всерьёз собирались нанести ядерный удар по России-СССР в случае несогласия Сталина "сдать" свою финансовую независимость. Спасло нас лишь отсутствие у Штатов в тот момент должного количества зарядов, гарантирующего (с учётом действия ПВО СССР) уничтожение всего военного потенциала страны. Планы и директивы по ядерной войне против нас будут расти, как грибы, пока 29 августа 1949 года Советский Союз не испытает свою бомбу. И тогда начнётся гонка вооружений, в которой СССР будет догоняющим ВСЕГДА. Наступает противостояние - та самая холодная война. Начинает его Запад, а вовсе не Советский Союз. Борьба завязывается потому, что Сталин отказался сдать государственный суверенитет России. Его на пару сдадут Ельцин и Горбачёв.

biafra

02.07.2012, 14:20

Кто владеет Киевом?

Достоверно можно утверждать, что Пауль Рорбах не был «изобретателем Украины». Ему, сотруднику «Центрального управления заграничной службы» при Министерстве иностранных дел, это сомнительное прозвище дали политические противники во время Первой мировой войны. В то время Рорбах много занимался Украиной, которой не было как самостоятельного государства, но которая, однако, существовала в его представлениях. И фактически Рорбах, в результате своей деятельности, постепенно превратился в беззаветного активного сторонника Украины, чья работа на длительное время должна оказывать влияние на германо-украинские отношения.
Статья (http://alternatio.org/articles/item/3044) Йёрга Кронауера.
Из комментов:

"Рорбах - это, конечно, глыба, лежащая в основе украинской государственности. И глыба, незаслуженно забытая.
Так ведь не только он забыт!
Неблагодарные украинские державники никак не могут отдать должное Яну Потоцкому, впервые выдвинувшему и обосновавшему идею об отличии украинцев от русских (вторая половина XVIII века), Эдуарду фон Гартману, впервые высказавшему идею о политической независимости Украины ("Киевского королевства") в январе 1888 года, генералу Максу Гофману, сподвигшего Центральную Раду на 4-й Универсал (1918 год), и конечно же, Лазарю Кагановичу, величайшему украинизатору всех времен и народов, превратившему Малороссию в Украину (20-е годы ХХ века).
А ГДЕ ЖЕ УКРАИНЦЫ, СПРОСИТЕ ВЫ.
А они в дупе - именно в том месте, которое для них изначально планировалось после реализации идей Потоцкого, Гартмана, Гофмана, Кагановича..."

Добрый гоблин

03.07.2012, 11:06

Кто владеет Киевом?

Статья (http://alternatio.org/articles/item/3044) Йёрга Кронауера.
Из комментов:

"Рорбах - это, конечно, глыба, лежащая в основе украинской государственности. И глыба, незаслуженно забытая.
Так ведь не только он забыт!
Неблагодарные украинские державники никак не могут отдать должное Яну Потоцкому, впервые выдвинувшему и обосновавшему идею об отличии украинцев от русских (вторая половина XVIII века), Эдуарду фон Гартману, впервые высказавшему идею о политической независимости Украины ("Киевского королевства") в январе 1888 года, генералу Максу Гофману, сподвигшего Центральную Раду на 4-й Универсал (1918 год), и конечно же, Лазарю Кагановичу, величайшему украинизатору всех времен и народов, превратившему Малороссию в Украину (20-е годы ХХ века).
А ГДЕ ЖЕ УКРАИНЦЫ, СПРОСИТЕ ВЫ.
А они в дупе - именно в том месте, которое для них изначально планировалось после реализации идей Потоцкого, Гартмана, Гофмана, Кагановича..."

http://ic.pics.livejournal.com/abnazi/14078216/28366/original.jpg

Махновец

03.07.2012, 11:14

Кто владеет Киевом?

Статья (http://alternatio.org/articles/item/3044) Йёрга Кронауера.
иллюстрация к статье
http://pics.livejournal.com/ibigdan/pic/00qbct2d

Монархист

03.07.2012, 12:46

Я конечно понимаю, что каждый человек имеет право на эмоциональную разрядку. Но не человек со статусом "Император".

... а что он не человек? :) и что такого произошло? :)

biafra

03.07.2012, 15:49

...

иллюстрация к статье

Все претензии к Йёргу Кронауеру. Отсылаю вас, ясновельможные паны, к нему.

06.07.2012, 03:56

Жителям не только ПосКота ;)

http://s57.radikal.ru/i155/1105/0f/5a4fffca0513.jpg

06.07.2012, 04:15

Репрессии в Одессии... :

http://s019.radikal.ru/i632/1204/a4/1a3cc45e4eae.jpg

07.07.2012, 00:10

РГАСПИ ф..558, оп.11, д.297, док.3 Машинопись. Рукопись.

http://s004.radikal.ru/i207/1206/0f/039830a2ea8d.jpg

И кое-что о Буковине...Самые первые строки...

http://s018.radikal.ru/i500/1206/e8/ffe5437738d9.jpg

Похоже, что причина краха отношений Сталина и Гитлера - в Буковине...

Совесть нации

08.07.2012, 20:11

австрийские генштаб, гитлеровский абвер, американский госдеп -
они что и есть авторы нынешней Украины?

10.07.2012, 23:29

"Беляны"

http://farm8.staticflickr.com/7121/7545081918_f6cf092429_c.jpg

И статья (http://subscribe.ru/group/chelovek-priroda-vselennaya/1941827/) о них.

senbernar

12.07.2012, 09:17

А ГДЕ ЖЕ УКРАИНЦЫ, СПРОСИТЕ ВЫ.

ПІВТОРАК Григорій Петрович

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm#malo)

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

Затверджено до друку вченою радою Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Рецензенти: Член-кореспондент. НАН України, доктор філологічних наук, професор О. Б. Ткаченко; доктор філологічних наук, професор В. В. Жайворонок; доктор філологічних наук, професор Ю. О. Карпенко; доктор філологічних наук, професор І. Г. Матвіяс.

Зміст

Вступ (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30515969&viewfull=1#post30515969)

«Лежать віки, покриті пилом...» (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30516044&viewfull=1#post30516044) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30516068&viewfull=1#post30516068)

«І розійшлися словени по землі...» (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30516354&viewfull=1#post30516354)

Сини Дажбожі, Сварога внуки (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30516968&viewfull=1#post30516968) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30517052&viewfull=1#post30517052)

Витоки українського етносу (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30517794&viewfull=1#post30517794)

Найдавніші риси української мови (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30517997&viewfull=1#post30517997)

Київська Русь — ранньоукраїнська держава (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30518306&viewfull=1#post30518306)

Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка? (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30518341&viewfull=1#post30518341)

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30520720&viewfull=1#post30520720) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30520762&viewfull=1#post30520762)

«Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»? (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30521022&viewfull=1#post30521022) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30521050&viewfull=1#post30521050)

Мовна ситуація в Київській Русі (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30521910&viewfull=1#post30521910) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30521931&viewfull=1#post30521931)

Живуча помилка Ломоносова (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30523565&viewfull=1#post30523565)

«Україна» — це не «окраїна»
(https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30524004&viewfull=1#post30524004)
Що було б, якби (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30524893&viewfull=1#post30524893)

Література (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30524947&viewfull=1#post30524947)

Тернистий шлях українства (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30525054&viewfull=1#post30525054) (продовження) (https://forumodua.com/showthread.php?t=43528&p=30525078&viewfull=1#post30525078)

Півторак Григорій Петрович — член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою історик і філолог. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології, білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій. Один з авторів «Етимологічного словника української мови» в семи томах (написав близько 3500 етимологічних статей). Рецензії на його праці друкували часописи Білорусі, Болгарії, Чехії, США. Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, конґресів. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995). Працював також у галузі літературознавства, публіцистики і художнього перекладу.

senbernar

12.07.2012, 09:18

Вступ

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV—XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX—X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.

У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII—XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні. Рядовому читачеві буває важко розібратися в усьому цьому, і він часто сприймає різні вигадки як історичну правду. Пропонована книжка в популярній формі розкриває деякі аспекти порушеної проблеми на основі найновіших досягнень мовознавства, історії, археології, антропології та інших суспільних наук.

Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці — частина слов'янського світу, а українська мова — одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців.

senbernar

12.07.2012, 09:21

«Лежать віки, покриті пилом...»

На території нинішньої України первісна людина сучасного типу з'явилася близько 300 тис. років тому в епоху раннього кам'яного віку — палеоліту, коли тут був теплий, помірно вологий клімат з періодичними похолоданнями — провісниками майбутнього зледеніння1. В епоху раннього палеоліту територія України ще була мало заселеною, тому до нас дійшли скупі свідчення про перебування тут первісної людини (кремінні рубила та інші кам'яні знаряддя праці), а впродовж середнього палеоліту (100 тис.—40 тис. років тому) спостерігалося поступове похолодання через наступ валдайського зледеніння. Незважаючи на це, відбувалося досить інтенсивне заселення півдня Східної Європи аж до Десни й далі в основному з Кавказу і менше — через Карпати. У цей час на території України утворилися степи, які чергувалися з гаями, дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини. Тодішні люди (за біологічним типом — неандертальці) жили з полювання і збиральництва. Мешкали вони невеликими кровноспорідненими спільностями з 2—4-х сімей, у яких існував чіткий статевий і віковий розподіл праці: чоловіки полювали, жінки вели домашнє господарство, берегли вогнище, доглядали дітей.

1 Ці та інші історичні відомості наведені за виданнями: Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. — К., 1991. — Т. 1.; История Украинской ССР: В 10 т. — К., 1981. — Т. 1. — С. 21 —180; Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993.

Матеріальна культура за епохи середнього палеоліту досягла вже досить високого рівня: зросла майстерність обробки кременю (скребла, гостроконечники), з'явилися кістяні проколювальні знаряддя (шила та ін.), люди навчилися будувати житло з великих кісток мамонта і шкур, заготовляти деякі продукти про запас, у мисливстві стали застосовувати метальні знаряддя з гострим кремінним наконечником, оволоділи вогнем. Є підстави припускати наявність у цей час міжобщинних зв'язків, взаємозбагачувальних контактів між первісними колективами.

Епоха пізнього палеоліту (40—10 тис. років тому) відзначалася різким похолоданням, яке поступово поширювалося з півночі на південь, починаючи ще з кінця середнього палеоліту. Унаслідок наступу валдайського зледеніння Середньоросійська, Придніпровська, Волино-Подільська височини і степи Північного Причорномор'я та Приазов'я перетворилися на холодні рівнини з рослинністю, подібною до тундри. Ліси залишалися тільки в долинах річок і в захищених від холодних вітрів ярах та підгір'ях; серед лісових дерев переважали хвойні породи. У тваринному світі також відбулися значні зміни: крім никаючих по тундрі численних табунів мамонтів, волохатих носорогів, диких коней та ослів, зубрів, сагайдаків, ведмедів, з'явилися північні олені, песці, а в Чорному морі — навіть тюлені. Незважаючи на погіршення природних умов, територія нинішньої України в цю епоху ще більше заселилася. За приблизними підрахунками вчених, тут мешкало до 20 тис. осіб. Це був новий біологічний тип людини, що дістав у Європі назву Homo sapiens, або кроманьйонець, антропологічний тип якого в основному збігається з сучасною людиною.

Найбільш заселеним було Прикарпаття, особливо Наддністрянщина. Кожне поселення, в якому мешкало 25—30 осіб, складалося з 5—8 споруд типу яранг із жердин, кісток мамонтів, укритих шкурами тварин. Житло опалювали переважно деревом, світло давали жирники — посуд з кісток чи каменю, наповнений жиром. Житло, місця виготовлення знарядь праці і, можливо, обробки здобичі, а також інші підсобні приміщення становили єдиний господарсько-побутовий комплекс. Необхідність пристосування до суворого клімату розвивала в людей стійкість і кмітливість, уміння переборювати труднощі. Середня тривалість життя кроманьйонця була 20—23 роки. В умовах тундри основою господарської діяльності населення стало полювання, особливо на мамонта, забійна вага якого досягала 1,5—2 т. Значно удосконалилася мисливська зброя та інше господарське знаряддя. Кроманьйонці вперше в історії людства стали широко застосовувати кістяне знаряддя (шила, проколки, голки), кість служила будівельним матеріалом для побутових предметів та художніх виробів. Добре відоме образотворче мистецтво пізнього палеоліту — печерний настінний розпис, гравюри на кості, скульптури з бивнів мамонта і м'яких мінералів. Складовою частиною духовного життя кроманьйонців була музика (переважно танцювальна). Музичні ударні інструменти виготовляли з кісток мамонта та з рогів північного оленя, набір яких у гурті з 6—7 осіб давав різну тональність і звуко-шумову гаму.

Кроманьйонці мали досить складний світогляд. Позитивні знання, релігія, мораль — усе це утворювало єдину систему, де домінувала релігія. Ще неандертальці, а тим більше кроманьйонці спілкувалися досить розвинутою звуковою мовою, реконструювати яку поки що неможливо.

Услід за пізнім палеолітом на території сучасної України настала епоха мезоліту (10—8 тис. років тому). У цей час льодовик відступив на територію свого первісного утворення — до північних околиць Європи та в Арктику, що привело до загального потепління. На сучасній Східноєвропейській рівнині сформувалися географічно-ландшафтні зони, близькі до сучасних. Змінився також тваринний світ. У долинах річок та в трав'янистих степах з'явилися заєць, вовк, лисиця, косуля й благородний олень, у дубових гаях — дикі кабани, в степовому Причорномор'ї — первісні бики-тури і дикі коні. У річках водилися лососі, вирезуби, судаки, соми і форель. Людям довелося пристосовуватися до незвично теплих умов, і вони знову виявляли свою винахідливість та перші спроби впливати на природу.

Населення мало відносно осілий спосіб життя, жило з мисливства і збиральництва. Мисливство полегшувалося завдяки відкриттю епохи мезоліту — винайденню лука і стріл, що уможливлювало полювання на віддалі. Ще більше вдосконалилися кремінні й кістяні знаряддя, з'явилися комбіновані прилади з дерева й кременю або з кременю й кості, де прекрасно оброблені кремінні пластинки виконували функцію леза. Люди навчилися заготовляти дарунки природи про запас. В епоху мезоліту (приблизно VII—VI тис. до н. е.) робляться перші спроби приручення тварин, насамперед собаки (його використовували на полюванні), а також одомашнення свині й бика2, що в умовах скорочення мисливських ресурсів і початку вимирання мамонта мало величезне значення. З цим же часом пов'язують і появу первісного примітивного посуду з глини, в якому варили м'ясо й кості.

2 На Давньому Сході одомашнення тварин почалося з вівці й кози, які потрапили на територію сучасної України лише наприкінці V — в IV тис. до н. е., мабуть, уже прирученими.

З другої половини VI — у V тис. до н. е. на території сучасної України пізнє мезолітичне населення степової зони започаткувало хліборобство і вирощування злакових культур — спершу ячменю, потім пшениці й проса, з яких готували різноманітні каші (найдавніші хліборобські страви). Культурні злаки, на думку вчених, були занесені в Європу з Давнього Сходу, де землеробство виникло на декілька тисячоліть раніше.

Останнім періодом кам'яного віку на території сучасної України був неоліт (друга половина VI — IV тис. до н. е.). Природні умови, рослинний і тваринний світ тут стали близькими до сучасних, лише не було зони лісостепу, що зумовило різкий і раптовий перехід від лісів до степів. У той час було значно більше, ніж тепер, повноводих річок та озер (наприклад, Дніпро в районі сучасного Києва мав ширину кількох десятків кілометрів). На високих і сухих берегах поселялися люди. У неолітичну епоху вони вже навчилися робити човни й плавати на них. Житла, як і раніше, мали вигляд прямокутних куренів з лози, очерету й глини, їхні сліди знайдено на неолітичних поселеннях у Києві, в Одеській, Тернопільській, Івано-Франківській та Дніпропетровській областях, а також у долинах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули, Сіверського Дінця та ін.

Господарство й культура неолітичних племен на території сучасної України були не однорідними. На багатому північному сході в лісовій зоні (нині — Наддніпрянщина, лісостепове Лівобережжя й Полісся) і далі існували традиційні способи господарювання — мисливство, рибальство та збиральництво, а на південному заході, бідному на природні ресурси (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Наддністрянщина й Закарпаття), поряд з ними розвивалися скотарство і хліборобство. Цьому сприяла також відносна близькість основних центрів ранніх високорозвинутих культур Середземномор'я та Близького Сходу. На цей же період припадає інтенсивне одомашнення тварин (переважно в південно-західній зоні) і поява гончарства.

Племена північно-східної неолітичної зони (за типом кераміки вони належали до дніпро-донецької культури V—III тис. до н. е.) були автохтонними. А в південно-західній зоні, крім автохтонних племен (бугсько-дністровська культура середини VI — початку IV тис. до н. е.), час від часу з'являлися й чужинці.

Археологічні розкопки переконливо засвідчили відсутність у всіх цих племен майнової нерівності, хоч уже зароджувався звичай обирати родових старшин. Люди неолітичної епохи вірили в загробне життя (спочатку самої людини, а в кінці неоліту, очевидно, лише її душі). Є підстави говорити про наявність у той час на Наддніпрянщині культу вогню. Неолітичні племена мали певні естетичні уявлення, що виявилося в розвитку первісних форм ужиткового та образотворчого мистецтва. Тогочасні люди прикрашали свій шкіряний одяг (тканин ще не було!), головні убори та пояси нашивними пластинами, вирізаними з блискучої емалі вепрових іклів та зі стулок черепашок. Жінки носили намисто з полірованої кістки, черепашок або напівкоштовного каміння. Наприкінці неоліту з'явилися прикраси з міді.

З появою кераміки став інтенсивно розвиватися орнамент, яким прикрашали посуд. Трапляються також орнаментовані вироби з кісток і каменю. На Наддніпрянщині, Лівобережній Україні й на Поліссі переважав прямолінійно-геометричний орнамент — ямки, наколи, відбиття гребінця, насічки тощо. Очевидно, щедро оздоблювалися і вироби з дерева та шкіри, але вони, природно, до нашого часу не збереглися.

Історична доля неолітичних племен була не однакова. Одні з них щезли безслідно, були витіснені або асимільовані сильнішими племенами, інші взяли участь у формуванні нових культур.

Услід за неолітом настав період енеоліту (мідно-кам'яний вік), що був перехідною епохою від кам'яного до бронзового віку й тривав на сучасній території України протягом IV—III тис. до н. е. У цю епоху вдосконалювалися хліборобство та скотарство. Примітивне мотичне землеробство епохи неоліту змінилося продуктивнішим обробітком землі з використанням рала й тяглової сили, а скотарі приручили коня. З'явилося конярство та вівчарство. Енеолітичні племена відкрили й освоїли перший метал — мідь. Збільшилася кількість населення, яке освоювало нові землі. Унаслідок розвитку патріархальних суспільних і сімейних відносин виникли великі, спільні за походженням міжплемінні об'єднання, що займали досить значні території. Відносна перенаселеність найпридатніших для життя земель при низькому рівні продуктивних сил призводила до міжплемінних сутичок і навіть до війн. У зв'язку з цим виготовлялася значна кількість кам'яної та мідної зброї, споруджувалися перші укріплення.

Як і в епоху неоліту, протягом мідно-кам'яного віку господарський і суспільний розвиток на території сучасної України відбувався нерівномірно. На Поліссі та в північному лісостепу й далі проживали мисливсько-рибальські племена дніпро-донецької культури, а в лісостепах і степах Правобережної України — хліборобсько-скотарські племена, провідна роль серед яких належала племенам так званої трипільської культури. Усі вони відрізнялися між собою походженням, рівнем і характером матеріальної культури, побутом, ідеологічними уявленнями і, вірогідно, мовою.

Племена з найрозвинутішою трипільською культурою (назва походить від с. Трипілля Обухівського району Київської області, де в 1896 р. уперше були виявлені рештки цієї культури) в період її розквіту займали більшу частину Правобережжя сучасної України. Як вважають дослідники, трипільське населення налічувало приблизно 1 млн. осіб.

Трипільці не були автохтонними племенами. Вони прийшли з південного сходу — з басейнів Серету та Пруту. Перші поселення трипільців з'явилися наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на Дністрі та в Прикарпатті. Лише згодом їхня територія збільшилася в декілька разів. Так, від середини IV тис. до н. е. внаслідок значного зростання населення трипільці заселили лісове Надбужжя, а ще через 400—500 років — Наддніпрянщину в межах Київ—Канів. Згодом вони освоїли невелику частину північної Київщини і Дніпровського Лівобережжя.

На Наддніпрянщині трипільці зіткнулися з численними, переважно мисливсько-рибальськими племенами дніпро-донецької культури, що спричинило змішування населення і культурні взаємовпливи, які тривали протягом усього III тис. до н. е. Ці взаємовпливи позначилися як на трипільській, так і на дніпро-донецькій культурах в ареалі, Середньої Наддніпрянщини, хоч загалом обидві культури й далі залишалися автономними.

Основними заняттями трипільських племен були хліборобство і присадибне тваринництво. Трипільці обробляли землю первісним ралом поблизу своїх поселень і засівали її пшеницею, ячменем, просом, житом, бобовими культурами та льоном — тобто майже всіма культурними злаками. Урожай збирали за допомогою крем'яних серпів, зерно подрібнювали в кам'яних зернотерках. Розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней, собак. Завдяки вівчарству мали вовну для одягу та різноманітних побутових речей, а велику рогату худобу, крім їжі, використовували на сільськогосподарських роботах і для перевезення вантажів. Певне місце в господарюванні ранньотрипільського населення займало рибальство та мисливство (полювання на благородного оленя, косулю, кабана, ведмедя, лисицю, бобра, зайця, білку і птахів).

Житла трипільських племен були дво- і трикімнатні, наземні, глиняні, на дерев'яному каркасі, з глинобитною піччю. Деякі трипільські племена будували інший тип житла — заглиблені напівземлянки. У кожному житлі мешкало по 2—3 споріднені сім'ї.

Трипільське населення виготовляло різноманітні знаряддя праці (для обробки дерева — сокири, долота, тесла, свердла, скобелі), кам'яні серпи, зброю і предмети домашнього вжитку переважно з каменю й кременю, рідше — з кості, рога, дерева й глини. Але все частіше з'являлися привозні вироби з міді — шила, рибальські гачки й різноманітні прикраси. Деякі вироби (здебільшого прикраси) трипільці одержували через обмін з Кавказу й Балкан. Досить розвинутим було ткацтво. Великих успіхів трипільці досягли в гончарному ремеслі, яким займалися професійні майстри. Саме за досконалим і багато орнаментованим глиняним посудом археологи пізнають трипільські поселення. Лінійний та спіральний орнаменти червоного, чорного, коричневого та білого кольорів вкривав жовту поверхню столового посуду на Наддністрянщині, а різноманітна кераміка в інших ареалах трипільської культури прикрашалася, крім багатого орнаменту, ще й зображеннями людей, тварин і цілими сюжетними сценами.

Трипільці мали складні ідеологічні уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й поклонялися відповідній богині, виконували релігійні обряди під час зимово-весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба, вітру тощо.

Трипільське суспільство досягло такого рівня соціально-економічного розвитку, що майже впритул підійшло до виникнення міст і запровадження писемності, тобто стояло на порозі цивілізації. Однак зміна клімату (зростання його посушливості) й поширення степів остаточно підірвали й без того неефективну економіку трипільців з її екстенсивною перелоговою системою орного землеробства. Наприкінці III тис. до н. е. трипільська культура зникла.

Перший дослідник трипільської культури київський археолог В. Хвойка (1850—1914) вважав трипільців предками слов'ян. Він виходив з того, що хліборобсько-скотарські племена заселяли споконвічно слов'янські землі між Дністром і Дніпром і в їхньому побуті, заняттях, віруваннях спостерігається чимало рис, спільних з етнографічними ознаками пізніх безсумнівно слов'янських племен на цих самих територіях. Ця версія захопила багатьох сучасників В. Хвойки. Справді, якщо на Давньому Сході в V—IV ст. до н. е. існували високорозвинуті ранні цивілізації, то чому подібної культури не могли мати й наші далекі предки на Наддніпрянщині в IV—Ш тис. до н. е.? Та наступне поглиблене вивчення трипільської культури не дало підстав виводити не тільки українців, але й узагалі ранніх слов'ян від трипільців. Встановлено, що витоки цієї культури ведуть до Нижньої Наддунайщини, на Балкани і далі — в країни Близького Сходу. Антропологи, дослідивши рештки трипільських поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського («вірменоїдного») антропологічного типу, відмінного від слов'янського.

Отже, трипільці не були безпосередніми предками українців. Але високорозвинута трипільська культура відіграла велику роль в історії Середньої Наддніпрянщини — піднесла її господарський і культурний рівень і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього реґіону, зокрема й ранніх східнослов'янських племен, серед яких були й предки українців.

Під впливом трипільців Правобережжя автохтонні племена дніпро-донецької культури на багатому північному сході (Полісся, Лівобережжя Дніпра й Надпоріжжя) з традиційними способами господарювання — мисливством, рибальством і збиральництвом — у IV тис. до н. е. почали переходити до скотарства. Вони поступово стали трансформуватися в найдавнішу індоєвропейську спільноту — так звану середньосто-гівську культуру між Дніпром і Доном (назва походить від острова Середній Стіг на Дніпрі біля Запоріжжя, де вперше було знайдено рештки цієї культури)3.

3 Див.: Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994. — С. 90—91; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 44.

senbernar

12.07.2012, 09:22

«Лежать віки, покриті пилом...»

Від трипільців північно-східні скотарські племена засвоїли навички виготовлення глиняного посуду, хліборобства, тваринництва, виплавку міді тощо.

У сприятливих умовах південних степів з розкішними пасовиськами набуті від трипільців навички скотарства швидко прижилися й поширилися на великих територіях. Рухливий спосіб життя скотарів-кочівників стимулював приручення в IV тис. до н. е. коня, винайдення і швидке поширення колісного транспорту.

У другій половині III тис. до н. е. мідно-кам'яний вік змінився бронзовим. В епоху бронзи людина знайомиться з твердим металом і започатковує металургію. М'яка мідь була придатною для виготовлення тільки прикрас та ритуальних предметів. Лише опанувавши мистецтво сплаву, до міді почали додавати інші метали (цина, цинк, сурму тощо) й одержувати твердий сплав — бронзу. З неї робили сокири, серпи, голки, шила, швайки, мечі, вістря на списи і стріли, ножі, кинджали та інші предмети. Однак бронза не могла повністю замінити крем'яні знаряддя, і протягом цієї епохи вони використовувалися поряд з бронзовими. Лише з появою заліза (IX—VII ст. до н. е.) метал утвердив себе як основний матеріал для знарядь праці.

За бронзової доби в людському суспільстві сталося остаточне розмежування хліборобства і скотарства. Поділ численних племен на хліборобські й скотарські дістав у науці назву «перший суспільний поділ праці». У зв'язку із загальним прогресом суспільства родовий лад в епоху бронзи поступово розкладався. В осілих хліборобів родова громада замінювалася територіальною громадою, а материнська родова община (матріархат) — батьківською общиною (патріархатом). Відбувалася також соціальна диференціація первісного суспільства. Нагромадження хліборобських і скотарських багатств зумовило виникнення воєн як способу розв'язання конфліктів між окремими колективами. З'являються військова організація й нові види зброї (мечі, списи, стріли, кинджали, щити, шоломи, панцирі тощо). За образним висловом М. Брайчевського, у цей час формувався класичний тип пастуха-воїна з батогом в одній руці і мечем — у другій.

Протягом бронзового віку територія сучасної України за особливостями розвитку господарства залежно від природно-історичних чинників ділилася на дві основні зони — степову (переважання скотарства) і полісько-лісостепову (гармонійне поєднання хліборобства і скотарства). У степовій зоні, що була частиною широкого степового простору від Наддунайщини й Балкан до Центральної Азії й південного Сибіру, середньостогівська культура в III тис. до.н. е. поступово трансформувалася у так звану ямну культуру (численні племена цієї культури ховали мерців у ямах під курганами), яка займала степи між Дніпром та Волгою і східна частина якої стала основою культури аріїв (оріїв).

У племен ямної культури, крім скотарства і подекуди хліборобства, були розвинуті гончарство, ткацтво, виготовлення кам'яних знарядь праці та зброї. У них існував культ предків, сонця й вогню, священною твариною вважався бик. Ці племена підтримували жваві контакти з трипільцями, Середземномор'ям і Кавказом. Племена ямної культури досить швидко розповсюдилися з Північного Надчорномор'я та Надазов'я по степах на захід аж до Середнього Дунаю, на південь — до Передкавказзя, на схід — до Поволжя, Північного Казахстану і навіть аж до Алтаю. Разом зі скотарством на цих безкраїх степових просторах поширювалася також мова і культура цих ранніх праіндоєвропейців. Саме від них бере початок велика мовно-культурна сім'я індоєвропейських народів, які протягом III—II тис. до н. е. заселили величезні простори від Західної Європи до Індії. До них належали численні кельтські, германські, романські, слов'янські, балтські, фракійські, індо-іранські та інші племена Європи й Азії.

На початку II тис. до н. е. східні напівкочові скотарські племена (предки індо-іранської гілки індоєвропейських народів) просунулися з Північного Казахстану на південь і заселили Центральну Азію. Це — легендарні арії (тобто «благородні»), які в середині II тис. до н. е. зайняли Іран, через хребти Гіндукушу вийшли в Індію і завоювали її. Племена аріїв мали високорозвинутий фольклор, їхні священні гімни веди були зібрані і в другій половині II тис. до н. е. записані їхньою мовою (санскритом) у спеціальну релігійну книгу — Ригведу, що стала основою індійського письменства, філософії, культури та релігії індуїзму. На початку І тис. до н. е. були зібрані й записані гімни арійців Ірану в книзі Авеста4.

4 Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — С. 87—117; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 45, 58.

Отже, в найдавніший період протягом двох тисячоліть територію Правобережної України займали мирні, осілі нащадки хліборобів Близького Сходу — трипільські племена, а Лівобережжя й південні степи — войовничі мисливсько-рибальські племена (майбутні індоєвропейські арії), які під впливом трипільців перейшли до скотарства і швидко розповсюдилися на величезних просторах Європи та Азії, їхнє тривале перебування на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та арії вплинули на формування антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними середземноморцями, а скотарі — предки аріїв — високі, масивні, очевидно, світловолосі. Унаслідок змішування трипільців із степовиками-індоєвропейцями («аріями») виник так званий український (або динарський) антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура — від аріїв, а чорні брови й карі очі — від трипільців5. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать і сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. Адже до цього українського (динарського) антропологічного типу, крім українців, належать також інші слов'янські народи — словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці, тоді як слов'янські народи північної групи (росіяни, білоруси, поляки) разом з балтами належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим волоссям, голубими очима, відносно невисоким зростом, ширшим обличчям6.

5 Петров В. П. Походження українського народу. — К., 1922. — С. 104—107; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 50—51.

6 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 51. Див також: Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. — К., 1994; Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. — М., 1973.

Таким чином, ні трипільська культура, ні культура індоєвропейських скотарів-кочівників аріїв не були ні українськими, ні навіть слов'янськими. З арійцями більшу спорідненість мають скіфи, які 2700 років тому прийшли на територію сучасної України з Ірану. Нащадками аріїв можна вважати також сарматів, аланів, осетинів, таджиків, саків, пуштунів Афганістану, персів Ірану, носіїв мови гінді та урду Індії.

Трипільсько-арійську версію походження українців нині наполегливо поширюють деякі автори багатьох публіцистичних статей.

Щоб довести зв'язок українців з давніми аріями (оріями), нині дехто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії кінця XIX ст. М. Красуського «Древность малороссийского языка», опубліковану в Одесі 1880 р., а в наш час передруковану в часописі «Індо-Європа» і в перекладі українською мовою — в часописі «Дніпро» (1991 р., № 10). У цій праці її автор заявляє, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх слов'янських, не виключаючи так званої старослов'янської [мови], але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов». При цьому М. Красуський наводить низку слів, подібних за звучанням та значенням в українській мові і в санскриті. Та й сучасні часописи друкують або готують до друку українсько-санскритський, українсько-етруський, українсько-латинський лексикони тотожностей, що, на думку їхніх авторів, мають засвідчити принаймні синхронність виникнення цих мов.

Справді, це сприймається ефектно й робить відповідне враження на читача, проте нічого сенсаційного в цьому немає. Адже й українська мова, і санскрит, і латина, і старогрецька мова — усі вони індоєвропейські, тобто члени однієї мовної сім'ї з багатьма спільними або подібними фонетичними, граматичними і — найбільше — лексичними особливостями. Отже, наведені М. Красуським і деякими сучасними авторами лексичні паралелі цілком закономірні. З не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон відповідностей між санскритом і, наприклад, болгарською, німецькою, англійською, румунською чи будь-якою іншою індоєвропейською мовою. Особливо багато таких відповідностей між усіма слов'янськими мовами, бо вони вийшли зі спільного праслов'янського кореня. Що ж до самої праці М. Красуського, слід сказати, що поряд з деякими цікавими спостереженнями і слушними зауваженнями у ній навіть нефахівцеві впадає в око наївність і недостатня компетентність її автора, бо майже вся його аргументація взята з арсеналу не лінгвістики, а так званої «народної етимології», де вважається нормальним порівнювати випадково подібні за звучанням, але абсолютно різні за значенням слова в українській та якійсь іншій давній мові й на цій підставі встановлювати вік української мови.

Крім трипільсько-арійської версії походження українців, серед деяких аматорів нашої старовини поширилася також думка про те, що українці походять нібито від давніх племен — укрів чи укранів, хоч археологія не знає ні таких племен, ні жодних речових доказів (решток матеріальної культури), що вони колись існували.

Усі ці й подібні версії — це типовий приклад аматорської історичної міфотворчості, породженої зрозумілим і потрібним патріотизмом та недовірою до офіційної радянської науки з її фальсифікацією етногенетичних проблем східнослов'янських народів. Разом з тим різноманітні міфи про походження українців відбивають і недостатній професійний рівень та низьку обізнаність міфотворців із загальними закономірностями історичного розвитку. Як слушно зазначив Л. Залізняк, серед найпоширеніших помилок при визначенні часу появи українського етносу є невміння розмежувати конкретний етнічний організм із його пращурами. «Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського національного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів Анатолії тощо), поспіхом проголошує вищезгадані народи українцями... Так, пращурами українців різною мірою були численні народи минулого (зарубинецькі племена, сармати, скіфи, кіммерійці, праарійці та багато інших). Від них український народ успадкував певні культурні надбання». Однак «не можна плутати час зародження українського народу з появою його далеких і непрямих пращурів (наприклад, трипільців чи арійців). Незважаючи на певний спадок останніх у культурі українців, як і багатьох інших народів, згадані народи далекого минулого були окремими етнічними організмами з власною неповторною й окремою від українців історією. Між ними й українським етносом відсутня безперервність етноісторичного розвитку, що не дає підстави вважати ці спільноти єдиним етнічним цілим»7.

7 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 64—65.

Встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного реґіону, мови) науковими методами (історії чи археології) передбачає необхідність довести безперервність його життя від припущеного часу його виникнення8. Безперервність культурно-історичного розвитку суспільства на українських теренах з деякою гіпотетичністю можна простежити від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи на наших землях слов'ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос.

8 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 62.

senbernar

12.07.2012, 09:32

«І розійшлися словени по землі...»

Слов'яни з'явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов'ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов'янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V—VI ст. і стійку пам'ять про нього серед усіх слов'янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов'язані з цією річкою ні географічно, ні історично. Як відомо, символ Дунаю виступає переважно в старовинних народних піснях, особливо в поширеному ще за язичницької епохи календарному та обрядовому фольклорі, що виник набагато раніше від Київської Русі й походів київських князів, зокрема Святослава Ігоровича (945—972 рр.) на Візантію, під час яких східні слов'яни, на думку багатьох дослідників, нібито вперше познайомилися з Дунаєм. Усе це свідчить, що образ Дунаю у слов'янському фольклорі з'явився разом з формуванням фольклорної символіки й образної системи, а не був запозичений пізніше, після міграції слов'янських племен на південь. Навпаки, загальний рух різних племен Середньої й Південної Європи аж до початку н. е. відбувався з півдня на північ.

Про ранню історію слов'ян ми знаємо дуже мало. На початку н. е. вони, згідно з писемними джерелами, мали спільне ім'я венеди і вже заселяли величезну територію від Вісло-Одерського басейну і Південної Балтики (на заході) до Дніпра (на сході) й від Прип'яті (на півночі) до Карпат і зони Степів (на півдні). Отже, майже половина цієї прабатьківщини слов'ян містилася в межах сучасної України. При цьому важливо підкреслити ще й той факт, що майже половину зі своєї 4-тисячолітньої історії слов'яни прожили спільним життям. Хоч слов'янська людність здавна складалася з багатьох племен, які жили в різних природно-кліматичних умовах, мали певні відмінності в матеріальній і духовній культурах, все ж таки спільного в них було набагато більше, ніж відмінного. Усі вони розмовляли близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, що дало вченим підставу назвати їх «праслов'янською мовою».

Спільнослов'янський (або праслов'янський) період тривав до середини І тис. н. е. Але вже на початку н. е. праслов'янська спільність, як і праслов'янська мова, розпалася на західну і східну підгрупи з розмежуванням їх по Західному Бугу9. Західна частина стала прабатьківщиною західних слов'ян (поляків, чехів, словаків, верхніх і нижніх лужичан), а східна частина — прабатьківщиною східних (українців, росіян, білорусів) і південних (сербів, хорватів, болгар, словенців, македонців) слов'ян.

9 Про територію і найважливіші західні та східні діалектні особливості праслов'янської мови І—II ст. н. е. див.: Бернштейн С. Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. — M., 1961. — С. 68—73. — Карта № 4.

Це була глибока й незворотна диференціація, яка зберігається й нині в самому існуванні західних і східних слов'янських мов. Хоч межі найдавніших діалектних зон, як правило, не збігаються з сучасними внутрішньослов'янськими лінгвістичними межами, основні тенденції членування слов'янських мовних груп намітилися ще тоді.

Очевидно, перші ознаки розмежування майбутніх західних і східних слов'янських мов мали місце наприкінці Ш ст. до н. е. Вони виявилися:

1) спочатку в ледве помітних, а з часом усе виразніших відмінностях у вимові носових голосних o, ę та Ђ;

2) у різних рефлексах задньоязикового x: як s'(сь) у східнослов'янському ареалі і як š'(шь) у західнослов'янському: пор. укр. сірий, рос. серый, польськ. szary, чеськ. šedy.

Згодом (приблизно в І—II ст. н. е.) відмінності між західними і східними слов'янськими діалектами посилилися:

1) різною вимовою сполучень gv, kv перед і, ĕ (збереження їх у західному ареалі й перехід у зв, цв у східному: праслов'ян. *gvĕzda, *kvĕtъ — польськ. gwiazda, kwiat, чеськ. hvĕzda, kvĕt, словацьк. hviezda, kvet, верхньолуж. hwĕzda, kwĕt, нижньолуж. gwĕzda, kwĕt, але укр. цвіт, діал. звізда, рос. цветок, звезда, білор. цвет); різним розвитком груп приголосних dj, tj [перехід dj, tj > dz (z) у західнослов'янському ареалі й dj, tj > ж, ч у східнослов'янському: праслов'ян. *medja, *svĕtja > польськ. miedza, świeca, чеськ. теzе, svіce, словацьк. medza, svieca, верхньолуж. mjeza, swĕca, нижньолуж. mjaza, але укр. межа, свіча, рос. межа, свеча, білор. мяжа, свечка];

3) неоднаковою стійкістю сполучень dl, tl (збереження їх у західнослов'янському ареалі й скорочення dl, tl > І у східнослов'янському: праслов'ян. *mydlo, польськ. і верхньолуж. mydło, чеськ. mydlo, словацьк. mydlo, але укр. мило, рос. мыло, білор. мыла);

4) поява голосного о на початку слова на місці колишнього je- (укр. один, озеро, олень, осетр, осінь, рос. один, озеро, олень, осень, осетр, білор. адзін, возера, алень, асетр, восень, але польськ. jeden, jezioro, jeleń, jesiotr, jeseń, чеськ. jeden, jezero, jelen, jesetr, jeseň, верхньолуж. jedyn, jęzor, jelenk тощо).

Розходження між відзначеними діалектними ареалами спостерігалися також у граматиці, лексиці, словотворі. На кінець І ст. до н. е. всі ці розходження зросли настільки, що виникли дві чітко означені зони праслов'янської мовної території — західна і східна — з проміжними перехідними діалектами. Межа між цими зонами, очевидно, часто змінювалася, проте в основному пролягала по Західному Бугу.

Східнослов'янський ареал після його відмежування від західнослов'янського ареалу ще п'ять століть являв собою досить стійку етномовну спільність, в якій у IV—VI ст. н. е. стали виразно виділятися два масиви — північний і південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупованнями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив), території яких простягалися далеко за межі сучасної України на захід і південний захід. Особливо слід наголосити на тому, що ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже, повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь (так зване Велике переселення народів у VI—VII ст. н. е.). Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином створювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI ст. на далекій Півночі, біля Псковського озера і в басейні р. Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII ст. у басейні о. Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з Вісло-Одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі. Історія населення цих територій склалася досить своєрідно, і Псковська та Новгородська землі потенційно могли, проте не стали ареалом формування російського етносу. Активні етногенетичні процеси в цей час відбувалися переважно на півдні, в межах Полісся й на Середній Наддніпрянщині.

senbernar

12.07.2012, 09:56

Сини Дажбожі, Сварога внуки

Територія східного діалектного ареалу праслов'янської етномовної спільності (тобто східних слов'ян) у І—II ст. н. е. охоплювала Середню Наддніпрянщину, Волинь та Верхню Наддністрянщину і співвідноситься із зарубинецькою археологічною культурою (назва походить від с. Зарубинці на Переяславщині, де вперше знайшли її рештки). Ця культура складалася в основному зі слов'ян, а центр її містився на Середній Наддніпрянщині — території майбутніх полян. Племена цієї культури мали значні етнографічні відмінності, через що в ній виділяють декілька локальних варіантів: середньонаддніпрянський, верхньонад-дністрянський і південнобузький.

Зарубинецькі слов'яни були осілими хліборобами; вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Вони досконало володіли багатьма ремеслами, що давало їм можливість виготовляти численні знаряддя праці й побутові речі (сокири, ножі, серпи, коси, долота, рибальські гачки, шила, голки, шпильки, цвяхи, скоби, милиці), різноманітні прикраси й зброю, обробляти залізо й кольорові метали.

На початку н. е. відбувся так званий другий суспільний поділ праці: від сільського господарства відокремилося ремесло. З'явилися спеціальні ремісничі професії — ковалі, гончарі, ювеліри та ін.

З часів зарубинецької культури почав формуватися східнослов'янський діалектний, а разом з ним і етнокультурний комплекс, який, зберігаючи чимало спільнослов'янських рис, протиставлявся відповідному західнослов'янському комплексові.

Оскільки зарубинецька культура була поширена на території сучасної України, в її ареалі виникали й розвивалися також локальні етнографічні риси, значна частина яких дійшла й до нашого часу і стала самобутніми етнокультурними ознаками української нації. Так, наприклад, відомий російський археолог П. Третьяков виявив, що звичай білити крейдою внутрішні й зовнішні стіни житла (згодом це — одна з найхарактерніших етнографічних ознак класичних українських хат) був досить поширений уже в II ст. до н. е. серед слов'янського населення зарубинецької культури

в ареалі правобережного Лісостепу від Полісся до сучасного Канева10. Встановлено також, що каркасні хати-мазанки — основні форми народного будівництва південно-західних районів України й Молдови XIX — початку XX ст., які існували протягом усієї феодальної епохи, — так само беруть свій початок від рубежу і перших століть н. е., тобто також від зарубинецької і наступної за нею черняхівської культур.

У II ст. н. е. зарубинецька культура зникла через навалу германських племен готів. Проте деякі племена, яким була властива ця культура, залишилися на своїх місцях і сприйняли іншу культуру: замість зарубинецької настала епоха черняхівської та пізньо-зарубинецької культур.

Черняхівська культура (назва походить від с. Черняхів Кагарлицького району Київської області) існувала з кінця II до V ст. н. е. на значній території від південного Полісся (на півночі) до Північного Причорномор'я (на півдні) й від Задунайщини (на південному заході) до сучасної Сумщини й Курщини (на сході) з широкою (150—200 км) незаселеною степовою смугою сарматських кочовищ (серед сарматських племен головна роль у цей час належала аланам). Найвірогідніше, це була поліетнічна культура (нащадки скіфів, сарматів, дако-фракійців), позначена провінційно римськими впливами, але провідна роль у ній, без сумніву, належала східним слов'янам.

10 Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982. — С. 36.

На півдні Середньої Наддніпрянщини, де частина східних слов'ян жила по сусідству або навіть упереміш із іраномовними племенами, внаслідок їхніх тісних контактів, які, найвірогідніше, набули характеру своєрідного слов'яно-іранського симбіозу, відбувалася поступова слов'янізація місцевого іраномовного населення, і сприйняття слов'янами деяких істотних мовних та етнографічно-культурних іранських рис11, про що свідчить велика кількість іранських паралелей у мові, культурі й релігії слов'ян. У зв'язку з цим деякі вчені (зокрема, відомий московський археолог й антрополог В. Седов) навіть виділяють у лісостеповій зоні між Верхнім Дністром і Середнім Дніпром та в поріччі порожистої частини Дніпра своєрідний слов'янський подільсько-дніпровський варіант черняхівської культури з міцним скіфо-сарматським субстратом12.

Слов'яни-черняхівці були досить численними й густо заселяли сучасний український лісостеп. Їхні селища добре сплановані, житла утворювали вулицю або декілька вулиць. Кожен двір складався, як правило, з кількакімнатного житла з піччю й господарських будівель (ями-погреба, комори, хліва для худоби, курника тощо). Житлові приміщення були наземними або напівземлянками й землянками, вкритими соломою чи очеретом, зовні стіни обмазували глиною. Долівка була також глиняною.

Основним заняттям лісостепових черняхівських племен було орне хліборобство. Землю обробляли плугами. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо й гречку, рідше — жито, овес, горох, вику, коноплі. Урожай збирали серпами, зерно мололи жорнами. З'явилися навіть перші млини. У садибах розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней, домашню птицю, для охорони яких тримали собак. Допоміжну роль у господарстві відігравали мисливство, бджільництво, рибальство. Значних успіхів черняхівські слов'яни досягли в металургії, виплавці й обробці сталі, ковальстві, у виготовленні прикрас із кольорових металів, у деревообробному ремеслі та обробці каменю й кості, у ткацтві, гончарстві. Саме в цей час поширився гончарний круг. Посуд виготовляли також зі скла. Проте склодувні майстерні належали переважно римським ремісникам13.

11 Третьяков П. Н. Раннесредневековые восточнославянские древности. — Л., 1974; Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979. — С. 98—100.

12 Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — С. 92—98; Седов В. В. Восточные славяне в древности. — М., 1982. — С. 27.

13 Детальніше див.: Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества в XII—XIII вв. — М., 1982. — С. 40.

Високий рівень господарювання й подальший розвиток ремесла сприяли пожвавленню торговельних зв'язків лісостепового населення з Північним Причорномор'ям та римськими провінціями, а в деяких випадках — із самою Італією. Про це свідчать знахідки окремих, а зрідка — цілих скарбів римських монет.

Особливо інтенсивно торгували черняхівці з колишніми чорноморськими грецькими колоніями — міетами-державами Ольвією, Тирою, Херсонесом, Боспором та ін., більшість яких на той час потрапила в залежність від Римської імперії.

Розвиток внутрішніх економічних і соціальних відносин, контакти з передовими середземноморськими державами сприяли появі в черняхівських племен зачатків наукових знань у галузі природничих та технічних наук. Зокрема, деякі металеві знаряддя черняхівської епохи дослідники вважають хірургічними інструментами14.

Черняхівці створили свій оригінальний хліборобський календар, розшифрований Б. Рибаковим. Зображення такого календаря на ритуальному глиняному посуді знайдено на південній Волині та на Київщині. Він становив своєрідну орнаментальну стрічку на вінчику глиняної чаші, яку використовували, мабуть, для новорічного ворожіння. Ця стрічка поділена на 12 секцій — місяців року. У кожній секції зображені найхарактерніші для певного місяця явища природи (наприклад, дощі), язичницькі свята або сільськогосподарські роботи (осіння й весняна оранка, жнива)15. Ще в черняхівську епоху склалася та фольклорна традиція, що пізніше постала в давньоруських літописах, билинах і переказах16. Існує цілком вірогідне припущення, що серед черняхівського населення почала поширюватися писемність.

14 Симонович Е. О. Хірургія в черняхівську епоху // Середні віки на Україні. — К., 1971. — Вип. 1. — С. 85—87; Сміленко А. Т. Слов'яни та їх сусіди в Степовому Подніпров'ї (II—XIII ст.). — К., 1975. — С. 43.

15 Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Сов. археология. — 1962. — № 4. — С. 66—89; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — С. 39, 40.

16 Рыбаков Б. А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. — М., 1963. — С. 16—18.

В ідеологічних уявленнях слов'яни-черняхівці були язичниками. Вони вірили в потойбічне життя як продовження земного, обожували сили природи й поклонялися язичницьким богам, справляли чимало хліборобських обрядів, вдавалися до ворожіння й заклинань для одержання багатого врожаю. Є певні підстави вважати, що до черняхівських слов'ян проникало й християнство, хоч значного поширення воно не набуло.

В епоху черняхівської культури на території сучасної України з'явилися германські племена готів. На початку н. е. вони жили на південному узбережжі Балтійського моря та в нижній течії Вісли. Наприкінці

II ст. н. е. готи, шукаючи нових земель, вирушили на південний схід і, пройшовши сучасну територію України від Волині вздовж Південного Бугу, на початку ПІ ст. досягли Північного Причорномор'я, Надазов'я й Криму і змішалися тут із скіфо-сарматськими племенами. Разом з іншими причорноморськими племенами готи нападали на Римську імперію. У другій половині

III ст. н. е. вони поділилися на дві групи: остготів (остроготів), які заселили землі на Нижньому Дніпрі та в Надазов'ї, і вестготів (везиготів), що зайняли територію між Дністром, Карпатами і Нижнім Дунаєм.

Наприкінці III ст. виникла готська держава, яка досягла найбільшої могутності в другій половині

IV ст. н. е. за правління остготського «короля» Германаріха. Готський історик VI ст. Йордан, прославляючи успіхи Германаріха, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов'ян-венедів. Але ця версія викликає великі сумніви, бо й сама готська держава існувала не довго. Наприкінці IV ст. в Північне Причорномор'я вдерлися об'єднані кочові племена тюркського походження — гуни, і готи після поразки в 375 р. визнали їх верховенство над собою. Частина остготів влилася в гунський союз і пішла з ними на захід, решта залишилася в Криму. Вестготи під натиском гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії, звідки незабаром відновили боротьбу з Римом.

На Середньому Дунаї гуни утворили свою державу на чолі зі своїм «королем» Аттилою, за якого гунський союз досягнув найбільшої могутності. У середині

V ст. н. е. гуни спустошили значну частину Балканського півострова, дійшли до околиць Константинополя і змусили східноримських імператорів платити велику данину. На боротьбу проти войовничих і жорстоких гунів об'єдналося чимало європейських народів. У 451 р. загони Аттили, що увірвалися в Галлію, були розбиті на Каталунських полях спільними силами римлян, вестготів, франків і бургундів під керівництвом римського полководця Аеція. Але це не зупинило завойовників. У 452 р. Аттила спустошив Північну Італію й підійшов до Рима, проте за багатий викуп відступив від нього. Наступного 453 р. він помер, і після смерті свого могутнього ватажка гунський союз розпався. Гуни відступили в Причорномор'я, звідки в 469 р. ще напали на Візантію, проте були остаточно розбиті. Рештки гунів відійшли на північний схід і влилися в етногенез чуваського народу.

До формування українців гуни не мають жодного стосунку. Спроба провести паралелі між гунськими та українськими антропонімами (гунський вождь Аттила — український ватажок Гатило), які іноді трапляються в публіцистичній та художній літературі (наприклад, у романі І. Білика «Меч Арея»), — це лише плід творчої фантазії письменника, на що він, безперечно, має право. Але все це дуже далеке від справжньої історії, яку слід вивчати не за художніми творами, а лише за документами, історичними фактами й археологічними рештками матеріальної культури.

Після розпаду гунського об'єднання в Північному Причорномор'ї та Наддунайщині посилюється активність слов'ян, які в VI ст. виступають як значна політична сила. Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для міграції слов'ян на південь та південний захід — на Нижній Дунай. Після 500 р., під час правління візантійських імператорів Юстина та Юстиніана, анти й склавини з'явилися у володіннях Візантії на південному березі Дунаю. Вперта боротьба візантійських імператорів зі слов'янським нашестям виявилася безуспішною, і слов'яни, зрештою, дістали дозвіл селитися на Балканах. Протягом VI—VII ст. слов'янські поселення з'явилися на всьому Балканському півострові і навіть у Малій Азії17. Переважна більшість їх була вихідцями з територій сучасного Правобережжя України і частково — з Лівобережжя.

17 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 75—76. .

senbernar

12.07.2012, 09:59

Сини Дажбожі, Сварога внуки

Унаслідок переселення значної частини середньо-наддніпрянської й наддністрянської людності на Балкани щільність населення на цих територіях значно зменшилася. Наприкінці V ст. черняхівська культура занепадає, але спадкоємність поколінь на цих територіях не перервалася. Адже на Середній Наддніпрянщині приблизно ще від II ст. н. е. серед слов'янської частини черняхівських племен поступово формується політичне об'єднання, яке згодом переросло в Антську державу. Вона виникла наприкінці V — на початку VI ст. в ареалі приблизно між сучасним Каневом і Запоріжжям та від Південного Бугу до нижніх течій Сули, Псла і Ворскли.

Археологічним еквівалентом Антської держави фахівці вважають культуру пеньківського типу (назва походить від с. Пеньківка поблизу гирла р. Тясмин).

Селища пеньківської культури (тобто антів) становили сукупність безсистемно побудованих жител з підсобними будівлями та господарськими ямами. Основним типом житла у слов'ян пеньківської культури були чотирикутні каркасні або рублені напівземлянки. Пеньківські племена мали своєрідний за формою і способом виготовлення посуд. Господарські будівлі (також чотирикутні) служили коморами та виробничими майстернями. У господарських ямах зберігали запаси.

Живучи на родючих землях і в сприятливих кліматичних умовах, пеньківці віддавали перевагу орному хліборобству. Найпоширенішими культурами були м'яка пшениця, просо, ячмінь, жито, горох та овес. Основу скотарства становили велика рогата худоба, свині, коні та дрібна худоба. Допоміжну роль відігравало полювання на благородного оленя, кабана, косулю та зайця, а також рибальство. У домашніх умовах населення займалося прядінням, ткацтвом, обробкою каменю, кості, дерева тощо. Серед ремесел високого рівня досягли металургійне (особливо залізодобувне) виробництво та ковальська справа, які в пеньківців стали самостійними галузями. Крім цього, існували бронзоливарні та ювелірні майстерні. Завдяки ливарній техніці з'явилася можливість виготовляти скроневі кільця, антропоморфні зображення і знамениті пальчасті фібули, центри виробництва яких містилися на Середній Наддніпрянщині. Усе це становило характерні особливості антської культури.

З суспільно-політичного погляду Антська держава відзначалася демократизмом. Давні автори писали, що анти «живуть у народоправстві», тобто влада царів обмежена народними зборами — вічем, ухвали якого були обов'язкові й для правителів.

Антська держава проіснувала до початку VII ст. н. е., поки антів не розгромили авари. З аварами анти зітнулися ще на початку VII ст. і, на думку багатьох дослідників, у ході тривалих слов'яно-аварських війн були цілком ними знищені, оскільки етнонім анти в античних джерелах після цього не згадується (остання згадка — 602 р.). Однак таке твердження, як свідчать археологічні дані, дещо перебільшені. Хоч Антське царство й розпалося, очевидно, під натиском аварів й анти на певний час втратили значення провідної політичної сили в Східній Європі, поселення цих племен та їхніх нащадків між Дніпром і Дунаєм простежуються протягом усього VII ст. і в наступний період.

У період Антської держави тривала асиміляція іранських племен, слов'янізовані нащадки яких згодом стали важливим етнічним компонентом полян. Іранський, а потім і тюркський субстрати відбилися також на антропологічних особливостях і, вірогідно, на матеріальній та духовній культурах найпівденніших союзів племен — уличів, тиверців і білих хорватів, що були нащадками антів.

Нащадки антів на Лівобережжі по берегах Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця та їхніх приток у VII—VIII ст. створили так звану волинцівську культуру (назва від с. Волинцевого Путивльського району Сумської області), а у VIII—X ст. — роменську культуру, відкриту 1901 р. поблизу м. Ромен колишньої Полтавської губернії (нині — м. Ромни Сумської області). Роменська культура вважається археологічним еквівалентом літописних сіверян.

Найбільше значення антського періоду в історії українців полягає в тому, що саме від цього часу, тобто від середини І тис. н. е., згідно з історичними та археологічними даними, безсумнівно простежується етнічна спадкоємність населення на території сучасної України. Але М. Грушевський помилявся, вважаючи, що український етнос і його мова формувалися лише на антській основі18. Дуже істотну роль у цьому процесі відіграли й їхні сусіди — склавини.

18 Грушевський М. С. Анти // Записки НТШ. — Т. XXI. — Кн. 1. — Львів, 1898. — С. 11.

Склавинами називають нащадків зарубинецької та пізньозарубинецької культур, які в межах сучасної України займали території від Прип'яті на півночі до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпеня на півдні (тобто жили на Поліссі, Волині, Прикарпатті, Наддністрянщині й Середній Наддніпрянщині). Вони були частиною значно ширшого ареалу нової археологічної культури — так званої празької (VI—VII ст.). Ця культура простягалася від правобережжя Верхнього Дніпра і Прип'яті до Ельби і Дунаю. Східна частина празької культури в межах сучасної України від Західного Бугу до Дніпра мала свої локальні особливості, через що в археології дістала назву житомирської, корчацької, або культури празько-корчацького типу. Вона належала історичним дулібам. Цей племінний союз виник ще в VI — на початку VII ст. і займав територію Волині та частину правобережного Лісостепу. На заході дуліби заселяли басейни Західного Бугу і Сожу, на півдні заходили в басейн Верхнього Дністра, на півночі обмежувалися Прип'яттю, на сході, найвірогідніше, доходили до Горині.

Найхарактерніші етнографічні особливості празько-корчацької культури дулібів багато в чому продовжують і розвивають зарубинецькі й черняхівські традиції. Основним економічним осередком у дулібів VI—VII ст. була велика патріархальна сім'я зі своїм двором і господарськими будівлями. Найпоширеніший тип житла — невеликі квадратні напівземлянки з рівними стінами, заглибленими в землю на 1 м і більше, та двосхилим дахом, вкритим соломою або очеретом, які присипалися шаром землі. Всередині житло відзначалося простотою й невибагливістю: добре утрамбована долівка, іноді підмазана глиною; піч, яку клали з каміння без будь-якого розчину, рідше — з глини, містилася в кутку. У хаті стояли примітивні меблі, нерідко зроблені з материкової землі й облицьовані деревом. Крім житла, у дворі були різноманітні підсобні будівлі й господарські ями глибиною 1—2 м. У деяких корчацьких поселеннях виявлено печі для виплавки металів і гартування залізних виробів.

Посуд (горшки, зрідка миски й сковороди) в період корчацької (дулібської) культури був переважно ліплений (без використання гончарного круга), простої форми, здебільшого без орнаменту. Поряд з глиняним широко використовувався дерев'яний посуд. На корчацьких поселеннях знайдено також численні молотки, зубила, токарний різець, кістяні проколки, кам'яні ливарні формочки та предмети повсякденного побуту: ножі, шила та ін. Усе це свідчить про значний розвиток у дулібів ремесла. Прикраси (різноманітні пряжки, персні, нашивні бляшки, браслети, фібули, спіралі) виготовлені з бронзи, заліза і срібла.

Провідною галуззю господарства дулібських племен, як і всього населення празької культури, було хліборобство. Вирощували м'яку та карликову пшеницю, жито, ячмінь, просо, вику, горох. Підсічна форма землеробства витіснялася прогресивнішою перелоговою системою. Очевидно, існувала й система сівозміни (озимі та ярові культури). Для обробітку землі використовували плуг з широким наральником. Злакові культури збирали серпами й косами. Зерно мололи на ручних жорнах. Важливе місце в господарюванні корчацьких племен займало скотарство. Вирощували велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней. При господарстві тримали собак.

Слов'яни празької культури загалом і дулібської корчацької зокрема були язичниками. Вони ховали померлих через тілоспалення. Після вогнища кістки очищали від попелу й закопували на безкурганних могильниках. Інші особливості духовної культури цих племен не досліджені, бо немає достовірних наукових матеріалів.

У VII ст. н. е. між племенами дулібського союзу виникли чвари, і він розпався. Частина племен емігрувала в різних напрямках, згодом увійшовши до складу як східних, так і західних слов'ян. Корчацька культура склавинів-дулібів VI—VII ст. стала основою наступної однорідної культури VIII—IX ст. — Луки Райковецької (назва походить від урочища Лука біля с. Райки на р. Гнилоп'ять у Житомирській області). Ця культура, що займала весь східнослов'янський ареал колишніх склавинів від Прип'яті (на півночі) до Тясмина й середньої течії Південного Бугу (на півдні) й від правого берега Дніпра (на сході) до Прикарпаття й Закарпаття (на заході), складалася з чотирьох локальних варіантів, розділених лісами й болотами. На основі цих варіантів сформувалися ранні культури літописних бужан (волинян), деревлян, полян і частково дреговичів.

Досліджено понад 400 пам'яток типу Луки Райковецької (поселення, городища, могильники, культові місця) на Київщині, Волині, Буковинському Прикарпатті, а також на території Києва, на Південному Бугові, у верхів'ях Західного Бугу й Дністра, на Середньому Дністрі та на Закарпатті. Усі ці дослідження показали, що у VIII—IX ст., як і в VI—VII ст., наші безпосередні предки — нащадки склавинів жили у відкритих, неукріплених поселеннях на придатних для хліборобства, скотарства й сільськогосподарських промислів землях поблизу річок, лук та лісів. Найпоширенішим типом житла була прямокутна або квадратна напівземлянка, заглиблена в землю в середньому на 1 м, стовпової або рубленої конструкції. Зсередини, а нерідко і ззовні стіни обмазували глиною. Двосхилий дерев'яний дах житла присипався зверху глиною (для утеплення). Підлога була земляна або глиняна. Печі в хатах будували з каменю або глини, як правило, навпроти входу в правому віддаленому кутку. Деякі житла обігрівалися відкритими вогнищами, влаштованими посеред хати або ближче до стіни. Господарські будівлі, що за розмірами подібні до житла, були наземні й заглиблені в землю. Це — комори, які іноді мали викладені глиною та обпалені ями для зерна, а також погреби, млини й різноманітні ремісничі майстерні. Часто літні вогнища й печі розташовувалися поза будівлями.

У VIII—IX ст. на всій території Середньої Наддніпрянщини до Прикарпаття, крім поселень суто сільського типу, споруджувалися й укріплені городища. Для них обирали берегові миси річок та озер або пагорби. Городища площею 0,5—5 га укріплювалися Дерев'яними стінами, рідше — частоколами, ровами і земляними валами. Ці городища будувалися як сховища, кудилюди збиралися під час небезпеки, або як постійно заселені ремісничі й адміністративно-політичні центри. Такими центрами були стародавнє київське городище, укріплене дерев'яною стіною і ровом, городище на двох мисах Дніпра поблизу Канева, декілька городищ на Буковинському Прикарпатті.

Основним заняттям племен культури типу Луки Райковецької та їхніх нащадків, як і раніше, було хліборобство і скотарство. Вирощували злакові й технічні культури: декілька сортів пшениці) жито, ячмінь, просо, овес, горох, льон, а також, цілком вірогідно, боби, ріпу, коноплі, фрукти. Зернові збирали серпами, сіно — косами. Зерно зберігали в коморах і зернових ямах. У тваринництві, яке розвивалося на базі хліборобства, переважала велика й дрібна рогата худоба, розводили також свиней, коней, птицю. Тваринництво істотно доповнялося мисливством, рибальством і бджільництвом. Полювали на турів, лосів, оленів, кабанів, косуль, ведмедів, вовків, лисиць, зайців, білок. Серед ремесел найрозвинутішими були металургія та обробка чорних і кольорових металів, каменю і шкіри. Знову набуло піднесення гончарство завдяки застосуванню гончарного круга і випаленню посуду в горнах. Розвивалися зовнішні торговельні зв'язки, на основі укріплених городищ швидко виникали міста як осередки ремесла й торгівлі та адміністративно-політичні центри (Київ, Родень — недалеко від гирла р. Рось, Монастирок на Наддністрянщині та ін.). Усе чіткіше відбувалося соціальне розшарування суспільства з виділенням общинників-хліборобів, ремісників, жерців, військових дружинників, племінної, а згодом феодальної знаті.

З ідеологічного погляду східні слов'яни, що залишили культуру типу Луки Райковецької, як і їхні предки, були язичниками. Вони ховали померлих за обрядом тілоспалення і вірили в потойбічне життя, поклонялися язичницьким богам і приносили жертви у спеціальних святилищах, де стояли витесані з каменю ідоли й горіли вогнища19.

19 Детальніше про матеріальну й духовну культуру слов'ян культури типу Луки Райковецької див.: Археология Украинской ССР. — Т. 3. — К., 1986. — С. 179—190.

Таким чином, у другій половині І тис. н. е. східні слов'яни на території України відзначалися досить високим рівнем економічного, соціального й культурного розвитку. Поширення плужного землеробства, поява ремесел і ремісничих центрів, існування індивідуальних господарств, зародження майнової нерівності, — усе це створило передумови для виникнення в них класового суспільства і держави.

Суспільна організація, правові стосунки, норми та звичаї і навіть самоназви суспільно-політичних об'єднань тогочасних східних слов'ян достеменно нам не відомі. Можна лише з певністю сказати, що після остаточного розпаду в середині І тис. н. е. праслов'янської етномовної спільності на значній території сучасної України протягом VI—VIII ст. жили нащадки склавинів та антів, на базі яких формувалися нові територіальні етнічно-політичні спільності: поляни, волиняни, деревляни, сіверяни, а також уличі, тиверці, білі хорвати. Пізніше історики вигадали для них не зовсім вдалі назви «племена» і «союзи племен», хоч самі себе вони так ніколи не називали. Чи були вони вже окремими етносами? Є підстави на це питання відповідати ствердно.

Як відомо, для того щоб населення стало етносом, необхідна передусім його етнічна самосвідомість. У літописі «Повість минулих літ» відображена самосвідомість полян, коли літописець-полянин вихваляє своїх і паплюжить деревлян за їхній спосіб життя і звичаї. Немає підстав сумніватися, що така сама самосвідомість була і в інших племен. За свідченням літопису, усі племена «мали ж свої обичаї, і закон предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов»20.

20 Літопис Руський // За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 8.

Тому, очевидно, мають рацію ті історики, що вважають територіальні політичні союзи полян, волинян, деревлян та інших племен окремими протодержавами, у межах яких ішов процес формування первісних народностей. Проте за етнографічними й мовними характеристиками вони були близькі між собою. Це пояснюється тим, що консолідація праукраїнських союзів племен на півдні Русі відбувалася інтенсивніше, ніж у північніших від них ареалах. За археологічними свідченнями, матеріальна культура ранніх українців XI—XII ст. являла собою відносно монолітну цілісність, тоді як літописні племена лісової півночі Східної Європи чітко зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі21. Про близькість праукраїнських союзів племен свідчить, поряд з іншими даними, і спільність багатьох мовних процесів, що, як гадають дослідники, відбувалися в цей час у тих східнослов'янських діалектах, на основі яких поступово сформувалася українська мова.

21 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 101.

senbernar

12.07.2012, 10:26

Витоки українського етносу

Визначальним показником часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, вважається культурно-історична неперервність його розвитку. Підкреслимо — саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Адже етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його тривалої історії можуть суттєво змінюватися — аж до невпізнанності. Однак завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя22. Через це навіть відмінні етномовні ланки (наприклад, етномовні особливості південноруських племен vi—їх ст., населення первісної Русі в межах Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, українців за часів Великого князівства Литовського й Гетьманщини) є складовими й невід'ємними частинами єдиного етномовного ланцюга — історії українського народу та його мови.

22 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 66.

Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов'янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов'янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків. При цьому вони збагачувалися й досягненнями сусідніх неслов'янських племен, зокрема, як було вже сказано, засвоїли високу хліборобську культуру трипільців. Пізніше далекі предки антів входили у Скіфську федерацію (у VI—III ст. до н. е.) і зазнали відчутного впливу з боку іраномовних скіфських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в матеріальну і духовну культури наддніпрянських слов'ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ремесло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокрема, від скіфів наші предки запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними курганів (замість давнішого обряду кремації), культ верховного бога (ним став Перун), поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок, задобрювання упирів, навчилися отруювати стріли сильною отрутою. Скіфським впливом була зумовлена заміна в цих краях народного орнаменту з традиційними слов'янськими геометричними компонентами (кільцями, кружечками, ромбиками, квадратами, прямокутниками, трикутниками, хрестиками тощо), поширеного й нині в Західній Україні, на Поліссі та в Білорусі, орнаментом з відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий «скіфський звіриний стиль»). З цього часу на Середній Наддніпрянщині й далі на схід та південь у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, павичі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіфський стиль орнаменту відбиває сучасний петриківський декоративний розпис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині). Ще від скіфських часів іде й старовинний український звичай розмальовувати печі в хатах півниками та квітами. Скіфський вплив істотно позначився й на тогочасних південноруських діалектах, зокрема, спричинив спочатку фрикативну, а потім і гортанну вимову h замість вибухового g. Відомий український мовознавець О. Ткаченко у новаторській праці «Українська фонетика на історико-типологічному тлі» (Мовознавство, 1998, № 2—3) пов'язує із прямим чи опосередкованим впливом скіфоаланської. мови виникнення чотирьох фонетичнихрис, властивих тільки для української мови: а) сильний ікавізм [тобто наявність голосного і на місці колишнього Ђ (дід, ліс, літо, сіно) та в новозакритих складах типу віз, кінь, стіл, сім, осінь]; б) наявність української фонеми [и]; в) збереження м'якого, зокрема й кінцевого [ц'], пов'язаного з праслов'янським [с'] і втраченого в усіх інших слов'янських мовах; г) твердість приголосного перед е (із сильного ь) при м'якості кінцевого приголосного перед занепалим слабким ь [укр. день (den') при або рос. день (d'en'), польськ. dzień, або чеськ. den, болгар, ден (den) тощо].

Уже з самого початку н. е. (від племен зарубинецької культури) на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (зокрема, традиція білити житла зсередини і ззовні вапном або крейдою, розмальовувати піч квітами і птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо). Однак науково доведена й підтверджена археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на українських землях простежується лише від VI ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду і спорудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині й Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині23. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, від середини І тис. н. е., тобто безпосередньо від розпаду праслов'янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях між київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип'яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського24.

23 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129.

24 Там же. — С. 67.

Формування українського етносу саме від середини І тис. н. е. співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме з середини І тис. н. е., тобто після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків»25. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням, із формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.

25 Там же. — С. 63—64.

senbernar

12.07.2012, 10:33

Найдавніші риси української мови

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах26. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.

26 Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — С. 7—12.

Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII—XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI—IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX—XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI—XII ст.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X ст.);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І—V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.

Протягом І—V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:

1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.

2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,

*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. один, олень, осінь, озеро, рос. один, олень, осень, озеро, білор. адзин, алень, восень, возера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.

3. Перехід (приблизно протягом II—III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга аoi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів аoі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі — в dz', c', š): укр. нога — на нозі, рука — в руці, муха — мусі.

4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,

*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.

5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.

6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. вела, білор. вяла; праслов'ян. *sadlo > укр. сало, білор. сала; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плела, білор. пляла.

7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.

8. Початок змін носових голосних o, ę у звичайні ротові голосні у, 'a: pętb > р'аntь > р'аtь > п'ять, dobъ > dumbъ > dub > дуб.

У другій половині І тис. н. е. діалектна ситуація на протоукраїнських землях, як нам здається, була досить складною і строкатою. На V—VI ст. н. е. припадає остаточний розпад праслов'янської етномовної спільності. Постає закономірне питання: а що було після неї?

За традиційною версією східнослов'янського глотогенезу, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення спільнослов'янської (праслов'янської) епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад півтисячоліття й закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався не стільки на наукових фактах, як на певних ідеологічних настановах. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Звичайно, слід мати на увазі, що праслов'янська етномовна спільність зникла не раптово й не безслідно. Навпаки, у другій половині І тис. н. е. ще зберігалися деякі спільні тенденції мовного розвитку в східнослов'янській діалектній зоні, яка виділилася на самому початку н. е. в епоху зарубинецької культури й існувала протягом усього пізнього (й останнього) періоду праслов'янської мови (І—V ст. н. е.). У цьому діалектному ареалі поряд з його дальшою диференціацією з'являлися деякі нові мовні особливості, що згодом стали характерними для всіх східнослов'янських мов, і завершувалося формування тих діалектних рис, що започаткувалися або розвивалися, але не закінчилися в попередні епохи. На другу половину І тис. н. е. припадають, зокрема, такі процеси, спільні для всього східнослов'янського мовного ареалу:

1) перехід праслов'янських сполучень gt', kt' у середині слів у č (=чь): праслов'ян. *bergti, *pekti > укр. діал. беречи, печи, рос. беречь, печь, білор. берагчы, пячы;

2) розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: праслов'ян. *korva > корова, *gо1sъ > голос, *dervo > дерево;

3) завершення (мабуть, наприкінці IX — на початку X ст.) переходу праслов'янських носових голосних q, ę , (ж, а) у ротові голосні у (ю), а (я): праслов'ян. *roка > укр., рос., білор. рука; праслов'ян. *męso > укр. м'ясо, рос. мясо, білор. мяса (паралельні процеси відбувалися і в деяких західнослов'янських діалектах, що зумовлено походженням слов'янських мов зі спільного праслов'янського джерела; пор. верхньолуж. ruka < roка, mjaso < m'ęso);

4) початок (приблизно з VI ст. н. е.) тенденції до кількісного скорочення ъ і ь у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні ъ° , ье у сильній позиції [така сама тенденція виявилася також у верхньолужицькій, македонській і частково у словацькій мовах; пор. верхньолуж. moch, dźen, макед. мов (< мохъ), ден, словацьк. [moch], den].

5) оформлення на кінець X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах;

6) поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів;

7) утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.

Проте формування всіх цих і деяких інших рис та особливостей, в основному спільних для всіх східнослов'янських мов, не було визначальним у глотогенетичних процесах другої половини І тис. н. е. на східній території давньої прабатьківщини слов'ян. Безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях від середини І тис. н. е. до нашого часу свідчить про те, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності в цьому ареалі, як було вже сказано, почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова.

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, меду, дому, верху, полу;

2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу солодові, медові, домові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;

4) кличний відмінок іменників: жёно, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: великої, доброї, святої, пагубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: може, убиває, іде, живе, поучає;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємо, поставимо, не питаємо, помагаємо та ін.;

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V—VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoва, нogа, gopoдъти стали вимовляти γолова, ноγа, γородити;

2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: восінь, возеро, вухо, вузький; госінь, гозеро, говес, горати (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX—X до XII ст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е—и: веисна, сеило, зилений, веиликий, ожиеве;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женатый — жонатий, человЂк — чоловік, єго — його, пшено — пшоно (IX—X ст.):

6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віече, гріех, діети, ліес, лесок, дедок стали вимовляти віче, гріх, діти, ліс, лісок, дідок (X — перша половина XI ст.) та ін.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII—XIII чи навіть і з XIII— XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук). Отже, фактично виникає дилема: або наводьте конкретні факти (яких від дописемного періоду ні в кого немає і бути не може), або й надалі залишається непохитною антинаукова концепція східнослов'янського етно- і глотогенезу.

Звичайно, адекватно відтворити етномовні процеси на території сучасної України протягом І тис. н. е. неможливо, бо від того часу не маємо ні писемних пам'яток, ні авторитетних свідчень тогочасних письменників, істориків, географів, мандрівників інших народів тощо. Але й непрямих свідчень, на наш погляд, цілком достатньо, щоб уявити напрямок розвитку тодішніх етногенетичних процесів і вибудувати, хоч би гіпотетично, їхню модель. Наприклад, ми не маємо прямих доказів того, що перехід g в γ у протоукраїнських говорах відбувався невдовзі після розпаду праслов'янської етномовної спільності. Але той факт, що слов'яни, які під час Великого переселення народів у VI ст. рухалися зі Східної Європи на Балкани, ще вимовляли вибуховий g, а східні слов'яни, котрі протягом VII—VIII ст. стали проникати з Середньої Наддніпрянщини у басейн Десни й за Прип'ять, уже мали фрикативний приголосний γ (про це переконливо свідчить послідовне збереження g у південнослов'янських мовах і поширення γ у південноросійських говорах), досить ясно вказує на хронологічні межі трансформації g > γ : кінець VI — перша половина VII ст. н. е.

Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов'янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, як-от: ватра (вогонь), вулиця, гинути, голота, гуска, дихати, жвакати, збірка, квочка, лагодити, лаяти, людство, люлька, масний, мливо, мочар, муляти, напад, наступ, неук, обрис, окраяти, онде (там), паша (пасовисько), плетиво, плинути, послуга, праля, пузо, себе, сирник, слина, снага, сукня, тин, туга, улучити, ярина та багато інших27. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V—VI ст. н. е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін.28

27 Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. — К., 1993. — С. 257—258.

28 Там же. — С. 257.

Відзначені сербсько-українські лексичні паралелі, кількість яких далеко не вичерпується наведеними прикладами, а також успадковані від праслов'янської доби характерні для української мови риси словозміни й чимало специфічно українських фонетичних особливостей, виникнення яких найвірогідніше віднести до другої половини І тис. н. е., оскільки вони досить широко відображені в найдавніших писемних пам'ятках XI—XII ст., дають вагомі підстави вважати східних слов'ян на території сучасної України від Карпат до басейну лівих приток Дніпра ранніми українцями, а їхню мову — ранньою українською мовою.

senbernar

12.07.2012, 10:45

Київська Русь — ранньоукраїнська держава

Протягом VII—VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12—14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII—IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь.

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ. На 60-ті рр. IX ст. Київська Русь також об'єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом X — початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов'ян і багатьох неслов'янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій.

Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?

Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання — 1836 р.), який аж до початку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776—1826), який у 12-томній «Истории государства Российского» (1816—1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи це як «російських».

Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію арґументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.

За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. Погодіна радянські ідеологи дещо пом'якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів, про що детальніше йтиметься далі.

На противагу цьому, ще з кінця XVIII ст., починаючи від невідомого автора «Історії русів», патріотично налаштовані українські вчені вважали і вважають, що державу Русь утворили українці, а Київ споконвічно був українським містом. Хто ж має рацію?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих ідеологічних схем і спиратися виключно на історичні факти.

Історична закономірність утворення політичних об'єднань — держав (і національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно етнічної належності давньої Русі увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південно-руських (тобто протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (у дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об'єднань VIII ст., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.29. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942—972), описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків30.

29 Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг // Культура і побут населення України. — К., 1991. — С. 59, 99.

30 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133—134.

Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і йому подібних. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами та дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово про Ігорів похід». У ньому дуже багато поезії, притаманної українському фольклору.

«Слово про Ігорів похід» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь31.

Аналізуючи «Слово про Ігорів похід», відомий російський критик XIX ст. В. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова про Ігорів похід»... Не можна не помітити чогось спільного між «Словом про Ігорів похід» і козацькими малоросійськими піснями»32.

31 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 124.

32 Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф. Павленкова. — Т. 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — М., 1954. — С. 332—333, 348—349.

Таким чином, матеріальна і духовна культури пізнішої України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI—XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV—XVI ст. З іншого боку, матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI—XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й зазнали впливу культур місцевих балтських та фінно-угорських культурних традицій. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську «баню», матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів)— «косолапого Мишку», які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ «Русского Медведя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва та ін.

Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі33.

33 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129, 138, 144, 146.

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.

senbernar

12.07.2012, 10:46

Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка?

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX—X ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність — давньоруська народність. Вона, як і будь-яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що виявляється у спільності культури. Ця давньоруська народність нібито існувала деякий час і після розпаду Київської Русі — у період феодальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо-татарської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської народності на три частини, які в XIV—XV ст. перетворилися на три східнослов'янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов'янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV—XV ст. Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно-політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну спільність) з усіма її необхідними ознаками — це не більше, ніж ідеологічний міф.

Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В. Ключевський (1841—1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904 р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. Покровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського князівства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка — русский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв «величественный процесе объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность» (с. 310). Цю саму тезу В. Мавродін повторив і в наступній своїй праці «Образование единого русского государства» (Л., 1951): «Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215).

Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур. Незважаючи на це, позиція В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. Різку критику з боку істориків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О. Зиміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнецова дістала теза В. Мавродіна про те, що «в VIII—IX вв. в связи с распадом первобытнообщинного строя и развитием феодальных отношений, приведших к образованию Киевского государства, племена восточных славян сложились в единую древнерусскую народность с общим для всего государства языком». На одностайну думку учасників дискусії, частина доповіді В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала, що розв'язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути досягнуто лише об'єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В. Мавродін погодився з низкою принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди34. Проте перемогла не наука, а політика.

34 Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы истории», — 1951. — № 5. — С. 137—139.

У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов'янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об'єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов'янських народів. Через це й не дивно, що концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня — древнерусской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. Мавродін виявився «на коні» й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности» (М., 1971) та «Происхождение русского народа» (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США35. Однак цей підступний історичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики, й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам історичне минуле, до якого вони непричетні36.

35 Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137—139.

36 Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації. Але ми поки що абстрагуємося від цих недоречностей і, виходячи з досі існуючого визначення народності й нації, спробуємо з'ясувати, чи справді були властиві так званій давньоруській народності всі необхідні для неї чотири ознаки.

Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів — не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія була заселена не рівномірно, окремі її частини розчленовувалися дуже широкими і майже непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов'яни за таких умов відчути спільність своєї території від Карпат і Надросся до Пскова й Ростова? Можливо, це відчували хіба що порівняно нечисленні урядовці, що були пов'язані з князівською адміністрацією та іншими державними структурами й час від часу подорожували по всій державі, збираючи раз на рік податки і виконуючи інші державні функції. Але основна маса населення, яка фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення, при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною «залізною завісою»? Звичайно, ні! У кожному реґіоні люди мали «свою» територію. Скажімо, Середня Наддніпрянщина була споконвічною для полян; тут вони мали глибоке історичне коріння, своїх предків і нащадків, тут відбувалася зміна поколінь, формувалися їхні звичаї, матеріальна і духовна культури, і не переймалися вони клопотами новгородців або псковичів, та й навряд чи знали про їхнє існування взагалі. Так само слов'яни Новгородщини, Муромщини чи Ростовської землі не мали жодного стосунку до Наддніпрянщини, і навряд чи спадало їм на думку вважати ті далекі землі своїми. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівкон-федерації, коли Новгород постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським князям весь час доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів, ця єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була явно не тією, що пізніше — в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство.

Існування народності неможливе й без спільної для всіх її реґіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі?

Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно-літературна мова. Але ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення давньокиївської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови і вбачати в давньокиївській літературній мові XI—XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення.

Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібито є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис (повноголосся -оро-, -ере-, -еле-, звукосполучення зв-, цв- у словах типу звізда, цвіт замість колишніх gv-, kv-, перехід початкового ненаголошеного je в о перед складом з голосними і, е у словах типу озеро, осінь, протиставлення приголосних за твердістю— м'якістю, близькі системи слово- і формотворчих префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд тощо), майже повна відсутність у ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних рис нічого не доводить. По-перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було.

Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів.

Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця Кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії, Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати.

Друга культура Київської Русі — це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному реґіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі реґіони були настроєні проти цих ідей неприховано вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), — це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом «в одній державі — один народ», а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою «обрусения инородцев», це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про «нову історичну спільність людей — радянський народ», хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності.

Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних реґіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави «Київська Русь».

Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.

senbernar

12.07.2012, 12:07

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.

Фальшивість і неспроможність цього «вчення» очевидні, бо воно не витримує навіть елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до історичних фактів.

Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів — протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дністровському межиріччі. Його еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів, про яких повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови.

Нащадки антів і склавинів на кінець VII ст. піднялися до переддержавного рівня організації суспільства. Утворювані в цей час союзи племен спочатку були, очевидно, тимчасовими конгломератами різних племен або союзами дружинників різних племен під час військових походів, але з часом створювалися дедалі стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово перетворювалися на феодальні князівства. Коли ці князівства увійшли до складу Київської Русі, повного й остаточного злиття колишніх союзів племен в один етнос не сталося, бо люди були міцно прив'язані до своєї землі традиціями предків і послідовно зберігали свої етнічні й діалектні особливості. Взаємозв'язки і взаємовпливи в той час відбувалися на реґіональному рівні, в першу чергу між сусідами. Тому поряд з консолідацією всієї держави значно інтенсивніше відбувалося реґіональне об'єднання окремих її частин: відокремлених лісами й болотами Наддністрянщини, Полісся, Прикарпаття й Волині; полоцько-смоленського реґіону; Псковсько-Новгородської землі, а згодом — і Ростово-Суздальської.

Таким чином, виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально-племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої консолідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально-племінних об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця в матеріальній і духовній культурах між окремими праукраїнськими племінними союзами Півдня почала зникати ще в переддержавний період у VIII—IX ст., і в XI—XII ст. Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже, етнічні процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян37.

37 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 101.

В епоху феодальної роздрібненості, що настала на початку XII ст. після розпаду Київської Русі, на її території виникли одне за одним самостійні князівства-держави — Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Турівське, Смоленське, Полоцьке, Володимиро-Суздальське і Новгородська феодальна республіка. Ареали цих політичних утворень в основному збігалися з давнім племінним членуванням східнослов'янської етномовної території.

На терені України консолідація суміжних близькоспоріднених груп протоукраїнських територіальних племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви в цей час відбувалися у двох ареалах: на Середній Наддніпрянщині (ядро Київської Русі — Київщина, Переяславщина і Чернігівщина) і в Галичині та на Волині (Галицько-Волинське князівство).

Коли у другій половині XII ст. Київ став занепадати, серед українських князівств усе більшого значення набував Галич. За князювання Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Галицького (1202—1264) Галицько-Волинське князівство досягло найвищої могутності. Данило Галицький дістав титул короля Русі, зумів не підкоритися владі монголо-татарської Золотої Орди. Галицько-Волинська держава об'єднувала тільки етнографічно українські землі, і через це в її культурі українські національні прикмети виступали сильніше, ніж у культурі Київської Русі. Після її занепаду Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування української державності й стала основним політичним центром усієї України.

Є підстави вважати, що вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. з'являється назва Україна.

Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на сучасній білоруській етномовній території споконвіку жили не слов'яни, а балти, від яких походять сучасні литовці і латиші. Безпосередніми предками білорусів були кривичі, дреговичі й частково — радимичі. У VIII — на початку IX ст. на території сучасної Білорусі виразно виділялися дві великі й різні за походженням етнічно-племінні групи східних слов'ян. Одну з них, південно-західну, що займала Полісся та суміжні землі, становили переважно дреговичі. Вона була тісно пов'язана з північноукраїнськими племенами (волинянами, деревлянами, полянами); друга група — північно-східна — охоплювала племінний союз кривичів (як ми вже відзначали, їхні предки прийшли на північ Східної Європи з південної Балтики).

Дреговичі сформувалися внаслідок переселення частини волинян та деревлян на північніші території за Прип'яттю, заселені балтами. Це переселення відбувалося поступово й повільно. У VII ст. пам'ятки празької культури, на основі якої сформувалися волиняни та деревляни, з'явилися на лівому березі Прип'яті, де згодом виник племінний центр дреговичів — Турів і важливий економічний та культурний центр Пинськ. У VIII—IX ст. волиняни й деревляни просунулися на балтські території ще далі — аж до Верхнього Німану. Волиняни заселили також сучасну Берестейщину (Брестська область Республіки Білорусь). Вплив балтського субстрату на слов'янських переселенців виявлявся по-різному, але посилювався в міру просування волинян та деревлян углиб балтських територій. На Берестейщині мова й культура волинян не зазнали істотних змін (від найдавніших часів і донині межа між українцями та білорусами в цьому реґіоні проходить по річках Ясельда — Прип'ять — гирло Горині). У північніших ареалах вплив балтів на слов'ян був настільки інтенсивним, що змінив навіть слов'янський (поліський) антропологічний тип: дреговичі вже належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським38. До нього ж належать і сучасні білоруси.

38 Седов В. В. Восточные славяне в VI—XII вв. — M., 1982. — С. 118; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 105.

На півночі Східної Європи кривичі з басейну р. Великої на рубежі VI—VIII ст. почали інтенсивно розселятися на значних територіях у Вітебсько-Полоцькому Наддвінні і на Смоленській Наддніпрянщині (майбутні Полоцьке і Смоленське князівства), заселених балтами. Протягом VIII—IX ст. унаслідок асиміляції місцевого балтського населення сформувалася окрема етнографічна група кривичів — полоцько-смоленська. Частина кривичів, що заселила землі по р. Полота, згідно із свідченням літопису, називалася полочанами.

Інтенсивне переселення кривичів на споконвічні землі балтів тривало і в IX—X ст., а в XI ст. вони заселили всю сучасну територію Білорусі до умовної лінії Ізяслав — Борисов — Орша. Протягом IX— XIII ст. псковські й полоцько-смоленські кривичі розвивалися як самостійні етнічні групи, але між полоцькими і смоленськими кривичами вже ніякої етнографічної різниці не було.

Племінний центр полочан — Полоцьк уперше згадується в «Повісті минулих літ» під 862 р. З кінця IX ст. він уже був у складі Київської Русі. У X ст., тобто приблизно через століття після виникнення на Середній Наддніпрянщині ранньоукраїнської держави — Русі, полоцькі кривичі створили Полоцьке князівство.

Полоцьк і Смоленськ відігравали важливу роль у торговельній системі Київської Русі — на річковому шляху «із варяг у греки»: вони контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, Полоцьк був пов'язаний Двіною з Балтійським морем, завдяки чому полочани змогли налагодити самостійну торгівлю із Заходом. Усе це створювало сприятливий ґрунт для виявлення в полочан дуже ранніх самостійницьких прагнень. Так, ще на початку правління Володимира Великого (тобто у 80-х рр. X ст.) полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва, і відтоді ці прагнення не припинялися аж до кінця XI ст. Демонструючи власну гідність, полочани в середині XI ст. збудували услід за киянами свій Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом і намагалися приєднати їх до свого князівства. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя39. Полоцьке князівство проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності.

39 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 112.

Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (= дві мови) — поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними, граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного масиву («поліської мови») були характерні:

а) дифтонги;

б) зміна ненаголошеного а > е (месец, паметь, тысеча);

в) рефлексація Ђ > е (лес, лета, дзед);

г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова (жана, нашому, чатыры);

ґ) наявність фрикативного г (γ);

д) білабіальний w (воўк, доўгі, здароўе, кроў, праўда);

е) стверділий р (бурак, зорка, звер, рогат, Рурык);

є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (жолудзь, жэрдка, чорны, чужы, шалом, шэравокі, крыніца) та ін.

Діалекти кривичів («кривицька мова») мали такі найхарактерніші риси:

а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними: гняздо — гнёзды, вядро— вёдры, сяло — сёлы, зелянець — зялёны;

б) проривний g: нagа, gaлaва, дapоga;

в) губно-зубний в;

г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш — з, ц, С («чокання» і «цокання»): мець «меч», хоцу «хочу», цоловек «чоловік», в руче «в руці», новгородечь «новгородець»;

ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц;

д) збіг з' — ж', с' — ш': покази «покажи», васих «ваших», жерно «зерно», помажати «помазати»;

е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl,' tl: жерегло, мочигло;

є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто збереження сполучень гв, кв замість очікуваних зв, цв: гвезда «звізда», квет «цвіт», кедить «цідити» та ін.

Хоч цими двома мовами-діалектами користувалися генетично різні групи слов'ян, їх неухильно й послідовно зближували діалектні риси, що виникали під впливом спільного для обох етномовних ареалів балтського підґрунтя (субстрату). Як показали дослідження, саме впливом цього субстрату найпереконливіше пояснюються такі специфічні риси білоруської мови, як повне (недисимілятивне) акання, яке виникло, вірогідно, у VII—VIII ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі кривичів та в'ятичів, дзекання і цекання (можливо, вперше з'явилося в діалектах радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний білорусько-балтський словниковий фонд і слова зі спільними коренями — особливо в сільськогосподарській, рибальській та бортницькій лексиці, яка належить до сфери найдавнішої людської діяльності.

senbernar

12.07.2012, 12:08

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

В епоху пізнього середньовіччя консолідуючими елементами народностей стали писемно-літературні мови, а в національний період на перший план виступає менталітет як новий і найвищий тип духовності, національна ідея, які виявляються сильнішими за діалектні особливості. Це призвело до того, що в один національний мовний комплекс могли включатися й відмінні, а іноді й генетично різні та структурно досить далекі говори. Через це й колишні поліські та кривицькі білоруські говори стали єдиним білоруським національним етномовним комплексом.

Дуже складним і суперечливим було формування наймолодшого східнослов'янського етносу — російського.

У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Першими слов'янами на цих землях були псковські кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів'я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньо-волзьких озер. Племінні діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам'ятках давнього Пскова XIV—XVI ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки.

Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики і освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літописі під 859 р.). Протягом IX—X ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фінно-угорські племена.

Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX—XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 р. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Але й потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.

Російська народність формувалася протягом XII— XV ст. у стратегічно вигідному реґіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей реґіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена — меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем'я голядь. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст.

У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов'янські племена на чолі з якимось В'ятком (В'ячеславом). Унаслідок їх змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність — літописні в'ятичі. Нащадки верхньоокських в'ятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані, витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов'янське населення цього реґіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі.

Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в X ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже слов'янізована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході слов'янізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI—XII ст. тут сформувалося місцеве східнослов'янське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь).

Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності.

Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об'єднувався спільним фінно-угорським субстратом. Хоч територію в'ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 р., а Ростово-Суздальську землю — в 982 р., вони дуже слабо залежали від влади київського князя.

Територія сучасної центральної Європейської Росії в X—XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською, Заліссям, «Залеська земля» («земля, що міститься за лісом»). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері і весі. У цьому ареалі й відбувалася реґіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.

У X ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст. — Володимир. На XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з інших реґіонів Київської Русі, виникли нові міста (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр'єв та ін.), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований при Володимирові Мономаху. Ростово-Суздальщина мала прямі торговельні зв'язки з Центральною Азією річковим шляхом через Волгу й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю.

Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Долгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва40. Проте Юрій Долгорукий ще не переривав зв'язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол.

40 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. С. 114.

Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157—1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом — і Москви. Це був відвертий і демонстративний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимира у с. Боголюбово князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що «в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену», а суздальські містечка «становили тоді особливий світ, з відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі»41.

41 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. — Т. 1. — Курс русской истории. — Ч. 1. — M., 1956. — С. 324—325.

У 1169 р. на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю». Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги і всі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 р., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбував і спалив столицю Русі.

Лють і ненависть, із якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.

Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив свого брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало остаточний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині).

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на удільні князівства: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари і завоювали Залісся.

Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») призвело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична історія цих двох територій остаточно стала розвиватися різними шляхами.

Від середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти і приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство — перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне положення на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московського князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325—1340), вміло використовували владу монголо-татарських ханів для своєї мети.

У другій половині XIV ст. відбувалося економічне піднесення північно-східних околиць колишньої Київської Русі. Воно створило матеріальну базу для боротьби проти монголо-татарського поневолення. Перемога московського князя Дмитрія Донського над монголо-татарами в Куликовській битві (1380 р.) зміцнила керівне становище Москви серед інших російських князівств, яка стала відігравати вирішальну роль у політичному об'єднанні російських земель та формуванні російської народності.

Протягом XIV—XV ст. основні російські землі було об'єднано навколо Москви. Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство, В'ятську і частково Рязанську землі, і внаслідок цього склалася Російська централізована держава.

У 1480 р. Московщина остаточно звільнилася від монголо-татарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462—1505) став Государем єдиної Російської централізованої держави. Але монголо-татарське поневолення залишило глибокий слід не тільки у свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяєв називав Росію «християнізованим татарським царством».

Московський цар — глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — з розпадом імперії Чінгісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М.Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»42.

Московські князі та інша знать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди43.

42 Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. – [Б.м.], 1927. – С.49.

43 Новосельцев А.И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказ в средние века // Вопросы истории. – 1989. — №9. – С.31.

Разом з тим слід відзначити, що московські царі (як і інші східнослов’янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. Включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестианин < христианин.

Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) московськими, а своїх підданих – московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували «москвинами», «москвитянами», «московитами», «московитянами»44. Українці від XVст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну — Московією.

44 Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII ст. — К., 1998. — С. 362.

Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку.

Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга половина XII — кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, «колиска» вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь. Повністю має рацію відомий український історик Л. Залізняк, відзначивши, що «права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж, сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи»45.

45 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 123.

senbernar

12.07.2012, 12:18

«Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»?

Походження назв Русь, руський остаточно не з'ясоване. З цього приводу вже понад двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ, русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем'я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі не виявили. Про таке плем'я нічого не сказано і в «Повісті минулих літ», яка перераховує всі основні східнослов'янські племена та їхні союзи.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього реґіону. Тут течуть річки Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку, а також Роставиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 р. сказано: «У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості» («Літопис Руський», с. 343). Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. — це одне з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси — руси у своїй основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь — «от реки глаголемая Рось» (Полн. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов'янами.

Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Який термін давніший — рось чи русь — і досі не встановлено. Одні фахівці ввжають давнішим русь (M. Тихомиров), інші — рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть нашої ери

Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен — полян у трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: «поляне, яко нынъ зовомая русь»). На час утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII—IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями неслов'янських племен і народів.

Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних слов'ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться про «далеку Русь» і протиставлювану їй «близьку Русь» у первісному, найдавнішому значенні цього терміна — як східнослов'янські землі над Дніпром.

Отже, Руссю споконвічна називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слові про Ігорів похід» засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише в цьому творі як авторський неологізм, «своєрідна формула високого стилю староруського поета»46 і ніколи практично більше не вживався.

46 Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. — Воронеж, 1991. — С. 46.

Етнічне визначення руський у розумінні «український» безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica). Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю — Русь, а їх самих — русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву «Русь». Особливо стійкою ця назва виявилася в західному реґіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто «український») ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: «Головна руська рада» — перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р., просвітнє товариство «Галицько-руська матиця», «Собор руських учених» (1848 р.), «Руська трійця» (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна «Історія літератури руської» (тобто української) О. Огоновського та ін.

З етнонімами русь, руський пов'язана і самоназва русин, русини, ким називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські й закарпатські українці. Цю ж назву зберігає корінне українське населення Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців.

Таким чином, етноніми русь, руський, русинський — давні й органічні для українців найменування. Але через несприятливі політичні обставини й відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-Волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди — росіяни.

Коли ж і як це сталося?

Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного «Украдене ім'я: Чому русини стали українцями» (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). З цієї праці довідуємося, що присвоєння Московією давнього імені України — Русь відбулося в XIV—XV ст. і було зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів. Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація.

Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна церква підлягала владі константинопольського патріарха — глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки греки). Глава руської православної церкви дістав титул «митрополита Київського і всія Русі», який зберігся в Україні аж до нашого часу. Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, — священики та ченці (монахи). Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін Русь набув ще й церковного значення.

З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення візантійських патріархів. Через це, коли на Заліссі утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ'я, правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію.

Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське православ'я має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде слухнянішим. Так виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб «провчити» Київ за його часту опозицію до Візантії.

У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан.

Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі»47.

47 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали. українцями. — Львів, 1998. — С. 24, 31—35.

Управління руською православною церквою з боку візантійських духівників відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів. З перенесенням резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в цареградської церковної адміністрації виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинського князівств) та її колишні колонії — Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим («огреченим») населенням. У зв'язку з цим треба було термінологічно розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали M ікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані по морських узбережжях колонії — Мегале Геллас («Велика Греція»). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель.

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія («Мала Росія», тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія («Велика Росія», що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена»). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Спочатку і титул «всія Русі», і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X—XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він «їде на Русь». Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям «Русь» розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися «руськими землями», але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних книжників, для яких синонімом до поняття «православна церква» була назва «руська церква». Однак трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об'єднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана (царя) Узбека титул великого князя «всія Русі» (1328 р.). Проте цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг по ширюватися на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала «руська» (тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя «всія Русі» недосяжна. За таких умов титул «всія Русі» призначався лише для домашнього вжитку й означав «головний татарський васал», «головний татарський збирач податків на Заліссі». Цей високий титул з таким обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули.

Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул «усієї Русі» в Галицько-Волинській державі. Цей титул разом з королівською короною дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями «Руської землі» або «всієї Руської землі», а на печатках був відображений титул «короля Русі» (Rex Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається «самодержавцем усієї Русі».

На Заліссі, в Московщині, до титулу «всія Русі» повернулися знову наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 р.) руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії — київську та московську. Церкву Русі та Білорусі (за тодішньою термінологією — Литви) очолював «митрополит Київський, Галицький і всія Русі», а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати формулу «митрополит московський і всія Русі». У свою чергу, великі амбіції розпалилися і в московського князя Івана III. Завершивши об'єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, за аналогією до митрополита, проголосив себе «Государем и самодержцем всея Руси» (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул «всія Русі». Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви «Русь», яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася. І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутенією (тобто Україною), а московити — з рутенцями.

З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: «Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії...» (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії.

У XV—XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».

У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» вперше вжито назву «Великія Росіи».

Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI—XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща— Сарматією, Німеччина — Германією, Угорщина — Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»48.

48 Костомаров Н. И. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией)? // Записки Українського наукового товариства в Києві. — К., 1928. — Т. XXVII.

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

senbernar

12.07.2012, 12:19

«Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»?

Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву «Новороссия». Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася «Слободская Украина», охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії.

Незважаючи на те, що історична Гетьманщина («Малороссия») і Слобожанщина («Слободская Украина») були заселені одним народом — українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII — початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав «Малоросію» своєю матір'ю, а «Україну» (Слобожанщину) — тіткою.

Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва «Мала Росія», «Малоросія» почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву «Юго-Западный край».

Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва «Малоросія» в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу. Так само і в Московщині аналогічний грецький витвір «Великоросія» побутував лише в офіційних документах, а не в усному мовленні.

Щоб уникнути терміна «Малоросія», який царські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення «Южная Русь», «южнорусский» (наприклад, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, «Букварь южнорусский» Т. Шевченка тощо).

Колоніальна назва «Малоросія» разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного. На рівні малоросійства імперська Москва впродовж століть намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй значною мірою вдалося зробити на загарбаних нею східних і південних теренах України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті, куди не сягнула загребуща московська рука, національна свідомість українців набагато вища49.

На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави. «Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кількість своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи»50. То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами. «Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві»51.

49 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — С. 30—41, 75—90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. І. — К., 1994. — С. 44, 248.

50 Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С. 129.

51 Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. — СПб. 1862. — С. 2.

У XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, — син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) — дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами — російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою, англійською), Федір Емін (зачинатель нового літературного жанру в Росії — російського роману), талановиті художники А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, І. Мартос, всесвітньо відомі композитори М. Березовський та Д. Бортнянський і сотні інших культурних діячів. З України до Москви прийшли й перші граматики та словники церковнослов'янської мови, історичні твори та різноманітна література інших жанрів.

Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками). Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керувалися різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту «варварську» країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації.

«Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи — до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави»52. До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне «стадо баранов». Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети — знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство. Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних слов'ян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими. Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму.

У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву «Российская империя», яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії.

Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь («Русская империя»), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь — це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія53.

52 Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — Нью-Йорк — Париж — Торонто. — 1987. — С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — С. 86.

53 Детальніше див.: Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? — Львів, 1907. — С. 57. Див. також: Наконечний Є. Зазнач. праця. — С. 87.

Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Адже самоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі — русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? («русский»), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам54. Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом X— XII ст. київські та новгородські культуртреґери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі («русские»)55. За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені)56. Через це й мова цього народу стала називатися «русским языком», а не «российским» (хоч М. Ломоносов назвав свою працю «Российская грамматика»), бо це означало б «мова всіх народів, які входять до російської держави».

В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II «высочайшим повелением» остаточно наказала московському народові називатися «русскими» і заборонила йому вживати назву «московитяне». Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи — білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова «Росія» термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский.

Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII—XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим «штилем», стали сприйматися як архаїчні й не прижилися57.

54 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 90—91.

55 Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953. — С. 153.

56 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями.—С. 93.

57 Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М., 1990. — С. 152; Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 92.

У російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто «український») і русский «російський», а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає «український», передається словом русский і трактується як «російський». Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні «російський», не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто «належний до періоду Київської Русі») простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні «Росія»), русский. А звідси — далекосяжні висновки: Київська Русь — це те саме, що й Росія, а давньоруська мова — це «русский язык». Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь — це не Росія, а руська мова — це не російська мова.

Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена...у «В(е)лесовій книзі», що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V—IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності «В(е)лесової книги», бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.

Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в «українську» пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), «мовного вінегрету» з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний «загальнослов'янський суржик», у «В(е)лесовій книзі» дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.

Анонімний автор цього твору вважав, що слов'яни походять з Індії, їхню основу становили росіяни, від яких відгалузилися всі інші слов'янські народи. Він твердить, що найперші міста виникли в Росії («оу РосіЂ»), що «руські» (тобто русини-українці) прийшли також з Росії («од Росіе») на наддніпрянські землі, і там Кий заснував місто Київ (спочатку воно мало назву Індікиів). Прийшовши з Індії, слов'яни ще не були християнами, але вже були готові до сприйняття християнства. Однак справжнє християнство — це лише православ'я, бо західні слов'яни мають хибну віру (католицьку). Оскільки слов'яни колись були єдині, така єдність має бути відновлена для того, щоб усі вони створили єдину велику і могутню спільнослов'янську державу під гегемонією Росії.

Дуже дивно, що цей замаскований під старовину політичний памфлет якогось російського великодержавника-шовініста XVIII або XIX ст. дехто називає «скрижалями буття українського народу», писемною пам'яткою, якою слід пишатися, якнайширше її популяризувати і навіть включати її до шкільної програми. Уже саме некоректне, недоречне вживання назви Росія в пам'ятці нібито V—IX ст., коли цього терміна не було і не могло бути (він з'явився на початку XIV ст.), незаперечно свідчить (разом з багатьма іншими доказами) про те, що «В(е)лесова книга» — це в основному фальсифікація, хоч деякі дощечки могли бути давніми (або скопійованими з ориґіналів). Цілком очевидна й необізнаність її автора з історією топонімів Русь, Росія, чим він викрив сам себе як фальсифікатор. Однак не можна виключати й того, що автор-підроблювач «В(е)лесової книги» використав якийсь невідомий давній документ (літопис, хроніку, легенду), створений первісним кириличним письмом, тобто пам'ятку від того періоду, який досі в науці вважається безписемним, але вона, якщо справді була, не дійшла до нашого часу.

senbernar

12.07.2012, 12:49

Мовна ситуація в Київській Русі

Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві — діалектний і літературний.

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями — наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні пам'ятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завданням стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов'язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги — це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам'ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «Повісті минулих літ» або зі «Слова про Ігорів похід», написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов'янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов'янською мовою, знаходимо серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього Ђ («ятя»), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові про Ігорів похід» (кінець XII ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ, полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Місцеві діалектні риси виникали і в інших реґіонах Київської Русі — на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні пам'ятки ще з кінця X ст. відбивають так зване «цокання» і «чокання», тобто змішування у вимові м'яких приголосних ц і ч, а в псковських пам'ятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з — ж, с — ш.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI — у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в X—XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи, їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь.

Протягом XI—XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнослов'янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (волъ -> віл, конь -> кінь, ночь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, гръмЂти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук ў (воўна, воўк, поўний, тоўстий, моўчати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін.

Таким чином, рубіж XI—XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX — першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII—XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена»58.

58 Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв. — К., 1924. — С. 107.

Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови — церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов'янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.

Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов'янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов'янської мови. Таким чином, церковнослов'янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов'янських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте слід сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов'янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних реґіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, Ђ («ять») як і; и, і як й; приголосні перед голосними u, e вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших реґіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави — у Новгороді й усій Новгородській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ђ («ятя»), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, в Рімі, тобі, Мікіті замість звєрі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, в Рімє, тобє, Мікітє існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Х ст., про що свідчить спорадична заміна Ђ літерою и (= і) У найдавніших пам'ятках новгородської писемності X—XIII ст. Ще й нині в північній та в західній частинах середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Під впливом київської орфоепії на всій території Київської Русі поширилася літературна вимова гортанного звука h замість церковнослов'янського, псковсько-новгородського, володимиро-суздальського і московського вибухового g. Ще наприкінці XVIII ст. вимова у світському стилі h замість g в обох російських столицях вважалася правилом доброго тону. Але вже з кінця XVII ст., коли в 1686 р. Київськамитрополія була незаконно й насильно приєднана до Московського патріархату59, поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнослов'янські тексти по-російському, тобто г як [g], Ђ як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом'якшувати приголосні перед голосними e, u й навіть «акати» («Памілуй мя, Боже, па вєлікай міласті тваєй...», хоч церковнослов'янська мова акання ніколи не знала!), «дабы никакой розни и особого наречия не было».

Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень «исправления ради и согласия с великороссийскими» надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов'янську мову.

59 Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною), її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир'я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684—1686 рр. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 р. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексєєва, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив. Тоді спритний Нікіта Алексєєв вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара — 200 золотих червінців і 120 чорнолискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва «Бр. А. и И. Гранат и К°». — Изд. 7. — Т. 31. — М., [1915]. — С. 376—378; Огієнко І. І. Українська церква. — К., 1993. — С. 157—194).

senbernar

12.07.2012, 12:49

Мовна ситуація в Київській Русі

Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу.

У другій половині XII — першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму — з іншого.

Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості:

а) окання (тобто відсутність акання);

б) проривна вимова задньоязикового g;

в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: боцка «бочка», мец «меч», нацальник «начальник», ноць «ночь», цетыри «четыре», муцити «мучити», хоцу «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», младенча «младенца», отъча «отьца», в руче «в руце», двачать «двадцать» та ін.;

г) зближення у вимові приголосних з — ж, с — ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI—VII ст.: вразда «вражда», друзина «дружина», гресныи «грешный», васими «вашими»; гвожди «гвозди», Герашим «Герасим», жерно «зерно», помажати «помазати», осталошь «осталось», ожерче «озерце» та ін.;

ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydlo) «мыло», діал. клещ «лящ» (< tleśc) та ін.;

д) тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південний діалект відзначався:

а) аканням;

б) фрикативною вимовою задньоязикового г;

в) формами займенників у род. і знах. відмінках мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м'яким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: носить, пишеть, знаєть, носять, пишуть, знають;

г) відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою.

У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло об'єднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір.

З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися «перехідні» середньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів.та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих -6, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытаць, грымёць), розвиток зредукованих і, ў(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): šija -> шея, liji -> лей, mўji -> мой, rўji -> рой, molodўjb -> молодой; у галузі морфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, тс, д: у відмінкових формах (на ноге, в руке); з'явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.).

З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздальський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з'являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросійським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.).

На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об'єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центруправослав'я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов'янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними зв'язками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнослов'янські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя.

На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов'янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать та ін.), в середині XVIII ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування.

У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розв'язане на наступному етапі історії російської літературної мови — у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною.

У російській літературній мові кінця XVII — першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказные») елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, M. Карамзін, О. Грибоєдов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Фельд

12.07.2012, 13:27

Интересно,а нашелся хоть один человек,который вот это всё прочитал?

senbernar

12.07.2012, 13:44

Живуча помилка Ломоносова

Проблемою походження української мови дослідники цікавляться вже майже двісті років. На певних історичних етапах ця проблема не раз перетворювалася із суто наукової в політичну. Особливо гострого політичного забарвлення вона набула в наш час важкого й болісного процесу творення української держави після багатовікового колоніального становища нашого народу в різних імперіях. Імперське мислення, як відомо, дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються перешкодити утвердженню української мови як державної, довести її нібито неспроможність виконувати державницькі функції і для цього вдаються до фальсифікації проблеми її походження. Зокрема, вони знову проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впливами після розпаду Київської Русі.

Цю тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині XVIII ст. він у своїх філологічних працях двічі констатував, що «малороссийский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з польською мовою і від того «зіпсувався». Цю тезу підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи, і на початку XIX ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично настроєний історик російської літератури М. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго-западной России, и может даже назваться областным польским»60. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 р., коли їм скрізь стала увижатися «рука Варшави» та «происки ляхов».

Антинаукового погляду на українську мову як на наріччя польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київської Русі внаслідок змішування московської мови з польською, дотримувалися в першій половині XIX ст. навіть деякі московські філологи, з якими полемізував М. Максимович. Ця ідея особливо посилилася в російських правлячих колах і реакційних газетах під час національно-визвольного повстання 1863—1864 рр. у Польщі, Литві й Білорусі проти царизму. Не випадково тодішній міністр внутрішніх справ царської Росії П. Валуєв у своєму відомому циркулярі від 18 липня 1863 р. про заборону друкування книжок українською мовою в Російській імперії, посилаючись на думку анонімних малоросійських українофобів, відзначив, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; ...общерусский язык... так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык».

60 Греч Н. И, Опыт истории русской литературы. — СПб, 1822. — С. 12. Див. також: Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VII. Труды по филологии 1739—1758 гг. — М.; Л., 1952. — С. 83, 608;

Вигадкою про українську мову як полонізований варіант російської мови широко користувалися й царські чиновники на місцях, проводячи посилену русифікаторську політику. Так, наприклад, полтавський губернатор фон Багговут у доповідній записці міністрові внутрішніх справ у 1914 р. серед багатьох заходів проти українського народу пропонував і такий: «Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было». Про українську мову як штучно створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте слід відзначити, що антиукраїнська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювалася лише на обивательському рівні. Серед професійних філологів XX ст., навіть найреакційніше настроєних професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо називали її жаргоном (наприклад, професор славістики Київського університету Т. Флоринський), ніхто не скотився так низько, щоб зрадити свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю. У наш час дехто знову намагається підняти її на щит. Цікаво, що версія щодо російсько-польського мовного гібриду поширювалася (а іноді трапляється й нині) і стосовно білоруської мови, її також дехто сприймає як російську мову, «зіпсовану» польськими впливами на заході колишньої царської Росії. Однак ніхто з апологетів таких поглядів не замислюється над тим, чому проголошена ними визначальною взаємодія двох тих самих мовних компонентів (російського і польського) на сусідніх територіях дала такі разючо різні результати — дві окремі слов'янські мови — українську і білоруську, а не якусь одну. Як це пояснити?

Версію походження української мови шляхом «ополячення» російського діалекту нині підтримує і настирливо розвиває (хоч вважає це своїм відкриттям) інженер за фахом, але «філолог-любитель», як він себе називає, і голова секції слов'янських мов (?) київського міського товариства російської культури «Київська Русь» А. Желєзний. Почавши з невеликих газетних публікацій на цю тему, він у 1995 р. видав брошуру «Правда об украинском языке и проблеме двуязычия», яку в 1998 р. перевидав61, доповнивши її персональними нападками на відомих українських письменників і мовознавців, котрі полемізували з ним на сторінках періодичної преси. Як сказано в анотації, в цій брошурі «впервые четко показан механизм возникновения украинского языка как русско-польского диалекта во времена польского господства над отторгнутой от Руси ее юго-западной частью».

61 Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. — Киев, 1998. — 107 с. Видання здійснене за допомогою Фонду підтримки російської культури в Україні.

У своїй брошурі А. Желєзний стверджує, що: «...возникновение украинского языка — это следствие ополячивания славянорусского языка» (с. 10); «так постепенно формировался язык украинских (русских) крестьян» (с. 12); «Что означает это «нечто среднее между русским и польским»? Для подобных смесей у филологов имеется специальный термин: диалект. Так уж получилось, что наш украинский язык в равной мере является и русским, и польским диалектом, поэтому, на мой взгляд, наиболее точно отражающий реальное положение вещей будет такой термин: русско-польский диалект» (с. 29); «Самое подходящее название для этого языка — русско-польский диалект, хотя мы называем его украинским языком» (с. 30); «...Левобережье исторически тяготело к России, поэтому здесь в результате взаимодействия украинского и русского языков выработался некий усредненный язык, который некоторые деятели украинской культуры презрительно называют «суржиком». На самом деле это нормальный, полноценный украинский язык, в котором просто меньше полонизмов, чем в языке западных украинцев, обитающих в непосредственной близости от очага «украинизации» языка — Польши» (с. 35—36); «...процесс очищения нашего языка от засоривших его полонизмов некоторые деятели украинской культуры упорно называют «русификацией» и стараются всячески ему воспрепятствовать, так как он не отвечает их политическим, самостийницким устремлениям» (с. 30).

Наведені цитати показують, що проблему походження української, як і будь-якої іншої, мови мають вирішувати все ж таки фахівці, бо для аматорів вона непосильна. До того ж, ця проблема ускладнилася ще й через багатовікове переслідування української мови царським режимом та її нерівноправне становище в умовах фактичної відсутності української державності. Понад трьохсотлітнього колоніального становища України в складі царської Росії фактично не змінила і так звана ленінсько-сталінська національна політика комуністичної партії та радянської влади і її продовження «вірними ленінцями» аж до розпаду СРСР. Саме тому й зазнавали невдач неодноразові спроби відродження національної свідомості багатьох обдурених тривалою дезінформацією українців, утвердження української мови в зрусифікованих містах. І, мабуть, не стільки вина А. Желєзного, скільки його біда, що, довго перебуваючи в «королівстві кривих дзеркал», де все спотворено й поставлено з ніг на голову, він вважає це реальним відображенням світу та ще й знаходить для нього «історичне» обґрунтування. Найгірше ж те, що А. Желєзний у цьому не одинокий: так вважає чимало наших земляків, і прозріння їх відбувається дуже повільно й болісно. Закономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державності вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рідною російську мову. Цей процес видається їм шкідливим і недоречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й меншовартості української мови, утвердження якої в різних сферах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність і взагалі здається їм актом несправедливості. Посилання ж на історію, до якої апелюють й А. Желєзний та його однодумці, мало що доводять, бо ці аргументи найчастіше ґрунтуються не на реальних фактах, а на перекрученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Чи справді польська мова мала істотний вплив на формування української мови? А. Желєзний, який у цьому твердо переконаний, уявляє цей процес дуже наївно. На його думку, українська мова відрізняється від російської «в том, что в украинском языке для обозначения некоторых предметов и понятий применяются другие, непохожие на русские слова» (с. 9). Звідки взялися ці слова? Звичайно ж, з польської мови! Досить було російській мові «в юго-западном регионе» запозичити певну кількість польських слів, як вона від того перестала бути російською й стала українською. А. Желєзний наводить навіть короткий словник польських запозичень, який показує, «сколь далеко зашло ополячивание славянорусского языка южных русов, называемых ныне украинцами» (с. 84). Він знайшов аж 526 таких слів — спільних для української й польської мов і відмінних від російських відповідників. Однак, цей список охоплює слова різного походження: крім невеликої частини запозичень з польської мови, до нього потрапили й слова, успадковані ще від праслов'янської епохи, тобто спільні для всіх або для більшості слов'янських мов, і слова з інших європейських мов, що були запозичені в українську та польську мови незалежно, й українські запозичення в польській мові. Та річ навіть не в цьому. Лексичний склад кожної мови не є замкнутою системою і відкритий для іншомовних запозичень, тому не можна виводити походження мови лише на основі цих запозичень (до речі, полонізмів в українській мові значно менше, ніж, наприклад, церковнослов'янських слів у російській мові).

Специфіку мови становить не тільки і не так її словниковий склад, як фонетична система й граматичний (морфологічний та синтаксичний) лад. Щодо цього польська й українська мови істотно відрізняються між собою, через що входять до різних мовних груп (польська — це західнослов'янська мова, а українська — східнослов'янська). Зокрема, для фонетики польської мови характерні такі специфічні риси, яких немає в українській мові:

1) наявність носових голосних ą; ę (dąb «дуб», sąd «суд», pięć «п'ять», mięso «м'ясо»);

2) постійний наголос на передостанньому складі;

3) заміна властивих українській та іншим слов'янським мовам м'яких або твердих приголосних t, d, r на ć, dź, rz («ж»): ciasto, dzień, rzeka «річка»;

4) чергування е перед передньоязиковими твердими приголосними, залежно від походження, з а чи о: wierzyć «вірити» — wiara «віра», nieść «нести» — niosę «несу»;

5) чергування сполучення -er- після м'яких перед передньоязиковими твердими приголосними з -аr-: twierdzić «твердити» — twardy «твердий»;

6) чергування перед кінцевими дзвінкими приголосними о («у») з о, ą з ę: bоb «біб» — bobu «бобу», błąd «помилка» — błędu «помилки».

У морфології польської мови спостерігається невластиве українській мові:

1) вживання особових показників у 1-й і 2-й особах однини й множини минулого часу — рухомі закінчення -ет (-m), -eś (-ś), -ście: miałem «я мав», miałeś «ти мав», але miał «він мав»; spałeś dobrze або dobrześ spał «(ти) добре спав»;

2) закінчення -ту в 1-й особі множини дієслів теперішнього часу: czytamy «читаємо», robimy «робимо»;

3) вживання дієслівної зв'язки być «бути» у теперішньому часі;

4) утворення складеної форми майбутнього часу дієслів за допомогою зв'язки być «бути» у сполученні не тільки з інфінітивом, але і з формами активних дієприкметників минулого часу на ł: będę pisać, będę pisał(a);

5) вживання особових закінчень дієслів при творені форм умовного способу:

czytał(a)bym «я читав би (читала б)», czytał(a)byś «ти читав би (читала б)», czytałi(ły)byśmy «ми читали б», czytałi(ły)byście «ви читали б».

Крім цього, польській мові характерний особливий порядок слів, при якому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення у стійких зворотах міститься після означуваного слова, а в складеному присудку допоміжне дієслово być ніколи не опускається.

Уже навіть цей далеко не повний перелік найважливіших особливостей польської мови засвідчує, що українська мова на фонетичному й граматичному рівнях зовсім не зазнала її впливу. Цей вплив помітний лише на лексичному рівні й був зумовлений певними історичними обставинами.

Як відомо, після розпаду Київської Русі протягом XIV ст. усі білоруські й більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського. Українсько-білоруська писемна мова (за тодішньою термінологією — руська, але ж не російська!) стала в ньому державною. Ще досить довго, після того, як значна частина українських і білоруських земель опинилися у складі польської Речі Посполитої, вона виконувала державні функції. Вплив польської мови на українську в такій ситуації був неминучим, але відбувався не через спілкування українських селян з польськими панами, як вважає А. Желєзний, а головним чином через писемно-літературну мову. Українсько-білоруська писемна мова XVI—XVII ст. справді увібрала в себе багато польських, латинських, чеських та інших запозичень, від чого стала штучною, далекою від народної мови, непридатною для функції літературної мови й наприкінці XVIII ст. вийшла з ужитку (була замінена новою українською літературною мовою на народній основі, зачинателем якої став І. Котляревський). Частина польських лексичних запозичень увійшли і в українську народнорозмовну мову, але їх кількість і значення не були настільки великими, щоб змінити структуру мови й надати їй нової якості, тому цей вплив не варто перебільшувати.

Не відповідає дійсності й твердження А. Железного про нібито переважання російської мови серед більшості грамотного населення українських міст за часів Речі Посполитої, завдяки чому вони начебто менше зазнали полонізації, ніж українські села.

Навряд чи треба доводити, що аж до царювання Петра І всі українські міста були україномовними, а в складі Речі Посполитої, коли в містах зосереджувалася адміністрація, ділові люди й польська еліта, мова українських міст часто зазнавала впливу польської мови (у деяких тодішніх містах вона навіть переважала), чого не було в українських селах.

Українські міста у складі Російської імперії почали русифікуватися лише за царювання Петра І та Катерини II, тобто від того часу, коли царська адміністрація посилила систематичну й послідовну щодо України політику, спрямовану на нищення української мови паралельно з ліквідацією української державності.

Отже, про генетичну залежність української мови від польської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом російської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена елементарним невіглаством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.

senbernar

12.07.2012, 13:58

«Україна» — це не «окраїна»

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької»62.

Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші — з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».

62 Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 343, 347.

63 Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI—VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна — це вся відділена частина території племені (згодом — уся територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія племені (згодом — погранична територія феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV—XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. ба’тько — ба’тьківщина — батьківщи’на, горо’х — горо’шина — гороши ’на, ри’ба — ри’бина — риби’на, хурто’вина — хуртови’на; так само Укра’їна — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів — Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укра’їну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укра’йну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності64.

64 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 117.

Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

senbernar

12.07.2012, 14:29

Що було б, якби

Вважається, що історія не визнає умовного способу. Вона має свою логіку і твориться за певними своїми законами. Тому будь-які міркування про те, яким був би подальший розвиток окремих країн і як склалася б майбутня доля цілих народів, якби доленосні для них події на певних історичних етапах відбувалися не так, а якось інакше, багатьма сприймаються як недоречні фантазії. І все ж таки нікому не заборонено оглянутися в минуле і з висоти набутого народом досвіду зробити спробу відділити неминуче від випадкового, закономірні процеси від фатального збігу обставин.

Чи мала б Русь далекі й осяйні перспективи, якби нерозумні діти Володимира Мономаха виконали заповіт свого мудрого батька і не вели міжусобних війн, а жили в мирі й злагоді і дбали лише про благо Вітчизни, як того навчав їх досвідчений та далекоглядний політик і державний діяч? Відповідь тут однозначно негативна, бо Київська імперія була історично приречена на розпад (як свого часу розпалися Візантійська, Римська імперії та Французька імперія Каролінгів), а на її уламках мали постати нові незалежні держави. Це був загальноєвропейський процес епохи середньовіччя. Талановитий поет і щирий патріот своєї землі безіменний автор «Слова про Ігорів похід» наприкінці XII ст. не міг здогадуватися, що всі його полум'яні заклики до руських князів перебороти чвари та об'єднатися проти зовнішніх ворогів залишаться лише «голосом волаючого в пустелі», бо феодальна роздрібненість була неминучим етапом суспільного поступу й об'єктивно мала прогресивне значення. Проте ніякі перипетії боротьби удільних князів між собою за першість самі по собі не змогли б змінити загального історичного розвитку вже сформованого на той час українського етносу в напрямку остаточного самоусвідомлення і зміцнення своєї державності. Золотоверхий Київ назавжди залишився б не лише духовною столицею східних слов'ян, але й державно-адміністративним центром русинів-українців. Та не так сталося, як гадалося. «Коричнева чума XIII століття» — монголо-татарська навала все перевернула з ніг на голову. Вона сприймалася як катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле.

Зруйнувавши Київ і спустошивши більшу частину української землі, нові азіатські деспоти за ціле століття зуміли спустошити й людські душі, витравивши з них на тривалий час почуття власної гідності й внутрішню потребу боротьби за волю. Київ уже не міг піднятися з руїн настільки, щоб стати центром визвольної війни всього народу проти іноземних загарбників, боротьби за свою державу. Сили для такої боротьби збиралися й нагромаджувалися протягом XIV ст. на північно-східній периферії колишньої Київської Русі — у Московському князівстві, що від самого початку будувалося на засадах абсолютизму й деспотичної влади його правителів, і на кінець XV ст. зуміло повністю звільнитися від монголо-татарської неволі.

Піднесення Московського князівства як центру боротьби з монголо-татарським ярмом і разом з тим — центру формування російської народності, а також започатковане Іваном І Калитою збирання «руських земель» відкрило нову історичну епоху, яка позначилася на майбутній долі всіх східних слов'ян. Не важко здогадатися, що якби Київська Русь уникла монголо-татарського ярма, політичний розклад сил на східнослов'янських землях у XIII—XIV ст. міг би бути зовсім іншим. Це розуміли й самі росіяни. Н. Полонська-Василенко наводить такі слова одного з найвидатніших російських істориків кінця XIX ст., автора п'ятитомного «Курса русской истории» В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською»65.

65 Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1. — С. 269.

Ці слова, без сумніву, прозвучали різким дисонансом у досить злагодженому хорі тогочасних шовіністичних російських істориків. Однак мусимо зауважити, що від імперського мислення не вдалося відійти навіть В. Ключевському: замість Російської імперії за іншого розвитку історичних подій йому уявлялася по суті імперія українська. Суспільний досвід бурхливого XX століття спонукає нас сприймати ту прогнозовану В. Ключевським історичну перспективу дещо інакше. Можна не сумніватися в тому, що якби не створилися умови для виникнення агресивної Московської держави з її абсолютистсько-монархічним ладом, Східна Європа у суспільному розвитку пішла б загальноєвропейським шляхом. На руїнах Київської імперії утворилося б декілька національних держав (українська, білоруська, новгородська, московська, хоч їх найменування могли бути іншими) з європейським обличчям. М. Гоголь справді писав би українською мовою, а О. Пушкін також залишався б самим собою і творив би своєю рідною мовою. Цілком вірогідно, що слов'янські народи були б істинно братерськими без поділу на «старшого» й «менших» братів і в своєму вільному розвитку здивували б світ злетом духовності, високим рівнем культури й моралі. Втрати на цьому шляху були величезними — особливо в українців та білорусів через їхнє багатовікове колоніальне становище в Російській імперії. Навіть в умовах незалежної держави значна частина українського суспільства позбавляється від комплексу меншовартості, байдужості або й зневажливого ставлення до своєї мови, культури, традицій, звичаїв, історії дуже повільно й болісно. Але цей процес необхідний і неминучий, бо залишатися в полоні старих ілюзій і йти в третє тисячоліття з тягарем минулих помилок та невдач абсолютно безперспективно і навіть небезпечно: так можна опинитися на задвірках історії.

senbernar

12.07.2012, 14:32

Література

Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М., 1990.

Алексеев В. В поисках предков. Антропология и история. — М., 1972.

Алексеев В. П. Происхождение народов восточной Европы: Краниол. исследование. — М., 1969.

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. — М., 1973.

Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI—XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. — Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1963.

Археология Украинской ССР: В 3-х т. — Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды. — M., 1986.

Бадзьо Ю. Право жити. — К., 1996. — С. 125—162.

Баран В. Ц. Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю. — К., 1972.

Баран В. Ц. Давні слов'яни. — К., 1998.

Баран В. Д., Терпиловський Р. В., Козак Ц. Н. Походження слов'ян. — К., 1991.

Барвінський Б. Велика й Мала Україна. — Львів, 1925.

Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980.

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1991.

Бердяев Н. Русская идея. — Париж, 1946.

Бердяев Н. Судьба России. — М., 1918.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917— 1953: У 2-х кн. — К.: Либідь — Військо України, 1994.

Білецький А. Коріння нашої мови // Вітчизна. — 1992. — № 4.

Блінава Э., Мяцельская Е. Беларуская дыялекталогія. — 2-е выд. — Мінск, 1980.

Брайчевський М. Походження Русі. — К., 1968.

Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. — К., 1993.

Брим В. А. Происхождение термина «Русь» // Россия и Запад. I. — Петербург, 1923.

Булаховсъкий Л. А. Питання походження української мови. — К., 1956. — 220 с.

Винокур I. С. Історія та культура черняхівських племен Дністро-Дніпровського межиріччя II—V ст. н. е. — К., 1972.Генсьорський А. І. Традиції південноруської (старокиївської) фонетики в літературній вимові Північної Русі до кінця XVIII ст. // Питання слов'янського мовознавства. — Кн. 5. — Львів, 1958. — С. 201—208.

Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.

Гординський С. Назви «Русичі» й «Русовичі». — Вінніпег, 1963.

Горшкова К. В. Историческая диалектология русского языка. — M., 1972.

Горюнова E. И. Этническая история Волго-Окского междуречья. — М., 1961.

Греков Б., Якубовский А. Золотая Орда и ее падение. — М.; Л., 1950.

Гринблат М. Я. Белорусы: очерк происхождения и этнической истории. — Минск, 1968.

Грінченко Б. Як жив український народ (Коротка історія України). — Чернівці, 1908.

Грушевський М. «Велика, Мала і Біла Русь» // Україна. — 1917. — Кн. 1—2.

Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 1. — К., 1991. — 634 с.; Т. 2, К., 1992.

Данилова Е. И. Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа. — К., 1971.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI—XVII ст. // Сучасність. — 1992. — № 3.

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993. — С. 44—78.

Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., Вид. дім «KM Academia», 1998. — 272 с. (Сумні сторінки історії).

Дорошенко Д. І. Нариси історії України. — Львів, 1991.

Ендик Р. Антропологія українців // Географія української та суміжних земель. — Т. 1. — Львів, 1938.

Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990.

Жуковская Л. П. Новгородские берестяные грамоты. — М., 1959.

Зализняк А. А. К исторической фонетике древнерусского диалекта // Балтославянские исследования, 1981. — М., 1982. — С. 61—80.

Зализняк А. А. Новгородские берестяные грамоты с лингвистической точки зрения // В. Л. Янин, А. А. Зализняк. Новгородские грамоты на бересте (Из раскопок 1977—1983 гг.). — М., 1986. — С. 89—219.

Залізняк Л. Л. Від склавцнів до української нації.— К., 1997.

Залізняк Л. Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. — 1996. — № 2.

Залізняк Л. Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // Пам'ять століть. — 1997. — № 4. — С. 2—13.

Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М., 1991.

Зимин А. Россия на рубеже XV—XVI столетий (Очерки социально-политической истории). — М., 1982.

Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. — Казань, 1881.

Иванов Вс. «Мы». Культурно-исторические основы русской государственности. — Харбин, 1926.

Иванов В. В. Историческая грамматика русского языка. — М., 1964.

Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. — Вип. 1 (4). — К., 1995.

Ісаєвич Я. Початок державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів // Етнічна самосвідомість: національна культура. — К., 1991.

Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: Історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Львів, 1995. — Вип. 2.

Історія української мови. Морфологія. — К., 1978. Історія української мови. Фонетика. — К., 1979.

Карамзин H. M. Предания веков. — М., 1988.

Карский Е. Ф. Белорусы. Введение к изучению языка и народной словесности. — Варшава, 1903. — Т. 1.

Карский Е. Ф. Русская диалектология. — Л., 1924.

Каштанов С. М. Социально-политическая история России конца XV — первой половины XVI в. — М., 1967.

Кічак І. Україна — не окраїна // Визвольний шлях. — 1994. — Кн. 6.

Кобычев В. П. В поисках прародины славян. — М., 1973.

Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. — Воронеж, 1991.

Колесов В. В. Историческая фонетика русского языка. — М., 1980.Кондукторова Т. С. Антропология древнего населения Украины. — М., 1972.

Костомаров Н. И. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией»? // Записки Українського наукового товариства у Києві. — К., 1928. — Т. XXVII.

Котков С. И. Московская речь в начальный период становления русского национального языка. — М., 1974.

Криворотое В. Вехи. Взлеты и падения особого пути России // Знание — сила. — 1990. — № 8—9.

Кримський А. Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася //А. Шахматов, А. Кримський. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв. — К., 1924. — С. 87—128.

Крип'якевич І., Цольницький М. Історія України. Нью-Йорк, 1990.

Крип'якевич І. П. Історія України. — Вид. 2-е. — Львів, 1992.

Крымский А. Е. Древнекиевский говор. — СПб, 1907.

Кухаренко Ю. В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян (по материалам археологических исследований) // Полесье (Лингвистика, археология, топонимика). — М.. 1968. — С. 18—46.

Лаврів П. Укри—Украни — наші предки? // Прапор. — 1990. — №1.

Лавровский П. А. О языке северных русских летописей. — СПб, 1852.

Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. І. — К.,1994.

Мавродин В. В. Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства) — Л., 1946.

Мавродин В. В. Образование единого русского государства. — Л., 1951.

Мавродин В. В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. — М., 1971.

Мавродин В. В. Происхождение русского народа. — Л., 1978.

Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнар. конґрес україністів. — Львів, 1994.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990.

Матвіяс І. Г. Варіанти української літературної мови. — К., 1998.

Монгайт А. Л. Рязанская земля. — М., 1961. — 400 с.

Назаренко А. В. Об имени «Русь» в немецких источниках IX—XI вв. // Вопросы языкознания. — 1980. — № 5.

Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998.

Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х ч. / За ред. В. Ф. Панібудьласки. — К.: Вища школа, 1997. — Ч. 1— 2.

Німчук В. Південні давньоруські говори — основа української мови // Історія української мови. — К., 1996.

Німчук В. В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови // Мовознавство. — 1997. — № 6; 1998. — № 1.

Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9.

Огієнко І. В Україні, а не на Україні // Рідна мова. — 1935. — Ч. 2. — С. 67—72.

Окунь—Бережанський. Чому Русини або Малороси називаються українцями. — Самбір, 1932.

Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

Пастернак Яр. Важливі проблеми етногенезу українського народу // Український історик. — 1970. — № 4.

Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. — СПб, 1862.

Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К., 1972. — 214 с.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Півторак Г. Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски (про походження українців, росіян та білорусів). — К., 1998.

Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова? — К., 1993.

Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и великорусская народность // Историк-марксист. — 1930. — Т. 18—19.

Полєк В. «Русский», «руський», «російський», «український». Синоніми? Так! // Березіль. — 1991. — № 9.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — Т. 1—2.Потебня А. А. К истории звуков русского языка. — Воронеж, 1876.

Пресняков А. Образование великорусского государства. — Петроград, 1918.

Пріцак О. Про походження Русі // Хроніка 2000. Наш край. — 1992. — Вип. 2.

Происхождение и этническая история русского народа (по антропологическим данным) / Под ред. В. В. Бунака. — М., 1965.

Російщення України: науково-популярний збірник / Видання українського конґресового комітету Америки ради оборони і допомоги Україні. — Репринтне видання. — К., 1992.

Рудницький Я. Слово й назва «Україна». — Вінніпег, 1951.

Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов. — К., 1985.

Русанівський В. Україна і українці // Наука і суспільство. — 1989. — № 2.

Русанова И. П. Славянские древности VI—IX вв. между Днепром и Западным Бугом. — М., 1973.

Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. Культура пражского типа. — М., 1976.

Русская диалектология / Под ред. Р. И. Аванесова и В. Г. Орловой. — М., 1964.

Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982.

Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории. — М., 1984.

Саливон И. И., Тегако Л. И., Микулич А. И. Очерки по антропологии Белоруссии. — Минск, 1976.

Сегеда С. П. Антропологічні особливості українського народу: етногенетичний аспект // Матеріали до української антропологи. — Вип. 1(4). — К., 1995.

Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. — М., 1970.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979.

Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков. — М., 1982.

Селюнин М. Истоки // Новый мир. — 1988. — № 5.

Сиповський В. Україна в російському письменстві. — К., 1928.

Січинський В. Чужинці про Україну. — 5-е вид. — Авсбург, 1946.

Скляренко В. Звідки походить назва Україна?// «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.

Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів на сім'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення // Історія української мови. — К., 1996.

Сміленко А. Т. Слов'яни та їхні сусіди в Степовому Подніпров'ї (II—XIII ст.). — К., 1975.

Смолт В. А., Гуржій О. І, Як і коли почала формуватися українська нація? — К., 1991.

Соболевский А. И. Лекции по истории русского языка. — 4-е изд. — M., 1907.

Соболевский А. Русский народ как этнографическое целое. — Львов: Русск. изд. Общество. — 1911.

Соловьев В. Национальный вопрос в России. — СПб, 1891.

Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. — 1974. — № 7.

Стахів М. Вплив Хмельниччини на формування

української нації // ЗНТШ. — Мюнхен, 1948. — Т. 156.

Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Труды

подготовительной по национальным делам комиссии,

малорусский отдел. — Одесса. — 1919. — Вып. 1.

Стрижак О. Серби й Україна // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993. — С. 251—259.

Струве П. Социальная и экономическая история России. — Париж, 1952.

Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991. Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья (Роменская культура и ее предшественники). — К., 1975.

Тараненко О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем // Історія української мови. — К., 1996.

Телегин Ц. Я. Там, где вырос Киев. — К., 1982. — 96 с. Тихомиров M. H. О происхождении названия «Россия» // Вопросы истории. — 1953. — № 11.

Ткаченко О. Б. К исследованию финно-угорского субстрата в русском языке // Советское финно-угроведение (XIV). — 1978. — № 3. — С. 204—210.

Ткаченко О. Б. Очерки теории языкового субстрата. — К., 1989. — С. 136—139.

Ткаченко О. Б. Проблема реконструкции дославянских субстратных языков на основе славянских субстратных элементов // IX Міжнародний з'їзд славістів / Доповіді. К., 1983. — С. 220—237.

Ткаченко О. Б. Російська та церковнослов'янська мови (російської редакції) як джерело реконструкції найдавнішого періоду історії української мови // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 13—18.Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. — К., 1979. — С. 42—53, 247—268.

Ткаченко О. Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі // Мовознавство. — 1998. — № 2—3. — С. 14—25.

Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987. — 246 с.

Толочко П. П. Київська Русь. — К., 1996.

Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім'я. — Львів, 1909.

Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — M., 1962.

Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. — М., 1953.

Третьяков П. Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. — М.; Л., 1966.

Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982.

Трубачов О. М. Етимологічні спостереження над стратиграфією ранньої східнослов'янської топонімії // Мовознавство. — 1971. — № 6. — С. 3—17.

Трубачев О. Н. Ранние славянские этнонимы свидетели миграции славян // Вопросы языкознания. 1974. — № 6. — С. 48—67.

Трубецкой Н. С. К проблеме русского самосознания. — Берлин, 1926.

Федоров Г. Россия и свобода. — Нью-Йорк, 1936.

Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. — М.; Л., 1962.

Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Историко-диалектологический очерк. — Л., 1972.

Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. — М., 1979.

Хабургаев Г. А. Становление русского языка: пособие по исторической грамматике. — М., 1980.

Харлампович К. В. К вопросу о просвещении на Руси в домонгольский период. — Львов, 1901.

Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Т. 1. — Казань, 1914.

Хвильовий М. Думки проти течії. — ДВУ, 1926.

Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское государство // Спорные вопросы отечественной истории XI—XVIII веков. — М., 1990.

Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? — Львів, 1907.

Цегельський Л. Русь — Україна, а Московщина — Росія. — Царгород, 1916.

Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй. — Нью-Йорк, 1964.

Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. — Пг, 1915.

Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-українщини XI—ХУШ вв. — К., 1924.

Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? // Другий Міжнародний конґрес україністів / Доповіді і повідомлення: Мовознавство. — Львів, 1993. — С. 54—55.

Шелухин В. Назва України. — Відень, 1921.

Шелухин В. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. — 1996. — № 11.

Щербаківський В. Формація української нації. — Прага, 1941.

Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тыс. н. э. — К., 1985.

Яворницький Ц. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — Львів, 1990.

Яковенко Н. Українська шляхта. — К., 1993.

senbernar

12.07.2012, 14:35

Тернистий шлях українства

1686 р. — Ліквідація автономії української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

1687 р. — Вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами («Коломацькі статті»).

1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

1690 р. — «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» — книжки П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.

1693 р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.

1708 р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

1709 р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.

1720 р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими, «дабы... особливого наречия в оных не было».

1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.

1729 р. — Указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

1764 р. — Інструкція Катерини II князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1764 р., 10 листопада — Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.

1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1775 р., 3 серпня — Маніфест Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи и причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1783 р., 3 травня — Указ Катерини II про закріпачення селян у Лівобережній Україні.

1784 р. — Русифікація початкової освіти в Україні.

1786 р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість «чистого российского языка» в Київській академії.

1800 р. — Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.

1817 р. — Запровадження викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини, яка входила в той час до Австро-Угорської імперії. 1831 p. — Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації «Юго-Западного края».

1847 р., березень—квітень — Розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у Києві, арешт його учасників і покарання ув'язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).

1859 р. — Заміна австро-угорською владою української абетки латинською у Східній Галичині та на Буковині.

1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

1863 р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії («Валуєвський циркуляр»).

1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1876 р., 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.

1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Емського указу всім губернаторам Росії.

1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).

1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.

1899, 1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.

1907 р. — Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 р. — Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1914 р., вересень — Арешт і страта відступаючими австрійцями та угорцями сотень українців без слідства й суду за підозрою в проросійських симпатіях (30 тис. галичан і буковинців було інтерновано в концтаборах).1914 p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1918 р., 7 січня — Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя й Південну Україну.

1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).

1918 р., 11 листопада — Румунські війська захопили Чернівці, а згодом — і решту Північної Буковини.

1918 р., листопад — Польські війська окупували Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя.

1918 р., 21 листопада — Поляки захопили Львів.

1918 р., 28 листопада — Скликаний румунами «Генеральний конгрес Буковини» проголосив злуку Буковини з Румунією.

1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.

1918 р., 18 грудня — Французько-грецький десант в Одесі.

1919 р., січень—березень — Війська Антанти захопили Південно-Західну Україну з м. Одесою, Миколаєвом, Херсоном.

1919 р., 15 січня — Чеські війська захопили Ужгород.

1919 р., 23—31 січня — Хотинське повстання проти румунської окупації Бессарабії.

1919 р., травень—червень — Окупація Східної і Південної України військами А. Денікіна.

1919 р., 31 серпня — Захоплення Києва денікінцями.

1919 р., жовтень — Армія А. Денікіна зайняла Правобережну Україну.

1919 р., 7 листопада — Початок третього наступу більшовиків на Україну (до середини лютого 1920 р. вони витиснули війська А. Денікіна з України).

1919 р., 16 грудня — Більшовики втретє захопили Київ.

1920 р., 20 січня — Скасування поляками Галицького Крайового Сейму та Крайового Виділу і поділ Галичини на 3 воєводства. Заборона української преси, підпорядкування шкільництва польському міністерству освіти.

1920 р., 26 травня — Контрнаступ більшовиків на Україну (12 червня вони зайняли Київ, у липні— серпні — майже всі українські землі, за винятком Галичини).

1921 р., серпень — Більшовики розгромили загони Н. Махна.

1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.

1921—1923 рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.

1924 р., 26 липня — Прийняття в Румунії закону, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що «забули свою рідну мову». Посилена румунізація всіх видів шкільної освіти (завершена 1927 р.).1924 р., 31 липня — Заборона української мови в польських державних та самоуправних установах Західної України.

1926 р., 25 травня Вбивство С. Петлюри в Парижі.

1929 р., вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).

1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів.

1930 р., 9 березня—19 квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури, УАПЦ за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ).

1930 р., вересень—листопад — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції за наказом Ю. Пілсудського проти українського населення та провідних діячів українського політичного і культурного життя) в Галичині. Нищення українських культурних установ, кооперативів, масові арешти.

1931 р., лютий — Арешти колишніх діячів УНР (В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.).

1931 р., лютий Депортація М. Грушевського до Москви.

1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1932 р., 7 серпня — Ухвалення ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР закону «Про охорону соціалістичної власності», який за «присвоєння» селянами навіть жмені колгоспного зерна карав розстрілом або концтабором.

1932 р., 23 грудня — Поляки стратили бойовиків ОУН В. Біласа і Д. Данилишина.

1933 р., 13 травня — Самогубство М. Хвильового як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

1933 р., 7 липня — Самогубство М. Скрипника, доведеного до відчаю більшовицькою владою.

Кінець 1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. — Погром українців на Кубані.

1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1934 р., 18 червня — Створення польським урядом концентраційного табору в Березі-Картузькій, у якому перебувало значна кількість українських політичних діячів.

1934 р., 13—15 грудня — У зв'язку з убивством С. Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких — письменники Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та ін.

1936 р., 13 січня — Варшавський процес над 12-ма членами ОУН, звинувачених у вбивстві Б. Пєрацького. Засудження керівників ОУН С. Бандери, М. Лебедя та М. Карпинця до смертної кари. 1936 р., квітень — Арешт і розстріл Ю. Коцюбинського як нібито керівника українського троцькістського центру.

1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).

1937 р., 19—20 квітня, 23 червня — Два політичні процеси румунського військового суду над українськими націоналістами на Буковині, яких було звинувачено в революційній діяльності та в заперечуванні законності румунської влади над українськими землями.

1937 р., 30 серпня - Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.

1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.

1937 р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).

1938 р. — Сталінська постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.

1938 р., 23 травня — Вбивство Є. Коновальця більшовицьким агентом у Роттердамі.

1938 р. — Посилення русифікації України у зв'язку з рішеннями XIV з'їзду КП(б)У 13—18 червня.

1939 р. — Розгром польською владою української православної церкви на Холмщині (знищено 189 церков, а 149 було передано римо-католикам).

1939—1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1941 р., січень «Процес 59» членів ОУН у Львові.

senbernar

12.07.2012, 14:36

Тернистий шлях українства

1941 р., 22 червня — Початок Великої Вітчизняної війни. Захоплення німцями Львова (30 червня), Галичини (липень), згодом — усієї України (19 вересня — Києва, 26 жовтня — Одеси, 24 жовтня — Харкова, у липні—серпні 1942 р. — Слобожанщини й Кубані). У ході війни на фронтах загинуло 8,8 млн. українців (загальні втрати України у Другій світовій війні становлять 17 млн. осіб), зруйновано 30 тис. сіл та 870 міст, знищено щонайменше 45% економіки.

1941 р., 12 липня — Арешт німецькими фашистами організаторів Українського Державного Правління у Львові на чолі з Я. Стецьком, а згодом — і С. Бандери (перебував у концтаборі до вересня 1944 р.).

1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних в'язнів, що перебували у в'язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД групи видатних діячів української культури, серед яких — українська письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К. Студинський, П. Франко та ін.).

1941 р., 1 серпня — Включення німцями Галичини до Генеральної Губернії (дистрикт Галичина).

1941 р., 19 серпня — Передача Румунії української території між Дністром і Бугом (так звана «Трансністрія») на підставі німецько-румунського договору.

1941 р., 20 серпня — Створення Рейхскомісаріату України на чолі з Е. Кохом зі столицею в м. Рівному.1941 р., 30 серпня — Вбивство в Житомирі провідних членів ОУН О. Сеника та М. Сціборського.

1941 р., 15 вересня — Масовий арешт німецькими фашистами членів ОУН С. Бандери. Початок підпілля й активної боротьби ОУН проти німецько-фашистських окупантів.

1941 р., грудень — Арешт і розстріл (у лютому 1942 р.) в Києві німецькими фашистами групи українських націоналістів, у тому числі поетеси Олени Теліги.

1942 р., 13 лютого — Початок примусового вивезення українців («остарбайтерів») з центральних і східних областей на роботу до Німеччини (протягом 1941—1944 рр. було вивезено до 2,5 млн. осіб).

1942 р., 25 липня — Німецькі фашисти розстріляли в Києві крайового провідника ОУН С. Банд ери Д. Мирона-Орлика.

1942 р., 25 липня — Три військові угорські суди над приблизно 150 членами націоналістичного підпілля на Закапратті.

1944 р., червень — У німецькому концтаборі Шаксенгаузен закатовано українського письменника Олега Ольжича-Кандибу (сина О. Олеся).

1944—1955 рр. — Каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.

1945 р., Ув'язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.

1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

1946 р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець» (ця постанова була згодом підтверджена XVI з'їздом КП(б)У 25—26 січня 1949 р.).

1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами українських культурних здобутків під час Другої світової війни («ждановщина»).

1947 р., 3 березня — Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).

1949 р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її XVI з'їзду 25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).

1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.

1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).

1950 р., 28 квітня — Скасування унії на Пряшівщині (Чехословаччина).

1951 р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука і В. Василевської).

1954 р., 23—26 березня — XVIII з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис. осіб).

1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957—1961 рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).

1959 р., 15 жовтня — Убивство С. Бандери агентом КДБ Б. Сташинським.

1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л. Лук'яненка до смертної кари.

1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII з'їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.

1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу над Погружальським»).

1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).

1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму).

1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

1969 р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв'язнів.

1970 р., січень — Судовий процес проти І. Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти русифікації.

1970 р., 28 листопада — Трагічна смерть (убивство) української художниці А. Горської у Василькові на Київщині.

1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.

1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в'язень М. Сорока.

1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.

1972 р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП), Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].

1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня — 1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О. Тихому відповідно 10 та 5 років.

1977 р., 4 квітня — Арешт членів УГГ М. Матусевича і М. Мариновича (засуджені 23—30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

1977 р., 12 грудня — Другий арешт Л. Лук'яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10 років ув'язнення і 5 років заслання).

1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення русифікації).

1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю. Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.

1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.

1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1984 р. — Померли в таборах О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко.

1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.

1986 р., 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.

1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Kertis

23.07.2012, 23:11

4579558

Поведенческие алгоритмы советского человека.

Oldies but Goldies – так назывался сборник лучших песен группы the Beatles. Старые, но золотые. Я тоже предлагаю сегодня вспомнить хорошо забытое старое. А именно: определённые действия, которые выполнял советский гражданин в своей повседневной практике «на автопилоте». То есть такие действия, которые были абсолютно привычными для каждого советского человека. Характерные, так сказать, штрихи советского быта.

Для примера. Когда советский человек заходил в гастроном, то он как правило собирался купить не один какой-то продукт, а сразу несколько, например: молоко, хлеб, сыр, колбасу (в тех немногих городах, где она была). Универсамов (универсальных магазинов самообслуживания) даже в Москве было мало. А за её пределами разве только в крупных городах. Поэтому обычно покупали в профильных магазинах («молоко», «мясо», «вино-воды») или – гастрономах. Типовой советской гастроном представлял из себя довольно-таки просторный зал, по периметру которого возле стен были расположены прилавки. Все прилавки были разделены на отделы: хлебный отдел, молочный отдел, колбасный, мясной, бакалея и т.д. Советский человек (чаще всего это была многострадальная советская женщина) вставал(а) в молочный отдел (т.е. пристраивался в хвост очереди). Когда до него доходила очередь, он(а) просил(а) взвесить ему «грамм четыреста пошехонского сыра». Продавец взвешивал и называл цену (продавцом, кстати, тоже обычно была советская женщина, правда более упитанная). По просьбе покупателя продавец мог записать цену на клочке бумажки. Далее советский человек перемещался в колбасный отдел. Там тоже выстаивал очередь и просил взвесить: «полкило любительской» (ну или «докторской», скажем). Процедура с ценой (и возможной записью на клочке бумажки) повторялась. Далее покупатель перемещался в бакалейный отдел. Снова выстаивал очередь. У прилавка говорил продавцу: «мне полкило вермишели и триста грамм леденцов» (леденцы, правда, могли быть в ещё одном отделе – кондитерском; но это где как). Ему взвешивали запрошенное, высыпали в кульки и также сообщали цену.

Далее наступал более ответственный момент.

Покупатель перемещался к кассе. Касс могло быть в гастрономе несколько, но чаще всего все они никогда не работали, а работала только одна, две. В кассу была самая длинная очередь, поскольку в кассу стояли все покупатели всех отделов, чтобы оплатить покупку. Иногда, правда, кассы дифференцировались: в одной кассе пробивали только товары из колбасного и молочного (например), а в другой: винного и бакалеи. Или типа того.

Отстояв очередь в кассу, советский человек начинал читать мантры:

– В молочный – руб-двадцать-пять и два-по-шестнадцать (два пакета молока по 16 копеек каждый), в колбасный – рубь-тридцать, в бакалею – рубь-девяносто, в винный – два-сорок.

Кассирша начинала ему «пробивать» чеки. Чек был не единый. Для каждого отдела предназначался свой чек. Иногда отделы имели не только названия, но и номера, тогда покупатель вместо названия отдела говорил его номер, например: «во второй – три-двадцать, в третий – рубь-десять» и т.д.

Получив на руки чеки, советский человек изучал их, отрывал первый, смерялся по пробитой сумме (а иногда по номеру отдела) и шёл в соответствующий отдел. Если он уже ранее отстоял в очереди и взвесил товар (например, полкило колбасы), то она как правило лежала (завёрнутая в грубую, но крайне экологически чистую, бумагу) рядом с продавцом. На кульке размашистым подчерком была написана цена. Поскольку покупателей было много, то и кульков было не мало (из тех, что ещё не оплатили в кассе). Пробивший чек покупатель протягивал продавцу чек. Продавец брал чек, смотрел на цену в чеке, а потом искал глазами среди завёрнутых кульков тот кулёк, на котором была такая же цена. Найдя, он протягивал счастливцу его колбасу (иногда, кстати, мог и перепутать).

Если же покупатель в отдел очередь не отстоял, хотя и пробил чек (например, в винный, где взвешивать ничего не надо), то он снова пристраивался в хвост очереди и терпеливо ждал, когда дойдёт до прилавка. После чего протягивал продавцу чек и получал в обмен бутылку портвейна (или того, что он оплатил). Газировка, кстати («Буратино» или «Лимонад»), как правило продавалась тоже в винном.

Вот такой был стандартный алгоритм покупок в советском гастрономе. Никого он не удивлял. Все считали его само собой разумеющимся. Очереди в разные отделы были разными и зависели от времени суток и календарной даты. В дни выдачи авансов и получек (они в СССР выдавались 5-го и 20-го каждого месяца) в винные очереди были конечно более длинными. А накануне авансов (20-го) и получек (5-го), т.е. когда у большинства советских людей деньги подходили к концу, в винный почти никого не было. За колбасой очередь была стабильной. В молочный и рыбный очередь обычно была небольшой. В бакалею очередь варьировалась в зависимости от того, что там продают в данный момент. В кассу очередь была всегда длинной. Концентрация народа была обычно после 18 часов, когда заканчивался рабочий день. Рано утром магазины оккупировались пенсионерами. Зато днём в будни часов до 16 народу как правило было мало. Магазины, если не изменяет память, закрывались обычно в 19-00 часов, некоторые – в 20-00. Позже всех закрывались некоторые единичные центральные гастрономы в Москве – в 21 час. Но в принципе после 20 часов уже ловить было нечего. В воскресенье большинство продуктовых магазинов не работало (а промтоварные вообще все не работали).

Вот такой был алгоритм хождения в гастроном. Таким образом, среднестатистический покупатель в гастрономе обычно выстаивал не одну, а минимум две, а как правило – три-четыре и более очередей.

Прошу обратить внимание нервных Любителей Старины, что я это написал не ради какого-то злобствования; не ради того, чтобы плюнуть в историю своей страны, а даже наоборот. Я радость людям доставить хотел. Хотел, чтобы люди с умилением вспомнили это счастливое советское время. И заметьте, я ничего не писал про регулярное хамство и просто грубость продавцов и кассиров («на витрине всё написано», «что, слепой что ли, не видишь сам?» и т.п.), про ругань в очередях («вы тут не стояли»), про специфический липкий грязный пол с нередкими молочными лужами, про злобных бабок-уборщиц, которые тыкали людей по ногам своими швабрами с грязными тряпками и ругали покупателей («только пол вымАла, а они уже вона снова натаптАли»). Про всё это я ничего не написал. Я исключительно про алгоритм типовых бытовых действий. В данном случае – при покупке в гастрономе.

Ещё одна характерная привычка, вернее поведенческий алгоритм. Если советская женщина, идя за покупками, видела какую-то длинную очередь, то она сперва пристраивалась в конец этой очереди, а только потом уже наводила справки: «а что же собственно дают?». Этот алгоритм работал в любом магазине: и в продуктовом, и – особенно – в промтоварном. Кстати, обычно говорили именно «дают», а не «продают». Почему? Видимо советские люди подсознательно понимали, что продавать могут только в системе с нормальной свободной экономикой, а в системе советской разнарядки товары именно что дают. Да и как могли что-то продавать, если у советских людей были не деньги, а советские рубли.

Ещё деталь по поводу очередей. Многие бывалые покупатели (а такими были почти все советские женщины) в больших магазинах занимали сразу несколько очередей. Потому что не было никакой возможности стоять в каждой очереди последовательно – времени просто не хватило бы, учитывая, что в иных очередях приходилось стоять по два-три часа, а то и более (на это, правда, отваживались в Москве в основном приезжие, а москвичи старались приобрести товар «с рук», то есть без очереди, хоть и «с переплатой»). Такой алгоритм назывался «занять очередь». Иногда случались трагедии: «занятая очередь» «подходила» сразу в два отдела. Несчастный покупатель, отовариваясь в одном отделе, «упускал» свою очередь. Потом ему надо было доказать этой очереди, что он в ней уже стоял (то есть «занимал» её). Естественно, что другие советские люди наотрез отказывались поверить в то, что данный покупатель в самом деле «занимал очередь». Его счастье, если кто-то его вспоминал. Но могло этого и не случиться и тогда надо было вставать в очередь заново. Ужас.

Иногда вместо себя какая-нибудь покупательница ставила своего ребёнка, а сама бежала в другой отдел далеко-далеко (такое бывало, например, в универмагах типа «Детский Мир», ГУМ, ЦУМ и т.п.). И вот представьте себе, что ощущало бедное дитя, когда «очередь подходит» и до заветного прилавка остаётся всего два-три человека, а мамы всё нет и нет. И бедный ребёнок чуть не плача озирается по сторонам, в надежде, что в толпе среди угрюмых лиц мелькнёт родное мамино лицо. Но тщетно. Не мелькает. Мама в это время на другом этаже бьётся у входа в отдел «обувь», в котором «выбросили» румынские сапожки оранжевого цвета с молнией на боку. И вот ребёнок включает сирену, разверзаются своды небесные и начинается настоящий вселенский потоп. Ребёнка тут же окружает толпа, выясняет, что он «потерял маму» и сдаёт куда надо. После чего по внутренней громкой связи на весь магазин раздаётся: «Гражданка Никифорова, ваш сын Коля ожидает вас возле справочного бюро, повторяю…» И что тут делать бедной маме? Бросать битву за румынскими сапогами и бежать за сыном, теряя очередь? Вот вам сюжетец. Шекспир с его смешными «трагедиями» просто отдыхает.

Или вот ещё вспоминается такой алгоритм. Когда советский человек в столовой (обычно на работе, но и в общественной уличной тоже, вернее во втором случае даже особенно) садился за столик, чтобы скушать купленный обед, то часто выполнял следующий ритуал: он брал бумажную салфетку (если таковая бывала в стаканчике на столе) или свой платок (если салфетки не было) и тщательно протирал ложку и вилку (а возможно и ножик), которые взял из общей бадьи у кассы и которыми собирался кушать. Зачем он это делал? Потому что как правило эти ложки/вилки хотя и мылись, но почему-то часто были жирными. Ну то есть мылись явно не очень тщательно. И держать их в руках было неприятно. Да и просто как-то не было у советского человека большой веры в санитарную надёжность мойки в столовой. Так что он подстраховывался.

И опять же, заметьте, я ничего не говорю про качество пищи в этих столовых. Не рассуждаю ничего про кости, которые должны были символизировать «куриное мясо» в мутной жиже, вероломно называемой «куриная лапша»; не рассказываю про «салат Оливье», который состоял преимущественно из огромных кусков варёной картошки и морквы, и который часто за неимением майонеза заряжали сметанозаменителем (сметаной эту белую жижу назвать было затруднительно); молчу про т.н. мясные котлеты, которые состояли в основном из хлеба и хрящей; не вспоминаю про «пельмени сибирские», представляющие из себя смесь из скользкой слизи и отдельно плавающих резиновых комочков (якобы мясных); не раскрываю секрет «картофельное пюре», которое имело два состояния – либо «холодная подмётка от ботинка» (какого-то синеватого цвета), либо – «консистенция кефира», расплывающаяся по тарелке как манная каша; утаиваю про черствый (скорее даже засохший) хлеб, про разбавленный водой (иногда прямо из под крана) суп, про жидкий «чай» и странного вкуса компот из сухофруктов, разлитый в плохо вымытые липкие гранёные стаканы. Это всё вторично, поэтому я об этом – молчок. Я чисто про типовое, большинством повторяемое и почти ритуальное действо – протирку приборов перед едой в столовой.

Но зато отмечу, что с большим удовольствием люди в советских столовых брали: винегрет, салат из свежей капусты и тёртую морковь. Это в некотором роде тоже был типовой алгоритм. Редко кто отваживался покуситься на столовский «Оливье», а вот винегрет и морковь ели безбоязненно. Видимо потому, что несмотря на высочайший уровень интеллекта, работники советского общепита так и не додумались, чем бы можно было разбавить тёртую морковь и свежую рубленую капусту.

Ну и ещё один ритуал-алгоритм вспоминаю. Советский человек, преимущественно мужчина, когда доставал из пачки сигарету, чтобы закурить её, то сперва некоторое время мял её в пальцах, чтобы сделать что-то там такое с табаком, чтобы сигареты курилась лучше. Эта привычка была такой устойчивой, что даже тогда, когда власть коммунистов закончилась и в стране стали всюду продаваться сигареты хорошего качества из хорошего табака, некоторые люди ещё какое-то время по привычке их мяли перед тем, как закурить. Потом, правда, поняли, что это уже не требуется.

И совсем мелкий довесок: поскольку зубочисток нигде и никогда не было (ну может только в каких-то редких ресторанах для иностранцев), то советский человек брал спичку, ножик и затачивал спичку с противоположного от головки конца. И затем такой самодельной зубочисткой ковырялся в зубах. Мелочь конечно, но деталь.

Ещё одна совсем невинная деталь. В автобусе или троллейбусе (ну или, скажем, трамвае), купив билет, советский пассажир нередко подсчитывал сумму трёх левых цифр и трёх правых (номер билетика был шестизначным). Если левая и правая суммы оказывались равны, то такой билетик считался «счастливым». И у советского пассажира на душе делалось хорошо. Некоторые даже съедали такие билетики. Правда таких людей было всё же немного. Ну и также следует отметить, что далеко не каждый советский пассажир (даже взрослый) билетик покупал. Это в некотором роде тоже алгоритм поведения.

Kertis

28.07.2012, 17:14

Настоящий Путин (2011) DVDRip (http://firebit.org/%D1%84%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D1%8B/dvdrip/60490-%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%8F%D1%89%D0%B8%D 0%B9-%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%BD-2011-dvdrip)

Название: Настоящий Путин
Год выхода: 2011
Жанр: Документальный
Режиссер: -----------------
В ролях: Артисты,депутаты,юристы,граждане страны...
Выпущено: Россия. По заказу граждан Российской федерации.

О фильме: Последние двенадцать лет принято называть временем стабильности. Все это время у власти в нашей стране находится Владимир Путин. Какой ценой дается нам эта стабильность? Или может быть это миф? Беспристрастная наука статистика свидетельствует о том, что не все так хорошо в России, как это хочет представить государственное телевидение. Растет смертность. Социальное неравенство приобретает фантастические формы. От вседозволенности силовиков стонут и простые рабочие и их начальники -- бизнесмены. Коррупция как раковая опухоль пожирает Россию.Чиновники, не стесняясь, демонстрируют свою любовь к красивой жизни - шикарным дворцам, многомиллионным яхтам и наручным часам, которые по стоимости сопоставимы со средней пенсией за 208 лет. Россия - в числе лидеров по количеству долларовых миллиардеров и этот показатель растет с каждым годом. Но среди богатейших людей нашей страны нет тех, кто заработал деньги с помощью новых технологий. Новейшие русские -- это еще вчера никому не известные люди, разделившие сверхдоходы от нефти, газа, угля, металлов, электроэнергии. Единственная их заслуга -- это знакомство с Владимиром Путиным во время его работы в мэрии Петербурга. Это цена стабильности? Это будет продолжаться еще 12 лет? Ведь именно на столько Владимир Путин собирается вновь назначить себя президентом. Выдержит ли Россия? Выдержим ли мы с вами?

31.07.2012, 22:49

Снова символ божественной власти шутить изволит...

http://www.ljplus.ru/img4/i/g/igorianych/74cd0eb04bd35a626a7a1379aa4.jpg

В совокупности фото приколов монарха вполне тянут на шок и трепет обывателя той эпохи. Не исключено, что так людей и взбунтовали, показывая эти фото...

senbernar

01.08.2012, 12:08

о цензуре...
Цензуа в Российском империи (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D6%E5%ED%E7%F3%F0%E0_%E2_%D0%EE%F1%F1%E8%E9%F1%EA %EE%E9_%E8%EC%EF%E5%F0%E8%E8)

URRY

08.08.2012, 14:49

Цикл из 17 документальных фильмов, созданный Общественным вещателем Грузии, объединяет историю оккупации 14 государств.

Вы узнаете, как два тоталитарных государства – Советский Союз и нацистская Германия - оккупировали страны Европы и Азии. Вам расскажут о трагедии миллионов людей, об их борьбе за свободу и независимость. Вы увидите, как пытается Российская Федерация – правопреемница Советского Союза – вернуть в сферу своего влияния новые независимые государства и как оккупирует их территории.

http://pik.tv/ru/shows/occupation

Автор проекта – Шота Малашхия
Ведущий – Дмитрий Татишвили
Авторы сценария - Михеил Басиладзе, Гиорги Джалабадзе
Режиссер - Леван Ахобадзе
Оператор - Каха Бухрашвили

Zaratustra

12.08.2012, 15:42

http://cs316429.userapi.com/v316429977/21fe/gFHSGXTIMsQ.jpg

Граф Михаил Муравьев-Виленский (1796-1866; генерал от инфантерии, министр государственных имуществ, светский хам, палач белорусско-польского восстания - «Муравьев-вешатель»; ему принадлежат слова «Для меня лучший поляк – это повешенный поляк»)

Гідний наступник видатного російського карателя Суворова.

13.08.2012, 17:01

http://ic.pics.livejournal.com/5slujba_ukgb_mo/44634707/6373/640.jpg

14.08.2012, 23:49

Фёдор Гайда: Историческая справка о происхождении и употреблении слова «украинцы» (http://www.iarex.ru/articles/28262.html)

Toha1959

19.08.2012, 21:40

Уже который год фомы неверящие не хотят признавать, что великорусский этнос в основе своей финно-угорский, впитавший в себя исчезнувшие (?) летописные мерю, мурому, мещеру, весь (cовременные вепсы - маленький остаток великой веси), чудь заволочскую, часть карелов, води, ижоры, коми, удмуртов. марийцев, эрзян и мокшан. И до сих пор продолжается процесс перехода российских финно-угров в "русское" состояние: отказавшись от веры предков и своего языка, перейдя на русский язык и православие фино-угры становятся русскими... Но генетику не обманешь!

Вот что говорит в лекции в программе Academia на телеканале "Культура" член-корреспондент РАН, профессор МГУ, директор Института общей генетики им. Н.И. Вавилова РАН Николай Казимирович Янковский, смотрим примерно 35-37 минуты лекции) по результатам этногенетических исследований, которые были проведены более 10 лет назад (исследовали генофонд русских, марийцев и татар).

Вот расшифровка соответствующего фрагмента видеолекции.

(О татарах в Татарстане) "Кто здесь жил до того, как язык стал на этой территории тюркским? Здесь жили финские племена. Ясно, что предки татар - это массово были люди, говорящие на другом языке, произошла смена языка. Это касается и русских, ведь предки русских - славяне - пришли сюда с Карпат, а здесь жили местные племена финнов - финноязычные. Сейчас мы говорим на языке славянской группы, но означает ли это, что у нас большая часть славянских генов? Не означает! Язык может меняться. Генетику не сменишь, а язык может меняться. И какая доля генов у нас финская - большая или не большая - это зависит от того, в каком месте смотрятся те люди, которые называют себя русскими. Они все говорят на русском языке, но в некоторых регионах доля финских генов, несомненно, больше, чем доля генов славянских".

Дальше ученый говорит о вариантах генетических текстов и показывает, что хорваты ближе к итальянцам, чем к русским, "а расстояние от русских до эстонцев меньше, чем от русских до хорватов". Близость территориальная оказывается больше скоррелирована с близостью народов, чем близость культурная... Генетически мы более едины с соседями географическими, хотя язык, культура - она может меняться".

Кажется, все ясно. Директор Института общей генетики РАН четко заявил, что русские дальше от "братьев"-славян и близки к соседям - эстонцам, финнам, марийцам, коми... Да и казанские татары с чувашами - тоже суть финно-угры в основе своей. А пришлые... Много ли их пришло? Теории о многотысячных переселениях народов не более чем сказки. Да, приходили из Руси князья, при них были дружины - когда 100 мечей, когда, максимум, тысяча-две. Это если брать малонаселенную Восточно-Европейскую равнину. Другое дело, что они захватывали власть, навязывали новый язык, веру, деньги, потом и общее название захваченной территории...

Французы, как выяснилось, вовсе не современные германские франки, а все те же кельты, покоренные более 2 тысяч лет назад еще Юлием Цезарем. Болгары - местные фракийцы, перешедшие на славянский язык и - позже - привнесенный тюрками из Приазовья этноним - болгары.

Белорусы=славянизированные балты. В этом нет ничего удивительного. Удивительно то, с каким упорством многие не хотят отказываться от навязанных в XIX-XX веках догм. Догмы те появились исходя из "госзаказа" властей - царских и советских, когда надо было обосновать прогрессивную роль доминирующей нации, политического строя. А ведь еще в XVIII веке у Василия Никитича Татищева Россия была переполнена сарматами и прочими малопонятными сегодняшнему обывателю народами, среди которых русские занимали довольно скромное место...(с).

http://merjamaa.ucoz.ru/news/2011-06-07-264-0-2-1308557994
Интересный ресурс,великороссы смогут узнать о себе много нового.

Toha1959

19.08.2012, 21:59

Финно-угры - этноязыковая общность народов, насчитывающая более 20 миллионов человек. Все финно-угорские народы являются коренными на своих территориях. Предки финно-угров жили в Восточной Европе и на Урале еще со времен неолита (новый каменный век). От Балтийского моря до Западной Сибири, от лесостепей Русской равнины до побережья Северного Ледовитого Океана - исконные земли финно-угорских и близких к ним самодийских народов.

В языковом отношении финно-угры делятся на несколько подгрупп. Пермско-финскую подгруппу составляют коми, удмурты и бесермяне. Волжско-финскую группу - мордва (эрзяне и мокшане) и марийцы. К прибалто-финнам относятся: финны, финны-ингерманландцы, эстонцы, сету, квены в Норвегии, загадочная водь, ижорцы, карелы, вепсы и потомки мери. К отдельной угорской группе принадлежат ханты, манси и венгры. Потомки средневековой мещеры и муромы, скорее всего, относятся к волжским финнам.

В антропологическом отношении финно-угорские народы неоднородны. Некоторые ученые выделяют особую уральскую расу, переходную между европеоидами и монголоидами. Всем народам финно-угорской группы присущи как европеоидные, так и монголоидные признаки. Обские угры (ханты и манси), часть марийцев, мордвы обладают более выраженными монголоидными чертами. У остальных, этих черт либо поровну, либо европеоидная составляющая доминирует. Но это не свидетельствует в пользу индоевропейского происхождения финно-угров, следует отличать индоевропейские антропологические черты от языковой индоевропейской общности.

Финно-угров по всему свету объединяет общая материальная и духовная культура. Все настоящие финно-угры живут в гармонии с природой, с окружающим их миром и с соседними народами. Только финно-угорские народы и в начале третьего тысячелетия сохранили в Европе в наиболее полном объеме традиционную культуру , в том числе, как это не парадоксально и русскую. Впрочем, этот парадокс объясним. В отличии от многих народов, финно-угорские стараются сохранить в своей культуре как можно больше обычаев и традиций, включая и заимствованные.

Карело-финский эпос "Калевала" сохранили для истории беломорские карелы, а не урбанизированные финны; почти все русские древнейшие сказки, былины и легенды (эпический фольклор - самый древний из всех форм устной народной культуры) были записаны этнографами в конце 19 века в районах проживания карел, вепсов и потомков финно-угорских народов в Архангельской губернии. Большинство памятников древнерусского деревянного зодчества достались нам в наследство из финно-угорских земель. Несколько лет назад записан и восстановлен эпос эрзянского народа "Масторава", что само по себе уникально.

Духовная жизнь финно-угра невозможна без народных верований. Даже давно крещенные народы сохранили у себя огромный пласт культуры, связанный с дохристианскими верованиями. А некоторые, как марийцы, до сих пор придерживаются, в основном, традиционной веры. Не надо путать эти верования с язычеством. Марийцы, эрзяне, часть удмуртов, обские угры имеют национальные религии.

Финно-угорский вопрос - это без сомнения и русский вопрос. Вопрос этнической идентификации великорусского этноса. На всех территориях Русской равнины, где теперь проживают русские, раньше проживали финно-угры. Большая проблема, каков был характер славянской колонизации. Ведь русские сохраняют одну и ту же материальную и духовную традиционную культуру именно с финно-угорскими народами, а не с южными славянами или тюрками. Психологические особенности населения, его национальный характер, особенно на севере, северо-западе и северо-востоке Европейской части России (самой коренной части России) у русских и финно-угров тоже общие.

По удачному сравнению академика Ореста Борисовича Ткаченко, всемирно известного меряниста (дисциплина в финно-угроведении, занимающаяся изучение народа мери): "У русского народа, по материнской линии связанного со славянской прародиной, отцом был финн. По отцовской линии русские восходят к финно-уграм". Это объяснение делает понятными множество культурных фактов в жизни и развитии русской нации. В конце концов и Московская Русь, и Новгород развивались именно на землях заселенных финно-угорскими племенами чуди, мери и мещеры, а также на мордовских, вепсских, водьско-ижорских, карельских и пермских территориях.

Славяне не ассимилировали финские племена. Это финно-угры адаптировались под новый язык и приняли часть византийской духовной культуры. Поэтому, у русских есть возможность выбора. Осознать свою укорененность на этой земле, разглядеть в предках не только и не столько славян, ощутить, что культура русского народа базируется на финно-угорской основе.(с)

http://www.kominarod.ru/finno-ugry/

24.08.2012, 09:09

Историкам - огромный торт :

Военная торговля СССР 30-х с Западной Европой (http://ur-2222.livejournal.com/1029319.html)

оригинальные документы из архивов Франции...

(всё на виду, и суммы и типы и условия)

Так что если голодомор, то кто вооружил... ... ...

integral2004

30.08.2012, 01:11

http://censor.net.ua/news/133281/arhiepiskopy_moskovskogo_patriarhata_prizvali_ukra intsev_pokayatsya_za_quotevreyiskiyi_holokostquot

Zaratustra

11.09.2012, 23:13

http://cs316623.userapi.com/v316623208/2bda/Tgx3ey3GrE4.jpg

Любопытный факт Отечественной Войны 1812. Как только русская армия перешла границу Франции — примерно четверть ее личного состава (около 40 тысяч человек) дезертировала, рассосавшись по французским провинциям и нанимаясь к фермерам на работу. Вольное батрачество у врага было куда соблазнительней, чем роль крепостного воина-победоносца православной державы. Смущенный этим фактом Александр I за счет казны намеревался возвратить дезертиров в Россию, всем пообещав прощение, и даже дважды обращался за помощью в этом вопросе к Людовику XVIII, но вернуть удалось лишь около десятка человек.

24.09.2012, 01:21

http://cs308725.userapi.com/v308725921/2af8/XGaBXFrqh-A.jpg

Big525

27.09.2012, 17:33

Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, що її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, «совка». Наявність цього нового типу людини в сучасній Україні є головним гальмом її суспільно-політичного та культурного розвитку. «Совок» не здатен сприймати нового, ненавидить тих, хто думає інакше, схильний до отарного інстинкту, сліпій покорі вожаку. Процес створення такої людини в СРСР тривав протягом всього часу його існування, почавшись 1917 року. Саме комуністичний режим винний у дискредитації ідеї українського націоналізму, що створило одну з найбільших ідеологічних перешкод для національного розвитку України.

http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2548

gof

06.10.2012, 04:07

Коммунизмом от Рашки не защититься, только благодаря интеграции в ЕС

Украина и ЕС политика вступления (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%B8_ %D0%95%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D 0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BE%D1%8E%D0%B7)

Реалист.

11.10.2012, 09:19

Треп имперский. 15 мифов российской истории - правда и ложь

http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/tartari.jpg

Феномен «крепостного права» - это феномен истинно московский, и он многое объясняет. Во всем мире рабами были представители других народов и рас. И только в России рабами было свое же население.

МИФ 1. „РОССИЯ”...продолжение...ТУТ. (http://argumentua.com/stati/trep-imperskii-15-mifov-rossiiskoi-istorii-pravda-i-lozh)

Семирек

11.10.2012, 10:11

Феномен «крепостного права» - это феномен истинно московский, и он многое объясняет. Во всем мире рабами были представители других народов и рас. И только в России рабами было свое же население.

[B]МИФ 1. „РОССИЯ”...продолжение...ТУТ. (http://argumentua.com/stati/trep-imperskii-15-mifov-rossiiskoi-istorii-pravda-i-lozh)

Алехею это очень понравится! Реалист в своих изысканиях идет прямо по его дорожке... :)

Zaratustra

11.10.2012, 18:55

Интересно, что негры в США находили очень много общего с русскими крестьянами, бывшими тоже фактически рабами:

«В последнее десятилетие все большее внимание исследователей привлекают элементы сходства мироощущения негров на американском континенте с психологией русского крестьянства после освобождения. Обнаруживаются параллели между идеями славянофилов о сохранении национального духа и поисками самоидентификации негритянской интеллигенцией. В университетах читаются лекции о значении русского и советского культурного контекста для понимания поисков афроамериканских писателей. Большое место занимают в программе таких курсов отчеты и мемуары тех, кто поехал в СССР в 20-е и 30-е годы, а также рассказы вернувшихся «домой, в Гарлем». Обложка книги Д. Е. Петерсона «Из оков. Литература о русской и афроамериканской душе», трактующей с позиций постколониальной литературной теории репрезентацию в русской и афроамериканской литературе раздвоенности человеческого сознания, украшена репродукцией репинских «Бурлаков на Волге».

http://ttolk.ru/wp-content/uploads/2011/09/%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D 0%B5.jpg

Параллели (так же, как и различия) между российским крепостным правом и американским рабством отмечались в чёрной прессе США уже в 1820-х годах, и позднее многократно повторялись. «Эта система именовалась крепостным правом, но была худшей разновидностью рабства», – писал Роджерс. Два описания жизни Пушкина, того же автора (опубликованные в 1929 и 1947 годах) написаны языком, понятным жителям американского Юга: «Пушкин научился русскому языку от своей няни, белой «мэмми» [негритянки-кормилицы] и рабов, работавших на плантации его отца». «Тридцать миллионов его русских собратьев, белых, содержались в жестоком рабстве», и, зная об их тяжелой участи, Пушкин сочувствовал мятежникам, «посвятившим себя делу свержения самодержавия и освобождения рабов».

Согласно афро-американским авторам, особая связь поэта с Ариной Родионовной оказывается возможной именно благодаря черному цвету его кожи. Няню и ребенка объединяет ощущение обособленности. Другие черные авторы также пишут о том, что именно (негритянская) раса Пушкина сделала его выразителем души его (русского) народа. Так, Пушкин становится воплощением русского духа не вопреки тому, что он был негром, но благодаря этому обстоятельству. Томас Оксли утверждает, что именно «расовые черты» позволили Пушкину стать «первым писателем, выразившим душу [русского] народа. Он чувствовал биение его сердца».

То есть в представлениях негров США, негр Александр Сергеевич Пушкин и начал формирование русской нации среди рабов европейских колонизаторов.

http://ttolk.ru/?p=6687

Дерибас70

16.10.2012, 15:49

senbernar

16.10.2012, 23:36

А откуда взялась Grande Tartaria,и кто такие татары?:)

орда...

Дерибас70

17.10.2012, 05:22

орда...
Да? Это официальная история,и грош ей цена в базарный день. По другим даннным-это два древних языческих славянских рода, поклонявшихся Богам Тарху(Даждьбогу) и его сестре Таре. Вот и пошло Тархтария,Тартария,Татария.

Zaratustra

19.10.2012, 15:57

Да? Это официальная история,и грош ей цена в базарный день. По другим даннным-это два древних языческих славянских рода, поклонявшихся Богам Тарху(Даждьбогу) и его сестре Таре. Вот и пошло Тархтария,Тартария,Татария.

Происхождение слова "татары" в Китае, откуда оно и пришло потом в Среднюю Азию и к нам, аналогично происхождению слова "варвары" на западе. Китайцы называли "татарами" кочующие племена.

Фельд

22.10.2012, 09:45

Происхождение слова "татары" в Китае, откуда оно и пришло потом в Среднюю Азию и к нам, аналогично происхождению слова "варвары" на западе. Китайцы называли "татарами" кочующие племена.
:good:
А мужики-то и не знают....

§ 3. Этимология этнонима татары, считается спорной до сих пор. Не останавливаясь на многочисленных ее толкованиях, приведем этимологию, которая укладывается в систему строения многих тюркских этнонимов таких, как — суар, сувар, сабир, булгар, балкар (малкар), ауар (оар), авар, уйгур, огур, салар, кан-гар, хазар, тагар, тауар (таурмен), тавр, агачэр, акацир, ми-шэр, татар и т. д., завершающую часть (-ар, — эр, — ур, — up) которых, несмотря на наличие различных именных и вербальных объяснений, по-видимому, можно вывести из одного и того же источника эр со значением 'человек, люди, род, племя'. Первая часть этих этнонимов обозначает характерные, присущие только этим этносам признаки. Так, корни су, сув, саб, булг или бул-га в значении 'вода, источник' обозначали роды и племена, имеющие какое-то отношение к воде, источнику, реке или считающие своим тотемом воду; первый корень в булгар может быть и от слова балыг 'дом, город'; ав, ау, по-видимому, обозначали охоту или дом, жилище; значение основ уйг, ог, сал (салг), канг требует дальнейшего выяснения; хаз, по всей вероятности, восходит к слову кас, которое применялось в значении 'скала, ущелье, грот, крутая гора'; таг, may 'гора'; агач (агац), мишэ 'дерево, лес', следовательно, слово агачэр (акацир) было этнонимом племен, имеющих какое-то отношение к лесу или считающих своим тотемом дерево. Что касается тат в слове татар, то оно применялось и применяется сейчас в некоторых тюркских языках в значении 'чужой, не своего племени', в переносном смысле оно обозначало и 'людей, служащих у вельмож', 'праздношатающихся', 'крепостных' и т. д. Фонетическими вариантами слова тат в значении 'чужие' выступают дат, щат, йат, чит, где фонетическое изменение т~д~й~ж~ч является вполне закономерным. (В Индии тюрков называют жат, самоназвание добруджинских татар — читак). Таким образом, этноним татар этимологически состоит из двух частей: тат — 'чужой' и ар — 'люди', татар — 'чужие люди, люди чужого племени' — и по происхождению является тюркским словом.
§ 4. Этноним татар, будучи исконно тюркским, вначале, по-видимому, применялся тюркоязычными племенами для обозначения других тюркских, а возможно, и не только тюркских племен. Однако необходимо подчеркнуть, что почти все этнонимы одной этимологической системы с конечным эр (сингармонические варианты: ар, up или ур) являются названиями тюркоязычных племен, следовательно, больше оснований считать слово татар этнонимом тюркоязычного племени.

Zaratustra

22.10.2012, 21:25

:good:
А мужики-то и не знают....

Мужики вважають якщо виділити щось рожевим кольором то це стане істиною? Бідолашні.

Фельд

23.10.2012, 11:59

Натюрлих!
куда уж до тебя,ухаря...

https://forumodua.com/images_od/misc/quote_icon.png Сообщение от Alеxey https://forumodua.com/images/buttons/viewpost-right.png (https://forumodua.com/showthread.php?p=25116043#post25116043)
В отличии от тебя я могу давать собственные определения и не переживать по тому поводу что какое-то существо на форуме назовет их безграмотными.

Zaratustra

24.10.2012, 22:37

Историк Евгений Понасенков – один из тех, кто не одобряет громкого празднования двухсотой годовщины Бородино. Его монография «Правда о войне 1812 года» и одноименный фильм вызвали ожесточенные споры, и это нормально. Ненормально, когда мнение историка приравнивается к подрыву основ.
http://sobesednik.ru/sites/default/files/imagecache/264x199/image-annons/2012-09-02t152934z_01_mos16_rtrnsrp_0_russia-putin-borodino-.jpg

– Почему вы подвергли сомнению такую вроде бы безусловную вещь, как поражение Наполеона?

– С военной точки зрения в 1812 году победили французы – ибо нанесли русским поражение во всех главных битвах (Смоленск, Бородино, Малоярославец), с точки зрения политической и экономической выгоды победила Англия. Для России это катастрофическое поражение по всем статьям: в зоне военных действий помещики лишились усадеб, крестьяне – домов.

Тактика бездарного русского командования была такова: если сражаться не умеем, всё уничтожим! Торговля остановилась, что означало крах купечества. Выиграли от войны, возможно, только православные священники: они вдруг вошли в моду… А непосредственно на территории, занятой наполеоновской армией, большинство священников присягнули Наполеону. Ровно так же они себя вели во время ордынского ига (молились за хана 300 лет)…

– Каковы тогда были цели Наполеона в кампании 1812 года, зачем он вообще сюда полез? Имелось ли в виду покорение России?

– К 1812 году сам Александр I уже поработал агрессором дважды. в 1805 году, когда он пошел на Францию и русских солдат погнал через всю Европу, после чего Наполеон их погнал обратно и уничтожил под Аустерлицем. И в 1807 году, когда Александр вновь повел свою армию во Францию, но его развернули под Фридландом.

В сделанных за колоссальные деньги из вашего кармана агитках на телеканалах не сообщают, что «народное ополчение» царь созвал не в 1812 году, а еще в 1806-м, чтобы идти на Францию! И тогда православный царь обманул дворян: после войны в 1807 году им их рабов не вернули, а заковали в рекруты на 25 лет! Дальше Александр приказывает Синоду отлучить католика Наполеона от православной церкви, что тот немедленно исполняет, объявляя Наполеона «жидовским лжемессией». Наполеону же был нужен только мир с Россией: между двумя странами не было геополитических противоречий.

Юбилействующие потомки ведь не знают, что Англия платила Александру по 1250 фунтов стерлингов за каждую сотню русского «пушечного мяса», а это для феодальной монархии, которая не умеет зарабатывать, было выгодно. Из зависти к Наполеону Александр сделал из своего народа биологический сырьевой придаток, торгуя солдатами!

Напомню: ради мира Наполеон не преследовал разбитые остатки русской армии ни после Аустерлица, ни после Фридланда.

Если бы он хотел идти на Москву – у него был идеальный шанс в 1807-м: он стоял на Немане, куда его привел Александр, а русская армия была небоеспособна! Но Наполеон предлагает заключить союз. Он не только не наложил на царя-агрессора контрибуцию, но и подарил Белостокскую область, закрыл глаза на захват Финляндии, Молдавии и Валахии. За эти подарки Александр даже наградил «антихриста» орденом Святого Андрея Первозванного, снял анафему и расцеловал на плоту в Тильзите. Наполеон был счастлив и написал в Париж, что теперь можно будет расслабиться.

Но не тут-то было: Александр в тот же день с шизоидной энергией начинает сколачивать новую армию. Он увеличивает расходы на оборону с 63,4 до 118,5 млн рублей! В стране начинается финансовый кризис. Кстати, фактически Россия продолжала торговать с Британией: просто товары провозились под флагами нейтральных государств. Наполеон это знал, жаловался в переписке, но ничего не мог поделать. Чтобы получить деньги на новую агрессию, Александр в 1810-м продает в крепостное рабство 10.000 государственных крестьян. В итоге уже в 1810-м, когда Наполеон еще мечтал о союзе, Александр выставил на границе три армии! А 27 и 29 октября 1811 г. подписал «повеления» о начале глубокого наступления в Европе! Только трусость прусского короля, который не хотел еще раз пускаться в авантюру войны с Наполеоном, остановила царя.

В 1812-м, испробовав все средства сохранить мир, Наполеон был вынужден начать кампанию – глубокое вторжение на осень не откладывают. Ему нужен был лишь приграничный бой, чтобы Александр следовал своей же подписи под Тильзитским трактатом. Но православный царь отважно отбывает из армии в Петербург и издалека наблюдает, как русская армия храбро отступает. Вдумайтесь: 24 июня – переход Немана, а 14 сентября – вступление Наполеона в Москву. Между ними – более 900 км, значит, русская пехота и артиллерия умудрились «маневрировать» со скоростью в среднем 11 км в сутки (это по лесам и болотам!).

– И в талантах Кутузова вы тоже сомневаетесь?

– Помещики теряли имения, и начался ропот. Александр, чтобы они не ругали «немца» Барклая и реально виноватого во всем царя, устроил назначение классово им родного владельца 5567 крепостных Кутузова. О его талантах: он был хорошим офицером под началом Суворова, затем носил кофе в постель молодому любовнику Екатерины Платону Зубову (за что и получил директорство Шляхетского корпуса и командование в Финляндии), а вот в роли командующего все его достижения сводятся к поражению в обоих генеральных сражениях: под Аустерлицем и под Бородино. Причем под Бородино у Кутузова был численный перевес (155 тыс. войск и 624 орудия против 135 тыс. и 587 орудий у Наполеона), он находился в укрепленной позиции – и все равно умудрился потерять, обороняясь, больше, чем наступающий неприятель (50 тыс. против 35 тыс. с французской стороны), отступить и сдать Москву!

В городе оставил более 20 тыс. русских раненых, которые заживо сгорели в пожаре, устроенном лубочным «патриотом» генерал-губернатором Ростопчиным.

http://sobesednik.ru/dmitrij-bykov/20120917-istorik-evgenii-ponasenkov-v-voine-1812-goda-vlast-poimela-rossiyan

Олег_кв

26.10.2012, 12:46

Да? Это официальная история,и грош ей цена в базарный день. По другим даннным-это два древних языческих славянских родаце ви фантастики надивились, я також той фільм переглянув, там ще розповідають, що їхні предки прилетіли з космосу

Олег_кв

26.10.2012, 12:47

Під Бородіно воював і Тернопільський полк.

Олег_кв

26.10.2012, 13:12

Чомусь одесити оминають частину своєї історії, яка пов'язана з Русью, а саме: з Галицько-Волинським і Подільським князівством.
В Галицькій групі військ в битві на Калці були галицькі вигнанці на тисячі човнах з території сучасної Одеської області.

Фельд

26.10.2012, 13:32

[B]Историк Евгений Понасенков – один из тех, кто не одобряет громкого празднования двухсотой годовщины Бородино. Его монография «Правда о войне 1812 года» и одноименный фильм вызвали ожесточенные споры, и это нормально.

Он твой брат?

Понасенков учился на историческом факультете (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%98%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B5%D 1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0 %BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%82_%D0%9C%D0%93%D0%A3) Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D 0%B8%D0%B9_%D0%B3%D0%BE%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%B0%D1 %80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B 9_%D1%83%D0%BD%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8 %D1%82%D0%B5%D1%82), но дипломную работу не защитил и диплома не имеет

Гусар-пропойца учёный- самородок без мотора без диплома?
Но как Покровы Срывает и Глаза Открывает...

Брасс

27.10.2012, 17:19

Смотришь на одном дыхании. Вот ужас-то!

http://www.youtube.com/watch?v=15tL0iMMLy4

BWolF

28.10.2012, 10:17

В Галицькій групі військ в битві на Калці були галицькі вигнанці на тисячі човнах з території сучасної Одеської області.
Сам видел?

Альтфатер

28.10.2012, 20:25

В Галицькій групі військ в битві на Калці були галицькі вигнанці на тисячі човнах з території сучасної Одеської області.
ты сам в цифру вдумайся. и заодно дай границы Одесской области 13-го века.

Black_Shef

02.11.2012, 15:22

После окончания Северной войны 2 ноября 1721 года Петр I принял титул Петра Великого, отца Отечества, императора Всероссийского. Отныне Россия стала империей.

http://www.calend.ru/event/4627/

Вика82

06.11.2012, 23:18

Сам видел?
Более ,чем уместный вопрос......:rzhu_nimagu:

spam-m

14.11.2012, 20:45

Смотришь на одном дыхании. Вот ужас-то!

http://www.youtube.com/watch?v=15tL0iMMLy4
Ужас...

Zaratustra

14.11.2012, 21:06

В течение года я проводила опрос среди водителей нью-йоркского такси. Я говорила, что пишу о русском поэте Александре Пушкине, и спрашивала, известно ли им его имя. Оказалось, что белые водители никогда не слышали о таком авторе, а практически все черные слышали. Они знают, что Пушкин был негр.

В течение ста пятидесяти лет американцы африканского происхождения писали о Пушкине как о великом русском литературном гении, который был, однако, как сформулировал один из черных интеллектуалов в 1904 г., “кровно связан с расой”. Одно из свидетельств того, какое место Пушкин занимает в афро-американской культуре – “Словарь-каталог Шомбургской коллекции негритянской литературы и истории” Публичной библиотеки Нью-Йорка, составляющий, возможно, самый крупный корпус текстов по афро-американской истории и литературе. Под рубрикой “Пушкин” каталог в каталоге значится 118 позиций. Некоторые тексты сообщают: что “писатель был русским с долей негритянской крови”, другие указывают просто: “негритянский писатель”

http://www.magister.msk.ru/library/pushkin/pushk006.jpg

Негры в США находили очень много общего с русскими крестьянами, бывшими тоже фактически рабами:
«В последнее десятилетие все большее внимание исследователей привлекают элементы сходства мироощущения негров на американском континенте с психологией русского крестьянства после освобождения. Обнаруживаются параллели между идеями славянофилов о сохранении национального духа и поисками самоидентификации негритянской интеллигенцией.»

Параллели (так же, как и различия) между российским крепостным правом и американским рабством отмечались в чёрной прессе США уже в 1820-х годах, и позднее многократно повторялись. «Эта система именовалась крепостным правом, но была худшей разновидностью рабства», – писал Роджерс. Два описания жизни Пушкина, того же автора (опубликованные в 1929 и 1947 годах) написаны языком, понятным жителям американского Юга: «Пушкин научился русскому языку от своей няни, белой «мэмми» [негритянки-кормилицы] и рабов, работавших на плантации его отца». «Тридцать миллионов его русских собратьев, белых, содержались в жестоком рабстве», и, зная об их тяжелой участи, Пушкин сочувствовал мятежникам, «посвятившим себя делу свержения самодержавия и освобождения рабов».

Согласно афро-американским авторам, особая связь поэта с Ариной Родионовной оказывается возможной именно благодаря черному цвету его кожи. Няню и ребенка объединяет ощущение обособленности. Другие черные авторы также пишут о том, что именно (негритянская) раса Пушкина сделала его выразителем души его (русского) народа. Так, Пушкин становится воплощением русского духа не вопреки тому, что он был негром, но благодаря этому обстоятельству. Томас Оксли утверждает, что именно «расовые черты» позволили Пушкину стать «первым писателем, выразившим душу [русского] народа. Он чувствовал биение его сердца».

То есть в представлениях негров США, негр Александр Сергеевич Пушкин и начал формирование русской нации среди рабов европейских колонизаторов.

Zaratustra

20.01.2013, 15:48

Эпическое событие для любителей святого кровавого Ники.
http://www.bibliotekar.ru/rusRomanov/16.files/image001.jpg

Ходы́нка, Ходынская катастрофа — массовая давка, происшедшая ранним утром 18 (30) мая 1896 года на Ходынском поле (северо-западная часть Москвы, начало современного Ленинградского проспекта) на окраине Москвы в дни торжеств по случаю коронации 14 (26) мая императора Николая II, в которой погибли и были покалечены более тысячи человек.
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/2/2f/Chodynka.jpg/300px-Chodynka.jpg

Ходынское поле было достаточно большим (около 1 км2), однако рядом с полем проходил овраг, а на самом поле было много промоин и ям после добычи песка и глины. Служившее учебным плацем для войск московского гарнизона, Ходынское поле ранее неоднократно использовалось для народных гуляний. По его периметру были построены временные «театры», эстрады, балаганы, лавки, в том числе — 20 деревянных бараков для бесплатной раздачи пива и мёда и 150 ларьков для раздачи бесплатных сувениров — подарочных кульков, в которых были: кружка с вензелями Их Величеств, фунтовая сайка, полфунта колбасы, вяземский пряник с гербом и мешочек сластей и орехов. Помимо этого, устроители гуляний предполагали разбрасывать в толпе жетоны с памятной надписью. По свидетельству Гиляровского, ямы остались от металлических павильонов, которые незадолго перед тем были выкопаны и перевезены на торгово-промышленную «Всероссийскую ярмарку» в Нижний Новгород.
Жертвы давки на Ходынском поле во время торжеств по случаю священного коронования Николая II. 18 (30) мая 1896 года
Начало гуляния было назначено на 10 часов утра 18 мая, но уже с вечера 17 (29) мая на поле стали прибывать со всей Москвы и окрестностей люди (зачастую семьями), привлечённые слухами о подарках и раздаче ценных монет.
В 5 часов утра 18 мая на Ходынском поле в общей сложности насчитывалось не менее 500 тысяч человек.
Когда по толпе прокатился слух, что буфетчики раздают подарки среди «своих», и потому на всех подарков не хватит, народ ринулся к временным деревянным строениям. 1800 полицейских, специально отряженных для соблюдения порядка во время празднеств, не смогли сдержать натиск толпы. Подкрепление прибыло лишь к следующему утру.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0_%D0%BD%D0%B0_%D0%A5 %D0%BE%D0%B4%D1%8B%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BC_% D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B5

Zaratustra

21.01.2013, 11:38

Всё правильно сделал.

"Московский градоначальник Ф. В. Ростопчин за несколько недель до сдачи города в письмах Багратиону и Балашову грозился при вступлении в него Наполеона обратить Москву в пепел. При оставлении города из него вывезли все «огнеспасительные» снаряды и пожарные части, в то время как городской арсенал был оставлен неприятелю. Одной из причин царившей в городе неразберихи было то, что людьми Ростопчина была выпущена из тюрем тысяча колодников, которые устремились на грабёж оставленных жителями домов. Ростопчин велел поджечь даже свою подмосковную усадьбу Вороново.
Менее всего пожар был выгоден французам, которые намеревались зимовать в городе. Они сами потушили, среди прочего, дворец Баташева и Воспитательный дом. Москательный ряд загорелся ещё 2 сентября, и, как вспоминал чиновник Бестужев-Рюмин, был подожжён каким-то полицейским. О том, что за поджиганием домов ловили людей в полицейском мундире, сообщают и французские мемуаристы. Сержант Бургонь, к примеру, вспоминал, что из числа поджигателей «по крайней мере две трети были каторжники… остальные были мещане среднего класса и русские полицейские, которых было легко узнать по их мундирам». Сохранилось донесение полицейского пристава П. Вороненко, где он отчитывается перед московской управой благочиния в исполнении приказа «стараться истреблять всё огнём», что он и делал весь день 2 сентября «в разных местах по мере возможности до 10 часов вечера».
Н. А. Троицкий отметил, что без сожжения Москвы тарутинский маневр Кутузова был бы лишён смысла. Известно, что московские жители являлись в стан Кутузова и докладывали, что перед отъездом из города сожгли свои дома, ожидая за это поощрения.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/4/48/Great_moscow_fire.gif

Ростопчин стал отказываться от «авторства» пожара после того, как выяснилось, что в огне погибло от 10 до 20 тысяч русских раненых, которых по обычаю войн того времени оставили на милость победителя. После Бородинского сражения для их вывоза в глубь России катастрофически не хватало транспорта. Кроме того, не все раненые были транспортабельны. Впоследствии Ростопчин, пытаясь оправдаться, писал: «Бонапарт, чтобы свалить на другого свою гнусность, наградил меня титулом поджигателя, и многие верят ему».

Другой причиной, заставившей Ростопчина, снять с себя ответственность за пожар, могли стать назойливые требования погорельцев возместить им понесённые убытки. «Соловья я никогда не любил. Мне кажется, что я слышу московскую барыню, которая стонет, плачет и просит, чтобы возвратили ей ее вещи, пропавшие во время разгрома Москвы в 1812 году», — иронизировал впоследствии московский градоначальник. Чтобы не слышать этих претензий, после выхода в отставку Ростопчин уехал на постоянное жительство в Париж."

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D 0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B6%D0%B0%D1%80_(1812)

Olivi@

25.01.2013, 07:22

Одной из странностей украинских националистов является утверждение, что они связаны с праздником Покрова Пресвятой Богородицы, отмечаемым Православной Церковью 14 октября.

Этот праздник установил на Руси в 1164 году Великий князь Владимиро-Суздальский Андрей Боголюбский в честь видения юродивого Андрея. Тот в 910 году во время осады Константинополя варяжско-славянским войском увидел, как Пресвятая Богородица накрыла своим покровом (платком) город Константина, спасая его от штурма...

Андрею Боголюбскому настолько понравилось описание этого события в житии Андрея юродивого, что Великий князь применил весь свой, как сказали бы сейчас, «админресурс», и в результате в Русской Православной Церкви (другие поместные православные церкви не знают такого праздника) было введено чествование Покрова Богородицы.

Самое смешное, что сами украинские националисты Андрея Боголюбского иначе, как «москалём» и «руйнивником Киева в 1169 году», не величают. Так почему же к самому русскому из всех религиозных праздников – Покрову Пресвятой Богородицы – стараются примазаться бандеровцы? «Научные» основания к тому – замысловаты и, признаться, даже комичны.

За «исконно украинскими» истоками Покрова придётся опять углубиться в русскую историю – Во времена так называемого «азовского сидения» (1638-1642 гг.). Тогда донские казаки пять лет самостоятельно удерживали отбитый у турок город Азов, нанося поражение турецкой армии, в 15 раз превосходившей силы казаков. А накануне праздника Покрова 1641 года турки вдруг сняли осаду и ушли восвояси, что донцами было расценено как особое расположение Богородицы к казакам. С тех пор праздник Покрова Пресвятой Богородицы и стал считаться особым казачьим праздником – в первую очередь, естественно, у донских казаков.

Запомним слово «казаки» и вернёмся к нашим баранам, то есть наци.

В 1942 году на Волыни действовала сотрудничавшая с немцами группа украинских националистов под руководством Андрея Боровца – человека, страдавшего не только алкоголизмом, но и своеобразной «казакофилией». Свой отряд он называл «Полесской Сечью», себе взял псевдоним «атаман Тарас Бульба» (во как!). Ему кто-то опрометчиво рассказал о «казачьем празднике» Покрова Пресвятой Богородицы – и увлечённому атаману оставалось только перепутать донских казаков с запорожскими. Что, согласитесь, задача вполне посильная.

Осознав себя наследником столь невообразимого количества великих предков, Бульба-Боровец заявил, что не хочет быть просто атаманом, а хочет быть сразу командармом, поэтому переименовывает «Полескую Сечь» в целую армию под названием «Украинская повстанческая армия». Правда, всё это к «настоящим» бандеровцам не имело никакого отношения: весь актив ОУН во главе с Романом Шухевичем в составе 201-го шуцманбатальона воевал с партизанами в Белоруссии. А Боровец в идейных вопросах был сам по себе.

В начале 1943 года после истечения контракта на службу, оуновцы вернулись на Западную Украину и обнаружили, что, пока они там в Белоруссии кровь за рейхсмарки проливали, их конкуренты по националистическому поприщу создали пусть и микроскопическую, но армию. Поэтому оуновцы из группы Бандеры весной 1943 года также организовали свою «армию», с тем же названием, что и у Боровца. Перед новой УПА по договоренности с немцами стояла цель физического уничтожения польского населения, проживающего на Украине, поскольку оно поддерживало советских партизан и польскую Армию Крайову. После Сталинграда у немцев стало катастрофически не хватать людей, поэтому грязную работу они перепоручали временным союзникам. Кроме того, бандеровцы пытались под корень извести «конкурирующую фирму» – УПА Боровца, – что им удалось сделать к осени 1943-го, когда атаман-командарм со страху сдался немцам.

Однако после войны бандеровцы стали выводить свою историю от бульбовцев, убивая при этом двух зайцев. Первое: они удлиняют период своего существования практически на полгода, а то ведь ставятся вопросы, почему украинские националисты полтора года после начала немецкой оккупации не решались создавать свои отряды для борьбы с оккупантами. Второе: хоть как-то привязать себя к казачеству, рассчитывая, что в историю о том, какое это именно казачество, никто глубоко вникать не будет.

Теперь благодаря подобным манипуляциям с датами на Украине постоянно 14 октября проводятся акции в честь УПА. В этом году во Львове маршировало около 100 человек с бутафорским оружием и в «форме» УПА (которой у националистов не было), гарцевали «кавалеристы» из УПА. На следующий год, видимо, продемонстрируют «танки» и «авиацию» УПА. В Киеве тоже промаршировали сторонники признания «бандеровцев» воюющей стороной во Второй мировой войне. В марше приняло участие около тысячи человек.

Тенденция становится всё очевиднее. На Покрова Пресвятой Богородицы всё больше людей выходит поддерживать идеи националистов… с оружием в руках. Правда, пока бутафорским и игрушечным. Но это пока. Тем временем общество продолжает оставаться равнодушным к проблеме, напрасно считая, что ситуация сама собой как-нибудь разрешится. В Германии перед 1933 годом тоже думали, что гитлеровцы когда-нибудь устанут на марше...

Zaratustra

27.01.2013, 22:19

https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSRgnwdwi-SCdc40egA9vjxNCo4s9diOvRhZK0bJNaLdfkv-vtDDw

А что такое Московия? Это где-то XVI-й век приблизительно, там, где все решения принимаются одним человеком, а все остальные снизу как только человек чихнул (главный), то все чихать начинают и чихать еще сильнее. Ну, бояре там, служивые люди и так далее.Московия – это источник моноцентризма, бескопромиссности, нетерпимости, единоначалия, единоверия, единоцентризма, отсутствия всякого полицентризма, и вой, и бой всему, кто не с нами. Кто не с нами, тот против нас – это большевики взяли, конечно, у православия российского.

Московское общество победило петербургскую Европу. Была европейская Россия и была Московия. Вот, Московия – она победила сейчас во всем, и Петербург проиграл по всем статьям.

...Россия 20 лет назад подписала закон, конвенцию ООН о коррупции. Там есть такая статья 20. И Россия подписала конвенцию, но статью 20 нет. И 2 года Дума пыталась ее обсуждать. Так и не приняли.

А что такое статья 20? Там сказано, что чиновник, который обогатился незаконно во время своей службы государству и не может объяснить легально, каким образом он обогатился, является уголовным преступником.

Удивительное рядом. Вы представляете, 2 года Дума обсуждала это, в 2011 году они спустили на тормозах. То есть до сих пор любой вор, что можно максимум сделать, он может уйти с работы. Генералы МВД, министры, миллиарды... Увольняют. Он не является уголовным преступником. И я, вот, почти не сомневаюсь, что господин Сердюков – не найдут состава преступления в его замечательных подвигах. Поэтому к закону Магнитского я отношусь как абсолютно ханжескому решению. Вы знаете, что каждый день в России появляется 300 сирот? Я об этом написал. Сколько миллионов беспризорных.

...Когда я говорю «Московия», я имею в виду Московское княжество, которое объединило с поддержкой РПЦ и поддержкой Татарской Орды самые азиатские идеалы, которые пришли с Востока и заставили искоренить все, что пришло из Европы. В частности, Псков, Новгород утоплены в крови, первые единственные 2 самоуправляемых города и так далее.

Вы знаете, интересная статистика. Магдебургское право – это город самоуправления, который платит налоги, то есть это республика, зачаток республики. Ну, все европейские города имели Магдебургское право. Все. Знаете, сколько было на Украине городов с Магдебургским правом? 60. В Белоруссии? 40. А в России? Ни одного!

http://uainfo.censor.net.ua/heading/culture/print:page,1,97680-sovetskiy-soyuz-sozdal-naciyu-zekov-a-vysockiy-poetiziroval-etih-zekov-onchalovskiy.html

Фельд

28.01.2013, 05:45

Еще один хысторик-знатог
Магдебургское право – это город самоуправления
Право-это город..Сильно..Всю дорогу право- это совокупность юридических норм..Но Обкончаловских это мало интересует..

А в России? Ни одного!
Обкончаловские историю не учат..оне и так все ЗНАЮТ...типа Лешика..

Среди нынешних российских городов 4 ноября 1611 года Магдебургское право получил Смоленск (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA), в 1623 году король и великий князь Сигизмунд III (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%B3%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D1%83%D0%BD%D 0%B4_III) даровал магдебургское право Невелю (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C), 28 мая 1625 года — Дорогобужу (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B1%D1%83%D 0%B6).

На основе Магдебургского права в 1785 году (http://ru.wikipedia.org/wiki/1785_%D0%B3%D0%BE%D0%B4) в России была составлена Грамота на права и выгоды городам Российской империи (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B0_%D0%BD% D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0_%D0%B8_%D0%B2 %D1%8B%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%8B_%D0%B3%D0%BE%D1%80% D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BC_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%81%D 0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9_%D0%B8%D0%BC%D0 %BF%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%B8) (также известная как «Жалованная грамота городам»)

Zaratustra

28.01.2013, 07:27

Еще один хысторик-знатог
Право-это город..Сильно..Всю дорогу право- это совокупность юридических норм..Но Обкончаловских это мало интересует..

Обкончаловские историю не учат..оне и так все ЗНАЮТ...типа Лешика..

Сигизмунд 3 даровал Магдебургское право российским городам? Ты совсем тупой.

Фельд

28.01.2013, 07:32

Сигизмунд 3 даровал Магдебургское право российским городам? Ты совсем тупой.
Ты попробуй ВСЮ фразу прочитать...и понять..Хотя- тебе оно не надо...да и вряд ли по силам..Ибо

https://forumodua.com/images_od/misc/quote_icon.png Сообщение от Alеxey https://forumodua.com/images/buttons/viewpost-right.png (https://forumodua.com/showthread.php?p=25116043#post25116043)
В отличии от тебя я могу давать собственные определения и не переживать по тому поводу что какое-то существо на форуме назовет их безграмотными.
Ляпи, болезный...еще посмеемся...

Zaratustra

28.01.2013, 07:36

Ты попробуй ВСЮ фразу прочитать...и понять..

Там понимать нечего, потому что эти города получали Магдебургское право, но не в составе России. А после завоевания Москвой это право никто не признавал.

Olivi@

28.01.2013, 07:40

В отличии от тебя я могу давать собственные определения и не переживать по тому поводу что какое-то существо на форуме назовет их безграмотными.

Да, убедительно:

http://i.piccy.info/i7/a1f8c06be2f5565cc715fc9b8c500d0b/4-55-1204/37588951/govno1_800.jpg (http://piccy.info/view3/4044920/639aadc2cfed5a14698f380b5458d08c/1200/)http://i.piccy.info/a3/2013-01-28-06-35/i7-4044920/800x178-r/i.gif (http://i.piccy.info/a3c/2013-01-28-06-35/i7-4044920/800x178-r)

Людям нужны легенды"(с) Alеxey (https://forumodua.com/showthread.php?t=206044&p=35591551&viewfull=1#post35591551)

Фельд

28.01.2013, 07:41

Там понимать нечего, потому что эти города получали Магдебургское право, но не в составе России. А после завоевания Москвой это право никто не признавал.
про Магдебургское право в Англии- можно?:)
Или всё же допрёт до тебя, что это ЛОКАЛЬНОЕ немецкое законотворчество?:rzhu_nimagu:

Zaratustra

28.01.2013, 07:46

про Магдебургское право в Англии- можно?:)
Или всё же допрёт до тебя, что это ЛОКАЛЬНОЕ немецкое законотворчество?:rzhu_nimagu:

Только что сам приводил Смоленск как пример. А теперь локальное немецкое. Хоть бы следил за собственной логикой. Или может Смоленск - центр Германии по твоему.

Фельд

28.01.2013, 07:50

Только что сам приводил Смоленск как пример. А теперь локальное немецкое. Хоть бы следил за собственной логикой. Или может Смоленск - центр Германии по твоему.:rzhu_nimagu::rzhu_nimagu::rzhu_nimagu:
Матчасть учи,горюшко.Хотя- о чем это я...

В XIII (http://ru.wikipedia.org/wiki/XIII_%D0%B2%D0%B5%D0%BA)—XVIII веках (http://ru.wikipedia.org/wiki/XVIII_%D0%B2%D0%B5%D0%BA) распространилось в Польше (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B0) и Великом Княжестве Литовском (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D0%9A% D0%BD%D1%8F%D0%B6%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D 0%9B%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0% B5) вместе с немецкими колонистами. Первой из славянских земель подверглась онемечению Силезия (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D1%8F); сюда перешло и немецкое право. Из Силезии оно в XIII в. проникло в земли Великой (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%9F% D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B0) и Малой Польши (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%8F_%D0%9F%D0%BE%D0%BB% D1%8C%D1%88%D0%B0).
В конце XIII века (http://ru.wikipedia.org/wiki/XIII_%D0%B2%D0%B5%D0%BA) смоленские князья завязывают тесные отношения с Великим княжеством Литовским (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D0%BA% D0%BD%D1%8F%D0%B6%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D 0%9B%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0% B5). Во время походов Ольгерда (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%B4) на Москву (1368 (http://ru.wikipedia.org/wiki/1368), 1370 (http://ru.wikipedia.org/wiki/1370)) он получал военную помощь от смоленского князя Святослава Ивановича (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D 0%B2_%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1 %87). Это отражено в Смоленской летописи (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D 0%B0%D1%8F_%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1 %81%D1%8C), составленной в XIV—XVI вв. В 1387 году (http://ru.wikipedia.org/wiki/1387_%D0%B3%D0%BE%D0%B4) князь Юрий Святославич (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%80%D0%B8%D0%B9_%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82% D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%87) присягнул в верности польскому королю Ягайло (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE)[6] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA#c ite_note-6), в крещении Владиславу II Ягелону.В общем- с очередным вас приплыздом,гражданин..:)

Zaratustra

28.01.2013, 07:58

В общем- с очередным вас приплыздом,гражданин..:)

Все идеи где-то родились и кем-то разносились. В Германии было рождено много европейских идей, в частности огромное количество философов. Немецкая школа философии одна из мощнейших. А пользуются их идеями по всему миру. Назвать Магдебургское право локальным немецким правом - это полная безграмотность и непонимание исторических реалий. Магдебургское право было распространено по всей континентальной Европе. А то что происходит оно из Германии так тут нормальному человеку достаточно на название посмотреть, а недалеким надо копипастить из интернета.

Фельд

28.01.2013, 08:08

Все идеи где-то родились и кем-то разносились. В Германии было рождено много европейских идей, в частности огромное количество философов. Немецкая школа философии одна из мощнейших. А пользуются их идеями по всему миру. Назвать Магдебургское право локальным немецким правом - это полная безграмотность и непонимание исторических реалий. Магдебургское право было распространено по всей континентальной Европе. А то что происходит оно из Германии так тут нормальному человеку достаточно на название посмотреть, а недалеким надо копипастить из интернета.
Про Магдебургское право в Италии- можно? В Португалии? Испании?:)

28.01.2013, 17:32

Шикарная статья (http://archaicon.livejournal.com/7434.html) о тростях (и подобных предметах) как оружии политических стычек.

Реально глубокий и интересный экскурс в историю. От оружейного мастера и гуру холодного оружия.

Старательно рекомендую :)

31.01.2013, 06:21

История героизма Одессы, от Отечественной Войны до Великой Отечественной войны - в одной небольшой но ярчайшей статье писателя Валерия Смирнова (http://ur-2222.livejournal.com/1255931.html).

BWolF

11.02.2013, 15:09

Возведение мифологии продолжается:

Античная философия Украины: Великий скиф Анахарсий
Газета Верховной Рады "Голос Украины" №27 (5527) 09.02.2013

«Канонические» учебники и словари по философии до сих пор продолжают убеждать нас, что вся античная философия — «греческая». Интересно только, как такое могло произойти, что с античных времен «мудрые» греки в течение более двух тысяч лет подряд не смогли дать мыслителя уровня Григория Сковороды, конституционалиста уровня Филиппа Орлика или поэта уровня Тараса Шевченко?..

Почему и как такое могло произойти, мы уже знаем. Беспрецедентные и масштабные фальсификации были осуществлены во время противостояния идеологов иудео-христианской Священной Римской империи германской нации и мусульманской Османской империи.

Указанные выше глобальные государственные образования после падения Великой Романии (столица — Византий) соревновались за право называться политическими наследниками этой тысячелетней античной цивилизации, разрушенной иудео-христианской и исламской цивилизациями.

На первом этапе античная цивилизация (религия, философия, культура) была преимущественно уничтожена изнутри иудео-христианской цивилизацией, которая захватила властные позиции в крупнейшей тогдашней империи мира — Великой Романии («Риме»).

Именно в это время (ІІІ—ІV вв. н. э.) приходят в упадок античные города-полисы в Украинском Причерноморье, а иудео-христианские богословы кардинально переписывают в свою пользу главную религиозно-идеологическую книгу Великой Романии — Библию. Они дописывают в первоначальный текст Библии более поздний по времени написания «Старый завет» (мифическую историю еврейского народа) и меняют историю скифского/коптского пророка и Божьего сына Иисуса (Їсуса) Христоса, назвав ее «Новым заветом».
...
И так далее...

Пикша

11.02.2013, 21:18

Да? Это официальная история,и грош ей цена в базарный день. По другим даннным-это два древних языческих славянских рода, поклонявшихся Богам Тарху(Даждьбогу) и его сестре Таре. Вот и пошло Тархтария,Тартария,Татария.

Тенденция была такая в те далекие времена - как-то назвать далекие страны и континенты - Индокитай, Австралия, Америка...
Тартария из той же оперы.. Кто там жил, какие племена, никто толком не знал, но территорию на картах как-то надо было обозначить...

Black_Shef

18.02.2013, 20:08

Господство иудеев в Египте закончилось экологической катастрофой и закономерным обращением вчерашних господ в рабов. Истребление Иисусом Навином всего живого в Иерихоне и завоевание таким способом всего Ханаана в конечном итоге привело иудеев к вавилонскому пленению. Аварский и Хазарский каганаты, несмотря на богатейшие природные ресурсы на Дунае и Волге, просуществовали, как я уже говорил, первый – 220 лет, второй – 213, тюркские каганаты, Западный и Восточный, едва продержались каждый по полтора века. Дольше всех продлился союз иудеев с маврами, завоевавшими Пиренеи и образовавшие там в 756 году Кордовский халифат, – 275 лет. Конец его, однако, был таким же, как у польско-еврейского союза на Украине.
Во все времена и повсюду раньше или позже, но с неумолимой последовательностью всё завершалось тем, к чему призывали сами же иудеи, сначала в своей Торе, а потом и в Библии: око за око, зуб за зуб, то есть по грехам и воздаяние.
Но грехи свои по отношению к иноверцам иудеи никогда не признавали, ибо в Талмуде сказано: «Только вы, сыны Израиля, – люди, а все прочие народы мира – не люди, потому что происходят от нечистот Евы» (Emelchamelin, 67). Поэтому даже «праздники учреждены для евреев, но не для чужих, поскольку все чужие – собаки» (Tr. Megilla, 7,2) и потому, когда царь Навуходоносор предложил в жёны свою дочь – принцессу рабби бен Сыру, тот гордо ответил: «Я – сын человеческий, а не животного» (Lira, t.8,2).
Не может быть греха у человека перед животным. Но эти «животные? тоже способны рассуждать и, к несчастью, думают иначе, правило «По грехам и воздаяние», которым должны руководствоваться иудеи только в своей среде, также берут на вооружение и направляют его против иудеев. Поэтому, чтобы снова там или здесь добиться господствующего положения, всякий раз приходится опять прибегать к тактике «бедного, гонимого еврея», дабы вызвать сначала сочувствие, а затем... Дальше история повторяется в том же духе.
Сейчас эту тактику фарисеев мы наблюдаем в нашей стране на примерах шумной кампании по разоблачению «сталинизма». Я намеренно взял это слово в кавычки, ибо вы помните, кто и с каким размахом начал у нас кровавый террор сразу после Октябрьской революции: Апфельбаум-Радомысльский-Зиновьев и Урицкий – в Петрограде, Свердлов и Бронштейн-Троцкий – на Дону, Бела Кун и Залкинд-Землячка – в Крыму. Потом тотальный террор по всей стране возглавил женатый на племяннице Свердлова Иде Иегуда-Ягода, прозванный энкэвэдэшниками «железным Генрихом», выше которою в ЦК ВКПб и ЦКК (Центральной контрольной комиссии) стояли только «ближайший соратник» Джугашвили-Сталина Лазарь Каганович и «правая рука» последнего Арон Сольц, а ниже – их имена вы тоже помните: Мендель Берман, Яков Рапопорт, Лазарь Коген, Семён Фирин, Хаим Апетер и далее по нисходящей на многих ключевых постах в НКВД и ГПУ в основном люди в ту же «масть», пока место Иегуды-Ягоды не занял Ежов, вполне воспринявший опыт и методы «работы» своего предшественника.
Вот с него-то, Ежова, у нас нынче и начинаются, главным образом, разоблачения сталинизма по всем направлениям, как то и предписывает в подобных ситуациях тактика фарисеев, согласно которой о своих палачах необходимо либо умалчивать, либо, если представляется возможным, изображать их невинными жертвами, но лучше всего – героями
Александр Семонович Иванченко
Путями Великого Россиянина

Kertis

04.03.2013, 02:43

Документальный фильм о начале войны в 41.

http://www.youtube.com/watch?v=NMyiu_NIm2M

Kertis

04.03.2013, 02:45

http://www.youtube.com/watch?v=tO9GlR8Q3RU

Kertis

04.03.2013, 02:53

http://www.youtube.com/watch?v=yNp7FML5sGk

http://www.youtube.com/watch?v=dHOGJ-hZOxI

Kertis

04.03.2013, 02:53

http://www.youtube.com/watch?v=_LzNYBRnm1k

08.03.2013, 09:21

http://ic.pics.livejournal.com/spetsialny/51464643/144945/144945_600.jpg

Что-то выдавало моветон Хрущёва, но этого никто не заметил...

Zaratustra

15.03.2013, 20:01

Мы полны чувства национальной гордости, и именно поэтому мы особенно ненавидим свое рабское прошлое (когда помещики дворяне вели на войну мужиков, чтобы душить свободу Венгрии, Польши, Персии, Китая) и свое рабское настоящее, когда те же помещики, споспешествуемые капиталистами, ведут нас на войну” чтобы душить Польшу и Украину, чтобы давить демократическое движение в Персии и в Китае, чтобы усилить позорящую наше великорусское национальное достоинство шайку Романовых, Бобринских, Пуришкевичей. Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т. д. “защитой отечества” великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам.

Выделенное - это про новороссов.

Zaratustra

19.03.2013, 07:55

http://sphotos-h.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-ash4/c0.0.337.337/p403x403/246495_602933263069038_139948185_n.jpg

С нескрываемым удовольствием описывает А. В. Суворов в реляции своему российскому начальству убийство секретаря польского сейма, называя сам сейм "беззаконным судилищем":

Все площади усланы были телами, последнее и самое страшное истребление было на берегу Вислы в виду варшавского народу. Сие пагубное для них зрелище привело в трепет, а подоспевшая наша к берегу перваяартиллерия столь успешно действовала, что многия домы повалила, и одна бомба пущенная пала посреди заседания так называемой найвышней их рады, от чего присудствующие в ней разбежались и черепьем одним, когда оная лопнула, убит секретарь сей рады. Так будто громовой удар, разразив, разрушил тут заседание сего беззаконного судилища. От свиста ядр, от треска бомб, стон и вопль раздался по всем местам в пространстве города.

Вот такой он российский герой которому у нас поставили памятник и назвали чьим именем целый район. Какая страна такие и герои. Или какие герои такая страна?
Правда победы в постели всё равно ценились выше престарелой императрицей и поэтому ее молодой любовник получил за взятие Варшавы в 2 раза больше русских рабов чем Суворов.

Платон Зубов за участие во взятии Варшавы получил 13 тысяч душ, тогда как Суворов только 7. Того же Зубова австрийский император пожаловал князем Римской империи. “Щедро меня за Людомирию, Галицию и Краков в князе Платоне Зубове наградили” заметил Суворов по этому поводу.

http://wars175x.narod.ru/dc94_100.html

Фельд

19.03.2013, 08:18

Всё , Лёшик, постишь безграмотные творения таких же неучей,как ты сам? ну-ну..

В апреле 1794 года в Варшаве восставшие под предводительством Яна Килинского внезапно напали на русский гарнизон. В плен никого не брали, убивали всех на месте. Известный историк Н.И.Костомаров писал: "По всей Варшаве возрастал ужасный шум, выстрелы, свист пуль, неистовый крик убивающих: "до брони! бей москаля! кто в Бога верует, бей москаля!" Врывались в квартиры, где помещены были русские, и били последних; не было спуска ни офицерам, ни солдатам, ни прислуге... Солдаты третьего батальона киевского полка в тот день причащались, они собирались где-то в устроенной в палаце церкви. Было их человек пятьсот. По известиям Пистора, всех, находящихся в церкви, перерезали безоружных". (Н.И.Костомаров. Последние годы Речи Посполитой. СПБ., 1870, стр.727, 732).

Историк А.Ф.Петрушевский также отмечает: "... в четверг на Страстной неделе поднялась Варшава. Русский гарнизон, внезапно атакованный, не подготовленный к отпору, ... потерял свыше 4000 человек убитыми, ранеными и пленными..." Таким было начало восстания. Обратите внимание: канун праздника Пасхи.

Теперь о событиях в Праге, которые произошли полгода спустя: "Прага, обширное предместье Варшавы, расположена на правом берегу Вислы... Соединялась Прага с Варшавой длинным мостом (другой находился ниже города)... Суворов с самого начала штурма находился на холме, в версте от передней линии польских укреплений, и следил оттуда за ходом боя. По скорости, с которой русские появились на укреплениях и двигались вперед, он видел, что войска сражались не только с особенной энергией, но и с крайним ожесточением... На общую беду своих (жителей Праги - прим. автора), многие спрятавшиеся в домах, не исключая и женщин, стали оттуда стрелять, бросать каменьями и всем тяжелым, что попадалось под руку. Это еще усилило ярость солдат... Суворов, сам не ожидавший такого ожесточения, содрогнулся за участь Варшавы. Мост оберегали, но при том градусе возбуждения, до которого дошли войска, гарантия становилась недостаточной. Военный разгром польской столицы не входил в цели прагского штурма. Суворов отдал приказание - немедленно разрушить мост с нашей стороны. Мост запылал, путь в Варшаву был закрыт..." (А.Петрушевский. Генералиссимус князь Суворов. Том второй. СПБ., 1884 г. стр. 110,118-119).

С кем же так ожесточенно воевали русские войска в Праге? Рапорт А.В.Суворова П.А.Румянцеву о показаниях пленных поляков и об обстановке в Варшаве накануне штурма, 17 октября 1794 г.: "...Ныне в Праге мятежничьих войск при Зайончике, Мокрановском и иных: пехоты 15000, конницы 2500 да жителей, могущих защищаться, до 2000, пушек более 100" (А.В.Суворов. Документы. Том 3. М. 1952, стр. 393). В другом документе от 19 октября Суворов прямо называет прагских обывателей вооруженными. Откуда у "мирных жителей" оружие? Один из возможных вариантов следующий: во время восстания в Варшаве в апреле того же года "...заговорщики ворвались в арсенал и овладели им. Из арсенала дали несколько выстрелов: это был сигнал, что оружие в руках заговорщиков, и толпа бросилась туда за ними. Разбирали оружие, какое кому было нужно" (Н.И.Костомаров. Последние годы Речи Посполитой. СПБ., 1870, стр.727). Выходит, что сопротивление в Праге оказывала не только вооруженная повстанческая армия, но и некоторая часть мирных жителей оказалась не такой уж мирной, что спровоцировало ответные действия. Возможно, стоит отдать дань уважения гражданским жителям предместья, которые сочли нужным с оружием в руках встретить неприятеля, только называть таких жителей "мирными" не стоит.

Штурм Праги давно стал камнем преткновения в сложных и неоднозначных отношениях между Россией и Речью Посполитой. Чтобы понять, что же произошло 24 октября 1794 на берегах Вислы, обратимся вновь к мнению историка Костомарова: "Польские рассказы, а за ними и европейские повествования об этой войне говорят, будто русские варварски истребили всех обитателей Праги, не исключая женщин и детей, и вся Прага представляла кучу развалин. Известие это не выдерживает критики. Что Прага не вся была истреблена, доказывается уже тем что, впоследствии, при размещении войска по квартирам, часть русского войска помещена была на квартирах в Праге, а это было бы невозможно, если бы в ней все дома были сожжены и жители истреблены. Нельзя предположить, чтобы жители Праги оставались в предместье, когда существовало 2 моста в Варшаву; особенно женщины с детьми, по естественному чувству самосохранения, должны были бежать, если не прежде прибытия Суворова, то по крайней мере, когда уже начата была русскими канонада. Само польское военное начальство должно было содействовать тому, чтобы удалить женщин и детей, дабы их вопли и крики не производили на солдат ослабляющего влияния, и деморализовали мужества войска. Таким образом, если происходили варварства над жителями, почему-нибудь не успевшими выбраться из Праги, то, вероятно, в небольшом числе, тем более что, по сказаниям самих поляков, как только русские овладели Прагою, Суворов послал офицеров оповестить жителей, какие оставались в Праге, чтобы они скорее выходили с правой стороны Праги, и бежали в русский лагерь, где они могут быть безопасны, и все действительно, которые по этому призыву ушли туда, остались целы... Во всяком случае, несколько совершенных варварств в Праге в тот день, не могут падать на память великого полководца, который в самый развал битвы имел настолько великодушия и благородства, что помышлял о спасении беззащитных врагов." (там же, стр. 842-844).

Реалист.

19.03.2013, 08:57

Освобожденные на войну

http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/free4war_01.jpg

Бои за Украину сопровождались безответственным и безжалостным использованием местного человеческого контингента в наступательных операциях Красной армии.

Советские мобилизации на территории Украины во Вторую мировую были частью общесоюзной призывной кампании, ориентированной с первых месяцев войны не на формирование действенной стратегии, обучение и подготовку войск к ведению боевых действий, а на достижение победы за счет значительного численного превосходства в живой силе. Во время войны в СССР они происходили двумя волнами.

Первая (с 23 июня 1941 года до полной оккупации республики в июле 1942-го) совпадала по времени с оборонительными боями, а вторая (1943-1945) — с проведением наступательных операций, следствием чего стал повторный захват Красной армией территории Украины.

Украинский мобресурс

Быстрое продвижение немцев, халатность военкоматов, хаос в органах власти, пораженческие настроения на местах и недоверие к тогдашнему режиму стали причинами постепенного срыва мобилизационных мероприятий. Во многих центральных и восточных областях явка на призывные пункты в то время не превышала 50%, в Западной Украине этот процесс был фактически полностью сорван.

Значительная часть только что взятых на фронт не добралась до своих воинских частей. По данным мобилизационного управления Генштаба РККА, на оккупированной территории СССР осталось более 2 млн человек мобресурса — военнообязанных и призывников. По подсчетам исследователей — 5 млн 631 тыс. Из них в Украине — более 3 млн.

Вместе с беглецами с фронта, «окруженцами», отпущенными из немецкого плена домой советскими военнопленными, а также юношами, за время пребывания под оккупацией достигших призывного возраста, и пожилыми и больными мужчинами (их статус как военнообязанных был закреплен дополнительными приказами советского командования в течение 1942 −1943 годов) стали потенциальным контингентом второй волны призыва в ходе отвоевывания территории Украины у немцев.

В это время в Красной армии уже катастрофически не хватало человеческих ресурсов. С разных концов на фронт отправляли всех годных к военной службе. Для замены рядового и младшего командного состава войск ПВО, ВВС, связи, тыловых частей и учреждений мобилизовали женщин. Был установлен новый, значительно более ограниченный перечень болезней, при которых военнообязанного считали негодным к несению службы. В армию были мобилизованы родные «врагов народа» и другие «неблагонадежные» граждане.

Изменились и правила призыва. В приказе Ставки верховного главнокомандования от 9 февраля 1942 года было сказано: «Поскольку действующая армия должна своевременно получать пополнения живой силой, а подготовленный военный контингент тыла из-за транспортных трудностей задерживается в дороге и прибывает в действующие части несвоевременно, военные советы армий получают разрешение на самостоятельное пополнение своих частей живой силой в ходе наступления».

Таким образом, проводить набор только что освобожденного населения в свои подразделения могла сама наступавшая Красная армия. Армейские призывные комиссии рекрутировали мужчин в возрасте от 17 до 50 лет, в частности из числа тех, кто с начала войны не был мобилизован на фронт. Армейскому командованию было приказано срочно сформировать запасные полки, которые должны были осуществлять отбор, призыв и 15-дневную боевую подготовку мобилизованного контингента в зоне действия своих армий.

На первый взгляд, данный приказ видится достаточно либеральным, так как еще на начальном этапе германо-советской войны Сталин осуждал граждан СССР, которые остались на оккупированной территории, объявляя их «предателями Отечества». А теперь они могли легализоваться, попасть в ряды Красной армии, отличиться в боях и получить награды.

Однако при придирчивом изучении хода мобилизаций на территории Украины становится заметным разительное отличие между официальными приказами и методами их практического исполнения. Все якобы либеральные нововведения нивелировались безответственным, безжалостным использованием местного человеческого контингента в наступательных боях. С одной стороны, это было продолжение практики ведения войны ценой любых потерь, а с другой — проявлением болезненной подозрительности и недоверия сталинского режима к лицам, которые остались под оккупацией.

«Искупить вину кровью»

Скорее, правилом, нежели исключением, стало использование только что мобилизованных, плохо вооруженных и неподготовленных людей в наступательных боях в обход армейских запасных полков, а также практика мобилизаций новобранцев воинскими частями, дивизиями и даже полками без учета инструкций сверху.

Если в начале освобождения Украины, когда бои шли с переменным успехом и довольно часто ситуация на фронте требовала немедленного реагирования, оперативное использование только что рекрутированных кое-где было вынужденной мерой, то впоследствии оно стало неотъемлемой частью планирования и осуществления стратегических операций.

В воспоминаниях бывших командиров и боевых документах часто можно встретить приказы выполнять боевые задачи за счет подключения местного контингента. В частности, бывший боевой офицер-пехотинец, председатель общества ветеранов 38-й стрелковой дивизии Александр Лебединцев в своих мемуарах вспоминал один из таких случаев.

«Из небольшого села Долина, — писал он, — только в наш полк 14 ноября мы призвали 72 человек. Однофамильцев Кияница было тринадцать, Киященко и Плюты по девять. Комбаты ходили по домам и призывали под наше Боевое Знамя всех, кто остался дома, а также тех, кто успел подрасти за два года оккупации. Из нового пополнения были сформированы два стрелковых батальона. В чем были одеты военнообязанные, в том и вышли на оборону своего родного села с собственными лопатами. Когда отрыли окопы, им вручили винтовки, автоматы, пулеметы. Многие так и погибли в 10 км от дома вблизи Германовской Слободки, где на протяжении 27-28 декабря дивизия потеряла 132 человек убитыми и 285 ранеными».

Вместе с военнообязанными с освобожденных территорий, которых впервые мобилизовали в ряды РККА, ждали свой повторный призыв «окруженцы», бывшие военнопленные, дезертиры и другие категории граждан. Согласно приказу начальника Головуправформа Красной армии Ефима Щаденко от 10 марта 1943 года, «всех военнослужащих, которые в свое время без сопротивления сдались противнику в плен или дезертировали из рядов Красной армии и оставались по месту жительства на территории, временно оккупированной немцами, или оказались окруженными в местах своего проживания, остались дома и не стремились к выходу к частям Красной армии, после быстрой проверки срочно направлять в штрафные части.

Порядок и место проверки относительно рядового и младшего командного состава устанавливается распоряжением военного совета армии. Относительно среднего и высшего командного состава — распоряжением военных советов фронтов. В специальные лагеря НКВД направлять только те лица, которые имеют серьезные данные для того, чтобы подозревать их в антисоветской деятельности».

Если бывший советский военнослужащий, находясь на оккупированной территории, не сотрудничал с немецкими властями, его направляли в штрафную роту на один месяц. Тем, кто былы при немцах старостами, полицаями или прибегли к коллаборационизму иным способом, давали по два месяца штрафной службы. Бывшие военнопленные среднего и высшего командного состава также становились бойцами дисциплинарных частей — штурмовых стрелковых батальонов и вместе со штрафными подразделениями их использовали на самых активных участках фронта.

Срок пребывания в штурмовых частях был равен двум месяцам участия в боях или продолжался до награждения орденом за проявленную в бою победу или до первого ранения. После них личный состав при наличии хороших аттестаций мог быть назначен в полевые войска на соответствующие должности командно-начальствующего состава.

Особенно трагична была судьба молодого мобилизационного контингента — 17-19-летних юношей. В сравнении с новобранцами-сверстниками, обитавших в тыловых районах СССР, для ребят с освобожденных украинских территорий, переживших оккупацию, не только уменьшался призывной возраст, но и более суровыми были условия перехода с гражданского положения на военное — они сразу оказывались на фронте.

После «освобождения» их мобилизовывали армейские призывные комиссии, направляя для подготовки, отсеву и обучения в армейские запасные стрелковые полки (АЗСП). Впоследствии оказалось, что последние были не в состоянии провести надлежащее обучение призывников. За две недели ребята не успевали освоить даже азов военного дела.

Были случаи, когда они отправлялись на фронт, не научившись даже пользоваться винтовкой. В связи с этим появилась директива, согласно которой после мобилизации призывники должны быть направлены не в армейских запасные полки, а в тыловые запасные бригады военных округов. Практически по состоянию на 10 октября 1943 года Центральный фронт мобилизовал и использовал в районе боевых действий 2 тыс. призывников 1926 года рождения, а Юго-Западный — 7 тыс.

Обескровливая УПА

Со вступлением Красной армии в Западную Украину вопрос сплошной мобилизации местного населения приобрел особую остроту, учитывая активную деятельность националистического подполья и УПА. По мнению сталинского руководства, жители Галичины и Волыни были недостаточно лояльны к советской власти. В 1942 году на основании распоряжения Народного комиссариата обороны младший рядовой состав уроженцев западных областей Белоруссии и Украины, а также Бессарабии и Северной Буковины подлежал отсеву из армии по национальному признаку.

Накануне вступления в западный регион командующий 1-го Украинского фронта Николай Ватутин обратился к члену Военного совета фронта Никите Хрущеву с вопросом о проведении мобилизации. Последний после посещения митинга в «освобожденных» Сарнах информировал Иосифа Сталина: «Я пришел к выводу, что этих людей надо призывать в Красную армию, а также на общих основаниях и в восточных областях Украины, только тщательнее надо отбирать и отсеивать ненадежных, а также агентуру, которую, бесспорно, будут пытаться засылать к нам немцы через этих оуновцев, через бандеровцев и бульбовцев.Я считаю, что эти люди будут неплохо воевать против немцев».

После этого появился приказ Государственного комитета обороны «О мобилизации советских граждан в освобожденных от немецких оккупантов Западной Украине и Западной Белоруссии», согласно которому и начался призыв.

В освобожденных городах и селах мобилизации подлежали военнообязанные и призывники от 19 до 46 лет (1925-1898 годов рождения). Наблюдать массовый наплыв добровольцев не приходилось. Преимущественно люди устали от войны и ждали быстрого ее завершения, желая прежде всего, чтобы она обошла их семьи.

К тому же первые мобилизационные шаги показали, что не следует недооценивать влияние в регионе украинского национально-освободительного движения. Чтобы сорвать советскую мобилизацию, командование УПА-«Север» объявило, в частности, на Волыни и Полесье набор мужчин и молодежи в собственные отряды, а также выдало ряд инструкций с призывом к населению уклоняться от советского призыва. Среди мобилизационных документов военкоматов Волынской, Львовской, Дрогобычской областей нередки справки о том, что мобилизованные призывники во время следования на сборный пункт военкомата или были перехвачены «бандами УПА», или сами убежали в «националистические банды».

Учитывая это, мобилизацию в Западной Украине советское руководство стало рассматривать не только как военную необходимость, но и как одно из важнейших мероприятий в борьбе против повстанцев. Прежде всего решили максимально призвать «активно мужское население» — до 30 лет, а затем новое пополнение сразу передислоцировать подальше от родных мест. Мобилизованных выводили в тыловые округа, где после фильтрации и обучения наиболее «политически надежных» направляли в боевые части, а остальные использовали в тыловых частях и на строительных работах.

По подсчетам исследователей, в течение второй волны мобилизации с территории Украины в ряды РККА было отправлено от 2,7-3 млн до 4 млн человек. Всего же за годы войны красноармейскую форму одели более 7 млн жителей УССР, что составляло почти 23% личного состава Вооруженных сил Советского Союза.

Для Украины, по территории которой фронт прокатывался дважды, чьи земли и население находились под вражеской оккупацией, советские военные мобилизации не только имели серьезное военное и демографическое значение — они перешли в политическую плоскость.

На момент освобождения набор и использование военнообязанных, которые жили на оккупированной территории республики, приобретали крайне жестокие формы, часто их проводили без оглядки на какие-либо правила и инструкции. С одной стороны, неправомерные действия военных в отношении местного контингента были следствием очень сложных обстоятельствах на фронте, практики ведения войны под лозунгом получения победы любым количеством потерь, а с другой — продолжением жестокой сталинской политики в отношении людей, находившихся на оккупированной территории, в частности — на украинских землях.

Людмила Рыбченко, опубликовано в издании «Український тиждень»

Zaratustra

19.03.2013, 20:33

http://sphotos-b.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-prn1/734340_603089669720064_1470332991_n.jpg
...
Потемкин был в то время знаменит.
Геракла он имел телосложенье,
Но, несмотря на знатный аппетит,
Всю жизнь страдал от злого несваренья
Желудка; был он желчен и сердит
И умер он один в своем именье,
В унынье мрачном дни свои влача,
Как проклятая всеми саранча.

Потемкин был чудовищно богат
Поместьями, деньгами и чинами
В те дни, когда убийство и разврат
Мужчин дородных делало богами.
Он был высок, имел надменный взгляд
И щедро был украшен орденами
(В глазах царицы за один уж рост
Он мог занять весьма высокий пост!)
...
(с) Дж. Г. Байрон "Дон Жуан"

Zaratustra

19.03.2013, 20:35

http://odessitclub.org/reading_room/korchenov/images/vorontsov2.jpg
Полу-милорд, полу-купец,
Полу-мудрец, полу-невежда,
Полу-подлец, но есть надежда,
Что будет полным наконец.
(с) А. С. Пушкин

Zaratustra

19.03.2013, 20:38

https://encrypted-tbn1.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcRV8x5QuzKQ0GUArjydbE2nEwaH7K76u EkddtdIvTGjfybQVR6G
Разве это когда прощается,
Чтоб с престола какая-то б***ь
Протягивала солдат, как пальцы,
Непокорную чернь умерщвлять!
(с) С. А. Есенин "Пугачев"

Фельд

20.03.2013, 06:35

...[/I]
(с) Дж. Г. Байрон "Дон Жуан"
В самый раз для тебя кумир....и источник...

Интимная жизнь лорда Байрона вызывала много пересудов среди его современников. Он покинул родную страну на фоне кривотолков относительно непозволительно близких отношений с единокровной сестрой Августой (http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9B%D0%B8,_%D0%90%D0%B2%D0%B3%D 1%83%D1%81%D1%82%D0%B0&action=edit&redlink=1). Когда в 1860 году появилась книга графини Гвиччиоли о лорде Байроне, то в защиту памяти его супруги выступила миссис Бичер-Стоу (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%80-%D0%A1%D1%82%D0%BE%D1%83) со своей «Истинной историей жизни леди Байрон», основанной на переданном будто ей по секрету рассказе покойной о том, что Байрон якобы состоял в «преступной связи» с сестрой. Впрочем, подобные рассказы вполне отвечали духу эпохи: к примеру, они составляют основное содержание Шатобриановой (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%B0%D 0%BD,_%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B5_%D0%B4%D0%B5) автобиографической повести «Рене (http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B5_%28%D0%BF %D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8C%29&action=edit&redlink=1)» (1802).
Опубликованные в XX веке дневники Байрона раскрывают картину половой жизни поистине пансексуальной (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%83%D 0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C)[3] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD,_%D0%94%D0%B6 %D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4% D0%BE%D0%BD#cite_note-gross-3). Так, портовой городок Фалмут (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%BB%D0%BC%D1%83%D1%82) поэт описывал как «прелестное место», предлагающее «Plen. and optabil. Coit.» («многочисленные и разнообразные половые сношения»)[3] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD,_%D0%94%D0%B6 %D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4% D0%BE%D0%BD#cite_note-gross-3): «Нас окружают Гиацинты и другие цветы самого ароматного свойства, и я намерен собрать нарядный букет, чтобы сравнить с экзотикой, которую мы надеемся встретить в Азии. Один образец я даже возьму с собой»[4] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD,_%D0%94%D0%B6 %D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4% D0%BE%D0%BD#cite_note-.D0.B2.D0.B0.D0.B9.D0.BB.D1.8C-4). Этим образцом оказался юный красавец Роберт Раштон, который «был у Байрона пажом, как Гиацинт (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B8%D0%B0%D1%86%D0%B8%D0%BD%D1%82_%28%D0% BC%D0%B8%D1%84%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D1%8F %29) — у Аполлона» (П. Вайль (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%8C,_%D0%9F%D1%91%D1%82 %D1%80_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87) )[4] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD,_%D0%94%D0%B6 %D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4% D0%BE%D0%BD#cite_note-.D0.B2.D0.B0.D0.B9.D0.BB.D1.8C-4). В Афинах поэту приглянулся новый фаворит — пятнадцатилетний Николо Жиро (http://en.wikipedia.org/wiki/Nicolo_Giraud). Турецкие бани (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%86%D0%BA%D0%B0%D1%8F_% D0%B1%D0%B0%D0%BD%D1%8F) Байрон описывал как «мраморный рай шербета (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B5%D1%82) и содомии (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%8F)»[5] (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD,_%D0%94%D0%B6 %D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4% D0%BE%D0%BD#cite_note-5).

Подобное подтверждается подобным...

Zaratustra

23.03.2013, 17:26

Поэма Байрона "Мазепа" была популярна среди его современников и вызвала рост культа Мазепы. Французский писатель и поэт Виктор Гюго написал свою поэму «Мазепа» в 1829г. Французские художники создавали картины с изображением Мазепы "Дикая поездка" в том числе Теодор Жерико , Эжен Делакруа , и Клод-Жозеф Верне .
http://en.wikipedia.org/wiki/Mazeppa_(Byron)

http://sphotos-h.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-ash3/164292_606052082757156_1411139878_n.jpg

Семирек

23.03.2013, 21:04

Замечательно! Голый, привязанный к лошади и избитый польским шляхтичем Фальбовским за роман с его женой, будущий гетман Мазепа! :) Это не герой, а позор Украины!
Наверное лучше всего про этого "героя" написал друг Тараса Шевченко, выдающийся русско-украинский ученый-историк Н.И. Костомаров:

"Гетман Мазепа как историческая личность не был представителем никакой национальной идеи. Это был эгоист в полном смысле этого слова. Поляк по воспитанию и приемам жизни, он перешел в Малороссию и там сделал себе карьеру, подделываясь, как мы видели, к московским властям и отнюдь не останавливаясь ни перед какими безнравственными путями. Самое верное определение этой личности будет сказать, что это была воплощенная ложь. Он лгал перед всеми, всех обманывал - и поляков, и малороссиян, и царя, и Карла, всем готов был делать зло, как только представлялась ему возможность получить себе выгоду или вывернуться из опасности. Он воспользовался существовавшим у малороссиян желанием сохранить автономию своей страны и свою национальность и обманывал старшин, будто у него план - приобресть для Украины самостоятельность. Но на самом деле, как показывает его тайный договор с Лещинским, он думал отдать Украину под власть Польши, иначе сказать, он в старости делал то, что делал в юности, когда король Ян Казимир посылал его агентом в Украину проводить план возвращения этого отпавшего от Польши края к прежнему господству. Он и не мог добиваться перед королями шведским и польским независимости Украины: Станислав, как польский король, не мог и не должен был отрекаться от наследственных прав Речи Посполитой на Украину: притом сам Мазепа знал хорошо, что народ, ненавидивший его, не будет повиноваться новой династии, которая должна была начаться с него, Мазепы. Он благоразумно выговаривал себе владение в белорусском крае, а Малороссию отдавал на жертву междоусобной войны, которая неминуемо вспыхнула бы с поляками, если бы Украина поступила под польскую власть, - это Мазепа знал по опыту, разыгравшемуся уже в Правобережной Украине. Но ему не жаль было того народа, у которого он за 20 лет своего правления не мог приобрести любви".

Николай Костомаров "Мазепа"

Пинсах Нахумович

23.03.2013, 22:15

О западе, так о западе.
цитаты не все, что бы не травмировать психику адекватных людей.(для троллей и любителей флуда, не нужно вскакивать на дыбы с вопросом о моей адекватности)

«Части трупа и кровь были предметами первой необходимости, которые имелись в каждой аптеке, — утверждает Ричард Саггс. — Самыми прилежными каннибалами были не жители Нового Света, а европейцы».

последний задокументированный случай, когда пили кровь казненных, указывает Ричард Саггс, датируется 1908 годом. Вдумайтесь, еще в начале XX века в германском медицинском каталоге можно было еще встретить объявления о продаже мумий на лекарства!

Еще дольше использовался человеческий жир, который с конца XIX века продавали в Германии под торговой маркой Humanol в стерильных ампулах для лечения рубцов, дезинфекции ран. Однако уже в 1920 году препарат потерял свою популярность после того, как стали поступать жалобы на его низкую эффективность и частые случаи жировой эмболии, вызванной его применением.

«Фетальная терапия» — сегодня одно из самых модных и популярных в элитарных кругах направление медицины, в котором используют эмбриональные стволовые клетки, ткани и другие активные биологические вещества, которые они выделяют. В качестве «сырья» для изготовления этих лекарств используются неродившиеся дети, абортированные, в том числе на поздних сроках.

Отметим, что эффективность лечения препаратами, изготовленными «из детей», вызывает сомнение у многих специалистов, однако их усиленно рекламируют, они приносит доходы, вполне сопоставимые с торговлей наркотиками или оружием.

Существует четырнадцать видов вакцин с использованием человеческих зародышей, полученных в результате абортов. И все эти вакцины производятся крупными фармацевтическими корпорациями.

Запад, развивая традиции, не останавливается на достигнутом. И вот уже плоть нерожденных младенцев используют в… кулинарии. Впрочем, чему удивляться! Ричард Саггс, например, приводит французский рецепт изготовления из крови… мармелада, датированный 1679 годом.

Недавно в США разыгрался скандал, когда стало известно, что в состав напитка будут входить вытяжки из человеческого плода. Предполагаемое появление на магазинных полках среднекалорийного напитка «Pepsi Next» с усилителем вкуса на основе эмбриональных клеток вызвало резкую критику со стороны простых американцев и, в особенности, религиозных объединений.

Бездушными дельцами используются здоровые человеческие зародыши в возрасте от семи до двадцати одной недели, полученные в ходе легальных абортов. Возраст оценивался по длине тела и так далее. Печень и почки зародыша быстро удалялись и взвешивались.

Такие аборты на сроках семь, шестнадцать и двадцать одна неделя называются простагландиновыми. В матку впрыскивается специальное вещество, в результате «мини-родов» ребенок появляется на свет преждевременно. В 50 % случаев плод оказывается живым, но это никого не останавливает! Мясники просто вскрывают животик без какой-либо анестезии, чтобы извлечь крохотные печень и почки.

В итоге на лицо две проблемы — использование убитых абортом детей (как и сами аборты) и каннибализм, поставленный на технологический поток.

На наших глазах из людей с ранних лет делают некие сущности с атрофированной душой. Ведь потребление части себе подобного существа убивает саму душу! Человеческое существо становится послушным роботом, неспособным думать самостоятельно, а следовать лишь своим инстинктам. У него пропадает самое сильное оружие, делающее человека сильной и развитой личностью, способной творить, менять, улучшать, любить.

Кроме того, потребление европейского варианта «благ цивилизации» со временем стерилизует потребителей, и они не могут иметь детей. Миллионы убивают абортом, другие миллионы — отсутствием возможности родиться, а тех, кто умудрился родиться, делают забесовленными сущностями.(с)

Zaratustra

23.03.2013, 22:48

"Он был хорошим офицером под началом Суворова, затем носил кофе в постель молодому любовнику Екатерины Платону Зубову (за что и получил директорство Шляхетского корпуса и командование в Финляндии), а вот в роли командующего все его достижения сводятся к поражению в обоих генеральных сражениях: под Аустерлицем и под Бородино. Причем под Бородино у Кутузова был численный перевес (155тыс. войск и 624 орудия против 135тыс. и 587 орудий у Наполеона), он находился в укрепленной позиции – и все равно умудрился потерять, обороняясь, больше, чем наступающий неприятель (50 тыс. против 35 тыс. с французской стороны), отступить и сдать Москву!
В городе оставил более 20 тыс. русских раненых, которые заживо сгорели в пожаре, устроенном лубочным «патриотом» генерал-губернатором Ростопчиным."

http://sobesednik.ru/dmitrij-bykov/20120917-istorik-evgenii-ponasenkov-v-voine-1812-goda-vlast-poimela-rossiyan

http://sphotos-c.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-frc3/576913_606138176081880_300344135_n.jpg

mama68

24.03.2013, 20:29

http://shieldandsword.mozohin.ru/gukr/menu/1.jpg

Главное управление контрразведки СМЕРШ («Смерть шпионам!») было создано постановлением СНК ССР №415-138сс от 19 апреля 1943 г. на базе Управления Особых отделов НКВД СССР. Входило в состав НКО СССР, начальник Главного управления непосредственно подчинялся Наркому обороны И.В.Сталину и до 26 мая 1943 г. одновременно являлся его заместителем. Аналогичными органами были Управление контрразведки СМЕРШ Наркомата ВМФ и Отдел контрразведки СМЕРШ НКВД.

Центральный аппарат ГУКР СМЕРШ размещался вместе с НКВД и НКГБ в Москве на площади Дзержинского, д.2, на четвертом и седьмом этажах. Штатная численность - 646 чел.

25 февраля 1946 г. Наркомат обороны и Наркомат ВМФ были объединены в Наркомат (с 15 марта 1946 г. - Министерство) вооруженных сил, его главой по прежнему оставался И.В.Сталин. 4 мая 1946 г. ГУКР СМЕРШ было передано в Министерство госбезопасности и преобразовано в 3-е Главное управление.
http://shieldandsword.mozohin.ru/VD3462/nkvd4143/personnel/abakumov_v_s.jpg
Начальники:
АБАКУМОВ Виктор Семенович (17 июля 1941 – 19 апреля 1943 г.), комиссар ГБ 3-го ранга, с 4 февраля 1943 г. – комиссар ГБ 2-го ранга;

1-е заместители начальника:
МИЛЬШТЕЙН Соломон Рафаилович (19 июля 1941 – 24 сентября 1942 г.), комиссар ГБ 3-го ранга;

Заместители начальника:
КЛЫКОВ Афанасий Николаевич (17 июля – 22 августа 1941 г.), майор ГБ;
ТУТУШКИН Федор Яковлевич (22 августа 1941 – 30 июня 1942 г.), дивизионный комиссар, с 10 сентября 1941 г. – старший майор ГБ;
ОСЕТРОВ Николай Алексеевич (22 августа 1941 – 29 апреля 1943 г.), майор ГБ, с 20 сентября 1941 г. – старший майор ГБ, с 14 февраля 1943 г. – комиссар ГБ;
ЦАНАВА Лаврентий Фомич (21 октября 1941 – 19 апреля 1943 г.), комиссар ГБ 3-го ранга;

Структура:
(утверждена Наркомом 15 августа 1941 г., объявлена приказом НКВД №001305 от 12/16 сентября 1941 г.)
Секретариат
Оперативное отделение
1-й отдел (Генштаб, Военная прокуратура, Разведупр ГШ)
2-й отдел (ВВС)
3-й отдел (бронетанковые войска, артиллерия, химические и железнодорожные войска)
4-й отдел (агентурно-оперативная работа в основных родах войск)
5-й отдел (интендантская и сантиарная службы, военные сообщения)
6-й отдел (войска НКВД)
7-й отдел (розыск, оперучет, мобработа)
8-й отдел (шифровальный)
Следственная часть

В дальнейшем происходили следующие изменения:
Постановлением ГКО №1120сс от 10 января 1942 г. и совместным приказом НКВД/НК ВМФ №0075/008 от 11 января 1942 г. на базе 3-го Управления НК ВМФ СССР был создан 9-й отдел.
Приказом НКВД №001326 от 23 июня 1942 г. была объявлена новая структура Управления. 3-й отдел был разделен на 3-й (артиллерия, танковые войска, гв. минометные части) и 11-й (химические, инженерные войска, войска связи) отделы. На базе контрразведывательных отделений отделов УОО был создан 10-й (контрразведывательный) отдел. Также был создан 12-й отдел (Главное управление формирований и комплектования РККА, ОО внутренних военных округов, Дальневосточного и Забайкальского фронтов).
Приказом НКВД №001612 от 4 августа 1942 г. 8-й отдел был упразднен с передачей функций в 5-й спецотдел НКВД.

Таким образом, структура УОО приняла вид:
Секретариат
Оперативное отделение
1-й отдел (Генштаб, Военная прокуратура, Разведупр ГШ)
2-й отдел (ВВС)
3-й отдел (бронетанковые войска, артиллерия, химические и железнодорожные войска)
4-й отдел (агентурно-оперативная работа в основных родах войск)
5-й отдел (интендантская и сантиарная службы, военные сообщения)
6-й отдел (войска НКВД)
7-й отдел (розыск, оперучет, мобработа)
9-й отдел (РККФ)
10-й отдел (контрразведывательный)
11-й отдел (химические, инженерные войска, войска связи)
12-й отдел (Главупраформ, ОО внутренних военных округов, Дальневосточного и Забайкальского фронтов)
Следственная часть

Численность: 225 чел. (на май 1942 г.)

mama68

24.03.2013, 20:38

кому интересно,нашла сайт с некоторыми статистическими материалами по истории
Второй мировой войны

http://tashv.nm.ru/

Реалист.

25.03.2013, 10:57

Русифицировать - значит «усмирить». Как Российская империя поглощала Польшу и Литву

http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/vosstanie_poland.jpg

И грузины, и украинцы, и чеченцы, и литовцы, и десятки народов, «усмиренных», казалось бы, романовской державой, в полной мере испытали на себе неумолимую жестокость имперской власти. Как и «единого», «всеобщего» метода подавления борьбы покоренных наций за свободу — тупой, медвежьей русификации.

Поражение в национально-освободительной борьбе (и польское восстание 1863 г. здесь не составляет исключения) — это тест для народа. Очень трудный и жестокий тест на право жить на своей земле свободно. Ибо после такого поражения имперская власть без всяких нравственных, а тем более политических колебаний заявляет, что та земля, на которой испокон веков жил покоренный народ, — оказывается, уже не его, этого народа, жизненное пространство, а «историческое» и «неоспоримое» достояние Ее Величества Торжествующей империи, этого ненасытного Молоха.

«Все это не ваше — оно всегда было нашим!» — эту железную логику гениально разгадал еще Шевченко, доказательством чему явилась его поэма «Кавказ». И грузины, и украинцы, и чеченцы, и литовцы, и десятки народов, «усмиренных», казалось бы, романовской державой, в полной мере испытали на себе неумолимую жестокость имперской власти. Как и «единого», «всеобщего» метода подавления борьбы покоренных наций за свободу — тупой, медвежьей русификации.

Испытали на себе эту жестокость и поляки — после поражения в освободительном восстании, 150-летие которого мы отмечаем в этом году. Известно, что империя, которая силой либо хитростью — а чаще всего сочетанием того и другого — «отстояла свою целостность и единство» (читай: потопила в крови стремление завоеванного народа к свободе), начинает после этого «обустраивать» интегрированные, то есть захваченные земли.

Обустраивать в своих, разумеется, интересах. Так было и в Польше (на чугунном имперском языке — Привислинском крае), и в Литве, и Западной Беларуси (на том же языке — Западном крае), где весомую часть населения также составляли тогда поляки. Причем этот курс на «обустройство», «нормализацию» и, главное, на обрусение покоренных территорий был систематизирован и теоретически тогда же обоснован. Об этом и будет идти речь, тем более что вдумчивый читатель легко обнаружит здесь поразительные параллели со временами, гораздо более близкими к нам...

Многие, вероятно, слышали об изуверских «подвигах» большевистского карателя Муравьева, захватившего в январе 1918 г. Киев. Жаль, что гораздо менее известна личность его однофамильца (и, можно утверждать, его политического и идеологического предтечи) — графа Михаила Николаевича Муравьева, министра государственных имуществ в правительстве Александра II (1861—1863), а позднее — имперского губернатора Западного края. Именно Михаил Муравьев особо «отличился» в «усмирении» восставших, применив против польских «бунтовщиков», а также сочувствовавших им литовцев, белорусов, украинцев, россиян мощь артиллерии, а затем — виселицы, военно-полевые суды, ссылки, конфискацию имущества, Сибирь...

Но, очевидно, генерал Муравьев чувствовал в себе явные способности политического стратега, аналитика и мудрого советника при монархе — быть просто «вешателем» (как его прозвали в Польше) для него стало уже оскорбительно и грубо. И вот, 14 мая 1864 г., уже после подавления восстания, граф Муравьев направляет императору Александру II «всеподданнейший доклад» о мерах по «усмирению» Западного края, где он был губернатором (напомним, это — Литва, Западная Беларусь, часть территории Польши и Западной Украины).

Этот любопытнейший документ стоит процитировать подробно — речь идет о системной инструкции по русификации, а данный курс воплощался в жизнь и империей, и впоследствии Советским Союзом несчетное количество раз.

«Я осмелюсь изложить Вам, государь, свои предложения относительно тех мер, которые надлежит принять во вверенных мне областях, чтобы уничтожить в них корень мятежа и упрочить за Россией спокойное обладание ее окраиной, — пишет Муравьев.

— Позволю себе решительно отвергнуть мысль о примирении с польской народностью, ибо нельзя доверять притворным уверениям поляков в покорности. Правительство должно твердо усвоить мысль, что Западный край — исконно русский, составляющий древнее достояние России, что русская народность численностью превосходит все прочие племена, его населяющие, и что в нем не должно быть места польскому влиянию, ни народному, ни религиозному, что смирить и обуздать шляхту и духовенство можно только мерами строгой справедливости, отнюдь не снисходительностью или потворством.

Я полагаю поэтому необходимым:

1) упрочить и возвысить русскую народность и правление так, чтобы не было ни малейшего повода опасаться, что край может когда-либо снова сделаться польским;

2) в сих видах, в особенности, заняться прочным устройством быта крестьян и распространением общественного образования в духе православия и русской народности;

3) поддержать православное духовенство, поставив его в положение, независимое от землевладельцев, дабы совокупно с народом оно могло твердо противостоять польской пропаганде, которая, без сомнения, еще некоторое время будет пытаться пускать свои корни; римско-католическое же духовенство поставить в такое положение, чтобы оно не могло более вредить своим фанатическим возбуждением обывателей к противодействию постановлениям правительства, и для сего учредить за ним повсюду строжайшее наблюдение и взыскивать неукоснительно за всякое отступление от законного порядка и в особенности за манифестации в смысле польской пропаганды;

4) устроить таким образом правительственные органы в крае, с тем чтобы высшие служебные места и места отдельных начальников, а равно все те, которые приходят в непосредственное соприкосновение с народом, были замещены чиновниками русского происхождения; водворить русский элемент в крае всеми возможными средствами, как-то: поселением там русских крестьян, продажей русским лицам всех сословий конфискованных, секвестрованных и просроченных имений, изгнанием из края всех тех, которые участвовали в мятеже и крамолах, недопущением их возвращения на Родину. Наконец, само высшее правительство должно идти твердо и непоколебимо избранным им путем, отнюдь не допуская в край польского элемента и имея в виду, что хотя в настоящее время революционная организация уже обессилена и уничтожена в Западном крае, но многие из ее агентов продолжают действовать вне пределов края, в столицах и внутри империи».

Следует заметить, что этот доклад, всецело одобренный царем-«либералом» и «освободителем», появился в атмосфере ура-патриотической истерии и верноподданического шовинизма, охватившего тогда и, казалось бы, интеллигентных людей в империи. Образно говоря, Катков стал популярнее Герцена.

Тот самый Михаил Катков, бывший когда-то либералом, известнейший и влиятельный публицист, редактор журнала «Русский вестник», который писал в разгар подавления польского восстания: «У всякого русского скажется на душе удовлетворенное чувство народной чести и вместе с тем чувство благородности к державной руке, управляющей судьбами России, — благородности за то, что не дрогнула она, за то, что не усомнилась в своем народе, за то, что доверилась его великим судьбам. Оправдались все требования нашего народного достоинства!» (это, очевидно, о виселицах, расстрелах и казнях — так ли следует понимать Каткова?).

А вот что заявило московское дворянство во «всеподданнейшем адресе», врученном царю 29 января 1863 г.: «Государь, мы все перед вами как один человек. Все заботы смолкают и падают перед всесильным призывом отечества (Отечество в опасности — Польша восстала и требует независимости! — И. С.). Враги, возмутившие Западный край ваших владений, ищут не блага Польши, а пагубы России, призываемой вами к новой исторической жизни.

Государь, ваше право на Царство Польское есть крепкое право: оно куплено русской кровью («железобетонная» пропагандистская матрица, много раз применяемая и в советскую эпоху: как могут эти неблагодарные поляки, чехи или венгры отделяться от нас, мы же за них кровь проливали! — И. С.), много раз пролитой в обороне от польского властолюбия и польской измены. Суд Божий решил нашу тяжбу, и Польское царство соединено неразрывно с нашей державой. Вы, государь, не делаете различия между поляками и русскими (любимый пропагандистский тезис колониалистов, прикрывающий реальное унижение порабощенного коренного народа. — И. С.) и открываете для них одну и ту же будущность благосостояния и успехов, которая должна теснее сблизить и сроднить их между собой».

Ну что же, можно поговорить и о том, как «государь не делал различия между поляками и русскими». Вот указ Александра II от 25 октября 1864 г., где речь идет о закрытии значительной части католических монастырей в Царстве Польском (а именно «за соучастие в мятеже» закрыто 39 мужских монастырей с 674 монахами, упразднены 4 униатские обители и 71 мужской монастырь также упразднен под тем предлогом, что там якобы «не достигнуто определенное церковными канонами число монашествующих в них»).

Данные меры мотивировались так: «С великою скорбью усмотрели мы, что во время возникших в Царстве Польском волнений некоторая часть римско-католического духовенства не оказалась верной ни долгу пастырей, ни долгу подданных. Даже монахи, забыв заповеди Евангелия, презрев добровольно принесенные пред алтарем обеты иноческого звания, возбуждали кровопролитие, подстрекали к убийствам, оскверняли стены обителей, принимая в них святотатственные присяги на совершение злодеяний, а некоторые вступали сами в ряды мятежников и обагряли руки свои кровью невинных жертв».

Подлинный смысл этого лживого пассажа становится понятен, если вспомнить записку Муравьева к царю, где много раз говорится о необходимости «укрепления православия» на землях, охваченных восстанием. В том же самом стиле сталинская пропаганда обвиняла греко-католиков Западной Украины в «пособничестве немецко-фашистским захватчикам».

А завершался указ Государя Императора, разумеется, такими проникновенными словами: «Сколь ни прискорбны для сердца нашего сии горестные явления, потрясающие самые основы религиозного и нравственного быта вверенного нам Всевышним Промыслом народа, они, тем не менее, не охлаждают заботы нашей о благоустроении римско-католической церкви и духовенства в Царстве Польском».

В те же дни Александр II издал еще один указ — о реформе системы образования в Царстве Польском. Приведем выдержку из этого документа, который также надо уметь читать (прежде всего между строк, ибо каждое слово и каждый тезис, как и в советские времена, означает не то, что «должно было бы» означать). «Представляя польскому юношеству возможность общаться на его природном языке, — провозглашал царь, — надлежит вместе с тем принять во внимание, что население Царства Польского состоит из лиц, принадлежащих к разным племенам и вероисповеданиям.

Каждое из них должно быть ограждено от всякого насильственного посягательства, и в этих видах необходимо, между прочим, озаботиться об образовании отдельных для каждой народности училищ; а в школах общих, особенно же низших, ввести обучение на природном языке большинства населения, то есть либо на польском, либо на русском, либо на немецком, либо же на литовском, смотря по местности и происхождению жителей. Задача России в отношении к Царству Польскому должна заключаться в полном беспристрастии к составным стихиям тамошнего населения».

Истинно демократический подход монарха к проблемам языка и образования, не так ли? (Ау, Колесниченко, Кивалов и прочие «эксперты» в этой сфере!) Но вот беда: во-первых, мы, украинцы, не забудем (не имеем права забывать), что именно этот император был инициатором позорных Валуевского циркуляра и Эмского указа, запрещавших наш язык. А во-вторых, вспомним «всеподданнейший доклад» губернатора Муравьева и все то, что в нем говорилось. Как же оценил эти «гуманные» идеи царь?

Отправляя его в 1865 г. в отставку «по состоянию здоровья», царь писал М. Муравьеву: «Вы с примерным самоотвержением приняли на себя вверенные мною вам новые обязанности и при исполнении их оправдали в полной мере мои ожидания. Мятеж подавлен, сила правительственной власти восстановлена, общественное спокойствие водворено и обеспечено рядом мер, принятых со свойственной вам неутомимой деятельностью, знанием местных условий и непоколебимой твердостью. Вы укрепили глубокое сознание древнего неразрывного единства Западного края с Россией». Очень примечательное обращение монарха к верноподданному единомышленнику!

Принимая в 1864 г. делегацию «мирных польских поселян» после восстания, буквально потопленного в крови, император с удовольствием выслушал такие раболерные слова: «Будем верны, не будем щадить ни жизни нашей, ни достояния; будем послушны, будем в точности исполнять наши обязанности, никогда не забудем великих благодеяний государя императора и царя польского!» (как известно, Александр II был и тем, и другим).

Что ж, были и такие поляки. Но нация в целом сдала жестокий «тест» на историческую состоятельность и дважды на протяжении ХХ века в тяжелейшей борьбе добивалась независимости. Не пора ли честно признать, что мы, украинцы, такого сказать о себе пока не можем (наша беда — неумение и нежелание смотреть правде прямо в глаза)? Не можем еще и потому, что научились («кровавое столетие», завершившееся 13 лет назад, научило) терпеть то, что терпеть нельзя. Просто нельзя, и точка...

Игорь Сюндюков, опубликовано в газете «День»